Сиві солов’ї Петра Остап’юка, або Час неголосної поезії

Надія Мориквас

Бувають книжки і люди, яких ти, очевидно, зустріла  зарано – й тому ніяк не могла їх усвідомити, збагнути їхню значущість, тим паче – у власній долі. З тих передчасних зустрічей збереглися навіть підписані книжки – як от тернополянина Ярослава Павуляка, якого я все життя шанувала на відстані – він же   поет, художник і дисидент – належав до тих, хто творив  культурний контекст нації! Я просто це знала. Хоча, здавалося, ніколи не зустрічала його і нічого не читала, окрім єдиної тоненької збірочки у своїй бібліотеці. Аж раптом відкрила титульну сторінку – а там автограф з 2000 року! Значить, і зустрічалася з поетом і прочитала його вчасно – на помежів’ї століть, коли світ ще був таким розхитаним і ми хапалися за моральні орієнтири, але вочевидь – зарано  для своєї недозрілої душі. Зрештою, світ відтоді  не дуже й змінився, то просто я перестала бути розгубленою.То аж тепер до мене промовляють ці рядки:

Зарив я в землю безліч юних днів,
Між ними був один, що дуже жити хтів…

Ще один недочитаний поет з іще раніших днів, 1995 року – киянин Ігор Шевчук зі своєю космогонічно-еротичною поезією, яка згодом переросла у релігійні поеми-псалми та втратила щось від свого бунтівного начала, прямо написав мені на своїй книжці «Деміург»: Не поспішайте відкривати цю книжку – вона сама покличе вас.

Так от поезія Петра Остап’юка, ще одного земляка з любого серцю Тернопілля, не вимагає жодних преамбул, бо покликала  мене  саме тоді, коли я її потребувала   –  такої правдивої й  неголосної. Без надриву й без пафосу (не обов’язково  «ложного»), бо щось мусить звучати своїм голосом…

А річ у тім, що кожен вірш – як сповідь
Перед собою. Більш ні перед ким.
У буднях можна лже- і сквернословить.
У віршах – ні. Бо зробишся німим.

Річ не тільки в тому, що моя душа почала відгукуватися на поезію земляків і ровесників, з якими  так гарно тужиться за молодістю. Річ, очевидь, і в тому, що у нинішній верескливій какофонії  кольорів і звуків найвиразніше і найпривабливіше звучать тихі голоси, без підвивання.  І це таки – «вікове»! Бо хіба солов’ї  нашої юності не сивіють разом з нами і хіба кожний вік-століття  не тужить за попереднім, коли й повітря було чистішим і небо світлішим, і люди добрішими, і світ вочевидь – тихішим?!

… З Петром Остап’юком я познайомилася на цьогорічному конкурсі патріотичної лірики імені Катерини Мандрик-Куйбіди у Львові, де він здобув першу премію за свою п’яту поетичну книжку – «Сиві солов’ї». Не скажу, що я прихильниця так званої патріотичної  поезії, де здебільшого декларуються синівські почуття. Як там в Остап’юка?

Падкий наш люд
на сльозові концерти…
Та поквиліти,
що Вітчизна – мертва.
Із підвиванням.
Світові на сміх.

Схоже, автор –  поет  радше громадянського звучання. Втім, сам поет ставиться із застереженням до будь-яких визначень:

– Я думаю, що поезія має бути передусім справжньою. Всі ми живемо в якомусь нашому світі, який любимо і плекаємо. Тому тут не можна обійтися без патріотизму, інакше ти не поет. Тобто поет – апріорі патріот.

Щодо цього конкурсу, то  його лауреатами були свого часу Люба Проць, Світлана Антонишин  та Оля Кіс, яких я вважаю справжніми поетами, світлими. До речі, з Олею Кіс ми давно знайомі – телефонічно, а  нині вперше зустрілися…

Ці поетеси, членкині львівського осередку Спілки письменників, які живуть і працюють поза Львовом, мають своїх шанувальників. Разом з  Петром  Остап’юком вони творять впізнаване гроно  українських ліриків – з такими природними голосами, яким притаманні і громадянськість, і філософічність й інтимність і, я б сказала, етичне наставлення до світу. Вони переважно пишуть традиційним римованим віршем, який теж відкривається по-іншому в пошуках добрих нових-старих сенсів. В Олі Кіс є навіть вірш «Молитва про тишу», де вона просить в Бога «ледве чутне меца-воче» –  таке жадане на тлі «ораторій, славнів, фуг»…і барабанів-барабанів. Чесне слово, я б також могла написати таке! Скажете, втома покоління? Безумовно – це одна із втом, тепер їх багато, скажімо, естетична втома, туга за втраченою гармонією, реакція самозахисту від патетики ( якщо поезія схильна до патетики, то втрачає свій  сенс).  Отак, шукаючи контекстів, я заново відкрила для себе поезію, суголосну моїй душі, поезію, яка запам’ятовується, себто яку можна вчити напам’ять, що власне властиво римованій поезії ( стерджую це як «запекла» верлібристка).

