Проща

«… Над Львовом шугали палкі зливи, як очищення. Папа Римський Іван Павло ІІ благословив цілий іподром людей небесною водою. Моя дитина повернулася вночі з Сихова замурзана і щаслива. «Мамо, Папа співав»… Не було світліших днів, ніж ті, коли Папа був у Львові».  Сторінками книжки Надії Мориквас «Літоописання», яка готується у видавнитві «Апріорі».

«Аби ми не втратили тієї прозорості, з якою приходять до нас події, заблукані в незміряній вежі, в якій людина усе-таки знає, допоки іде. Любов сама врівноважує долю».

Кароль Войтила

Львів готувався до зустрічі з Найсвятішим Отцем, який, певно, роздає індульгенції. А моє серце хотіло прощі, а може, й вона вже почалася.

Серед найбільших злив, коли ми вже, здається, забули, що надворі літо, до Львова наближався Папа. Радіо-Люкс оголосило про якийсь циклон, що проносився над Україною, але обминав Львів. В очікуванні Папи раптом усе стало на свої місця. Усі заспокоїлися. Ми зрозуміли, що не встигнемо з «папським» номером. Змирилися з тим, що не можна здати в оренду наш балкон для охочих споглядати за папським кортежем, коли він буде рухатися проспектом Свободи. Більше того — нам самим не можна бути на тому балконі, бо може підстрелити снайпер. На час візиту Папи до Львова було суворо заборонено навіть відкривати вікна в будинках на шляху кортежу. От і добре, бо що було б, якби «річовці» вийшли усі разом на балкон — з Олегом Говдою, Чепурком, або навіть не всі, але з Олегом. Балкон завалився б… Ще того дня, коли місто ніяк не могло вгамуватися — вже от-от мав припинитися рух громадського транспорту через центр — я вже була на роботі. Домовилася зустрітись з панею Боженою, яка спеціально приїхала на ці дні до Львова. Але, певно, її щось затримало. Виходжу на проспект і бачу, як виринає з натовпу її світле обличчя. Ну, звичайно, пані Божена із в’язанками книжок у руках, вона ще встигла зайти до «Української книгарні». Ми відгадуємо дощ, точніше, короткочасну зливу, що ось-ось почнеться, і забігаємо до «Пані Стефи». Ця кав’ярня тепер навпроти «Речі». «Я люблю «Кагор», — каже пані Божена… На душі так гарно…  Ми розмовляємо про все на світі, про Львів і про візити Святійшого Отця до Польщі (пані Божена не пропустила жодного), і мені стає дивно, як я жила досі без цього очікування Папи у Львові.

Другого дня вдосвіта автобус з акредитованими журналістами від’їхав від прес-центру, розміщеного в Палаці культури залізничників, — Городоцькою, Кульпарківською, Науковою… Я бачу з вікна людей, які йдуть пішки на заміський. Невеличкими гуртами і поодинці. Люди йдуть без гамору, обличчя їх спокійні, а душі приготовані. Як на прощі. Серце моє здригнулося. Гостро захотілося бути серед прочан. Вирішила, що завтра обов’язково піду пішки…

Папи ще нема. Люди вже розсіялися (потім, із «репортерської» вишки я побачу, що насправді весь іподром стоїть — море людей, пліч-о-пліч). Над іподромом тихий гамір. Якраз час, щоб походити між рядами, поговорити з людьми. Даремно я послухалася Оксани Горелик, координатора прес-центру, і не взяла зі собою ні диктофона, ні фотоапарата. Від «Речі» я одна, другий, акредитований як фотокореспондент, Юрко Волощак так і не повернувся з Франції: хлопці поїхали за чайкою, «Пресвята Покрова» має повернутися в Україну, але, певно, там проблеми. А які обличчя! (Зі мною напросилася молода журналістка Світлана, першокурсниця. Вона з Рівного, дуже мила дівчинка. «Читала Ваш щоденник. Цікаво було б познайомитися з Вашим сином, Ви про нього так гарно пишете. — Можу вас познайомити. Але йому тільки вісімнадцять. — Мені також вісімнадцять»). От діти пішли! Що ж, пішли разом на інтерв’ю. Спочатку домовляємося вибирати якесь цікаве обличчя.

Для початку вибираємо бабцю, яка сидить собі задоволено, відпочиває. Вона охоче вступає в розмову. «З Рогатина я, Катерина Келестин. Приїхали двома автобусами. Про що я думала, як ішла сюди пішки? Діти, та щоби дійти, щоб подивитися на людей, на Папу. Вийшли сьогодні вранці від автобусів десь в четвертій годині. Дивлюся — сонце! Є Бог на світі! В такий день треба сонця. Тепер молюся: прошу здоров’я для себе, для своїх сімох онуків, для всього народу».

Потім я вибираю одну жінку, яка вона гарна! Чимось схожа на Вікторію Ковальчук. У легкій шовковій сукенці, що огортає її ноги до кісточок, на ногах зручні мешти, але на підборах, на плечах прозора хустина. Ніякої похідної екіпіровки і ніякого макіяжу, її зовуть Тетяна Заньгіна. «Що Ви очікуєте від візиту Папи? — Благословення для міста. — А для себе особисто? — А для мене, напевно, якогось напучення». Я уявляю її, жінку, як вона йшла легко серед інших людей, так, як вона переходить, мабуть, щодня міськими вулицями, тільки мешти ледь запорошилися. Вона вдягнулася у красиву сукню, бо ж на свято, і не боїться дощу. І ще я відчула якийсь спокій у цій душі, чи вона взагалі така, чи заспокоїлась, поки йшла сюди? Я поспішаю подякувати і відійти від неї, щоби Світлана не задавала більше ніяких запитань. Вони зайві. «Тепер я буду вибирати. Можна?!» — каже Світлана, і ми вибираємо гарного дужого хлопця, який одразу признається: «Я Вас знаю, пані Надіє». Виявляється, це син Богдана Залізняка Юрій Залізняк. Він наш колега, журналіст, і має масу цікавої інформації. Але ж ми допитуємося про інше, про особисте. «Ну, не знаю, — каже Юрій. — Найбільше  мене схвилювало, коли побачив Папу зблизька. Він їхав з аеропорту. Люди стояли вздовж вулиці, і я — серед них. Він такий… Хочеться поділитися з цією людиною своєю енергією і молодими роками. Йому ще стільки треба зробити для нас. Один тільки його вигляд — це свята людина. І не один я так подумав, я розмовляв з хлопцями — вони також так думають. (Так само схвильовано розповідав про своє враження мій син, також Юрій, він також бачив Папу за кілька метрів від себе на Любінській).

Залишаються лічені хвилини, як Святійший Отець прибуде поміж нас…  І потім… Його голос, відчуття абсолютного щастя, прекрасне синє небо без жодної хмаринки, якась велика птаха в небі, обличчя твоїх колег такі живі й незнайомі, немовби вони захоплені якоюсь прекрасною виставою, і ти нічого не думаєш, навіть не промовляєш молитви окремими словами, ти просто відчуваєш. Який же дивовижний дар у цього чоловіка — стільки людей, а серед них скептиків, розчарованих, зневірених, нещасних — зробити щасливими…

Другого ранку я пішла пішки, з Левандівки до іподрому — за дві години. Я йшла і думала, що мушу стати іншою. Чому в мене не вистачає часу, щоб зупинитися й застановитися над власною душею? Цей ритм, цей гін — хіба це може служити виправданням? Скільки разів у житті саме від мене чекали допомоги, моєї уваги й мого доброго слова, а я не встигала цього помітити. Боже, думала я, дай мені свого милосердя, я хочу бути милосерднішою… Над Львовом шугали палкі зливи, як очищення. Папа Римський Іван Павло ІІ благословив цілий іподром людей небесною водою. Моя дитина повернулася вночі з Сихова замурзана і щаслива. «Мамо, Папа співав»… Не було світліших днів, ніж ті, коли Папа був у Львові.