Ми радше відгукуємося на тихий голос, що йде від серця… Навіть якщо це поезія про вистраждане, про людську муку, то про це не варто кричати. Як у вірші Петра Остап’юка «Соло знервованої землі», присвяченому Світлані Антонишин (саме ця посвята робить вірш інтимним):

Ще праць і праці.
Ще такі завали
на помайданнях правди і хули, – 
А вже мене, сердешну,
поховали,
у пам’ять,
як на цвинтар,
віднесли…

А з Любою Проць, авторкою такої от несподіваної метафори «Такі дощіпромокли рукави / І в ангелів небесних яснім хорі» (наприклад!) – Остап’юка поєднує ще й фаховий інтерес: педагогіка. Як і Люба, Петро віддав багато років життя навчанню сільських дітей:

Я мав професію вчителя, дуже славна професія, та сам «відправився» на пенсію, бо три останніх роки моя матуся не вставала і я її доглядав…

Контекст Петра Остап’юка був би неповним без Миколи Вінграновського і, можливо,  без Володимира Лучука, співзвуччя з якими, схожа мелодика  відчуваються у віршах про кохання.

Я вас люблю. Я мовкнув, доти міг.
А нині думка зачерпнула плоті.
Я вас люблю. Простіть мені цей гріх.
Не смійтесь зараз. Краще завтра, потім…

Справді, каже поет, в мене є тритомник Вінграновського, якого я люблю. Але не варто говорити про впливи. Коли пишеш – відкидаєш усе і забуваєш усіх – щоби бути собою.

На гадку спадає  Емілі Дікінсон, котра, кажуть, не читала жодного із своїх знаменитих сучасників і, можливо, тому здобулася на власний самобутній голос. Це поетеса посмертної слави, бо за життя вона також належала до талантів, «не зіпсутих популярністю».

– Вірші, які вам особливо дорогі?..

– Можливо, «Матері».

Цілує мати перший огірок
І першу картоплину,
Як ікону…
– То хліб новий, – матуся каже,  –
Хліб…

Якби знаття про це у тридцять третім, каже мати, то люди запасалися б картоплею і вберегли від голодної смерті своїх поетів… Вражаючий вірш!

Втім, каже поет, усі вірші мені дорогі, бо вони, як діти рідні…

Петро Остап’юк  дебютував 1985 року в журналі «Жовтень» (нині «Дзвін»). Це ще одна прикмета його поетичного покоління, яке несміло й водночас відважно пробувало свій голос під рубрикою «Молода Муза». Усі ми тоді, незалежно від віку, були молодими. А в «Жовтні» чи будь-якому іншому літературному часописі  то була обов’язкова апробація, інакше видавництва не приймали рукописів! Нинішні молоді поети відразу виходять у світ книжками. І хоч як би  хотілося мені сказати добре слово про одного з них – автора дуже симпатично виданої книжки, та от такі рядки зупиняють:

Я притиснусь до твого солодкого тіла,
Ми займемось коханням удвох неповторним.
Потім скажеш мені, що цього не хотіла
І в душі буде кепсько, гидотно й потворно.

Вивляється, римовану поезію писати важче, ніж верлібром, бо тут легше впасти в графоманію. І ніхто не зупинить. Хіба що «намацальним» методом поет сам, набиваючи гулі, навчиться переживати власні вірші образами. Це також шлях. Біда тільки в тому, що бідні читачі змушені будуть читати всі його «проби пера»…

Утім, за Петром Остап’юком, поезія – це насамперед сповідь «перед собою». Не задля публікації і популярності. Було б що популяризувати!

Поет живе в рідному селі з такою дивною назвою – Велеснів («На всю країну іменем єдиний»), звідки  посилає людям свої поетичні послання-велеснини. Тут  справжня батьківщина його натхнення.

 – Чи не затісно вам у селі, чи у вас нема такого відчуття, що у великих містах твориться історія, а ви тут повільніше живете?

Хто як живе, відповідає Петро.  

Як кажуть, хто розуміє – той зрозуміє усю наповненість цієї лаконічної фрази. Ключове слово тут «як», а не «де». Ціла філософія. Так само, як і справжня поезія, вона щось пробуджує у нашій власній душі. А як ми живемо?

                                                                           2021

Фото: Петро Остап’юк у Львові

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s