* * *

Добрий урок дала мені Надія Степула. Чи ж я не знаю її віршів? Чи ж я не знаю Наді? Як вітер, вона вривалася в Спілку і робила малу революцію. Витягала мене на люди. Я комплексувала. Запізно ми заприятелювали. «Тепер проживає в Києві», — як сказано в письменницькому довіднику. Я шукала порятунку в собі. Надя йшла до людей. І лишень тепер, коли душа моя перестраждала, я по-іншому глянула на деякі її речі. Багато поезій присвячено іншим — поетам, яких вона знала і відчувала. Це не формальні посвяти, тобто не ті, які дописуються до готових віршів, зрештою, формальних посвят не буває.

Наталі Давидовській

…За снігами лишилися
                 ті, кому хочеш прощати —
найрідніші й сумні, відвертають обличчя ясні,
і не кажуть нічого. А могли б так багато сказати.
І не зникають зі снігом.
І дихає, дихає сніг…

Рядки із книги «За північ у світі…» — Львів, 1995. Прощання з подругою, Поетом. На тому рахунку, що почала облікувати моя совість, і Наталя Давидовська… Волею випадку (спілчанських інтриг чи «чоловічої змови» і моєї нерішучості в одному з чисел «Літературного Львова» за 1994 рік з’явилася розгромна рецензія одного критика, який не дуже шанує жіночу поезію, де талановиту збірку Наталі Давидовської віднесено до віршів «хатнього вжитку», «альбомної лірики» тощо. Поетеса була тоді вже серйозно хвора. Рік перед тим Спілка захвалила, просто на руках носила її за ті самі «Фрески». Рік після того, у 1995 році, вона буде удостоєна літературної премії ім. Павла Тичини саме за «Фрески» — посмертно. Що змусило наших редакторів змінити любов на милість? Невідомо. А от чому я, тодішній літредактор, не викреслила вчасно деяких слів злого критика, які вже стосувалися й не творчості навіть, а жіночої долі авторки (дуже непростої, трагічної — але чи не це послужило підґрунтям її поезії?). Невже  не посміла? Чи я тоді ще не зрозуміла як слід, що мої редактори й не завжди прочитають надруковане, хіба що треба було помахати тим «Літльвовом» комусь під носом. Пізно каятися. Кажуть, Наталя важко пережила цю рецензію. Ну а я? Я була тою, що підкинула хмизу до багаття, яке вже розгорялося. Потім, звичайно, Наталине ім’я знову підняли до небес, це було дуже легко зробити, бо вона вже була там, у небесних сферах. Закрутилося-завертілося навколо імені, галярмово був створений фонд ім. Наталі Давидовської, конкурс «Трикрилий птах» — і все це шуміло рівно стільки, скільки було потрібно її овдовілому чоловікові… У тій самій залі Театру ляльок, де у квітні 1994-го відбувалася тріумфальна презентація «Фресок», де Наталю назвали «чаєням» і задарували квітами, відбулася й одна з акцій фонду.

Наталі Давидовській

Ми завжди з тобою —
         ровесниці.
Поети живуть
         після смерті.
На сцені дівчатка
         з оголеними ногами
читали пророчі вірші,
         цитуючи Наталю.
Прости, сестро, за риму.
А в залі тихо й незримо
плакала сестра…

Віра — сестра Наталі, найбільш причетна до її життя, до долі Наталиних дітей.

Наталя Давидовська:

Я… жінка…
За усі гріхи не знаю більшої спокути,
ніж пережити їх уздовж
усі шляхи переходити
і сонця схід благословити
мені — до вечора прикутій,
назватись іменем своїм
і немовлят своїх сповити…

Я згадала Наталю під час своєї прощі до Папи, бо і її прощення потрібне мені. У ці дні, у найсвітліші для Львова дні, коли тут був Папа, я відчувала, що багато мені відпускається. Тільки ж треба бути іншою, собою треба бути, Надіє.

2001

Фото на обкладинці:
zbruc.eu

One thought on “Проща

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s