Три любові Оксани Смереки-Малик

Надія Мориквас

Це завжди стається непомітно, коли якась із струн твоєї душі раптом зазвучить голосніше і ти з усією пристрастю віддаєшся новому захопленню – ба справі всього життя. Звісно, не новому і не раптом…

Словами гагілками
випишу
Великодньої любові
писанку…

І. Поезія

«Три любові» – так називалася перша книжка Оксани, яка вийшла далекого 1997 і містила, відповідно, три цикли-любові: гуцульський, французький і квітковий. Вона була сприйнята з бурхливою радістю у нашому локальному середовищі «взаємного пошанування талантів». Нас було небагато – кілька поетів, один скрипаль та один художник (всі вони згодом відбулися в культурі), ми бавилися в богему, писали маніфести та влаштовували презентації в «порохівці»* чи в Спілці письменників, а то й за столом кавярні «У пані Стефи» або під парасольками коло Королівського муру, – які неодмінно закінчувалися на Оксаниній кухні. І от на нас пролилося:

З бука срібного
золотого
листя скапувало-
стікало,
як віск із свічки
у страстний тиждень.

Для мене досі залишається загадкою, як можна цю народнопісенну поетику так передати верлібром… 

Особливо ми були заворожені, тим, як звучить ця поезія французькою, хоч і не знали мови (для мене досі французька асоціюється з голосом Оксани). «Три любові» – поодинока на той час (а може, й дотепер) двомовна українсько-французька поетична книжка. Філолог-романіст за освітою, Оксана не тільки перекладала свої поезії, а й писала французькою. Наприклад – під час подорожей до улюбленої Бретані, де її так уразив найдревніший знак кельтів – тріскель, що символізує коловорот стихій, обрамлений хороводом: «Вода, земля, вогонь – / три закручені промені / танцюють…/ по солярному колу». У зображенні художника-графіка Олеся Ноги – гуру нашого товариства «взаємного пошанування талантів» – це танець аркан. Так на рівні мистецької інтуїції художник відчув спорідненість Оксаниних гуцульських архетипів і древньої французької землі. Книжка «Три любові»– це ще й мистецьке явище і, можливо, найкраща з поетичних книжок, що їх оформив львівський графік Олесь Нога.

Свого часу це унікальне видання не стало подією у нашому культурному житті (хоч і переступило межі Львова та навіть України – завдяки французьким друзям)– через вимушену локальність і безрезонансність в українському масштабі, на що були приречені наші книжки в доінтернетову епоху. Але поезія повертається, залишається в наших серцях і пишеться далі.

Друге видання «Три любові» вийшло в парі з новою збіркою поезій Оксани Смереки-Малик, яка називається «Кав’ярня любови» (2008). Так, знову любов, яка знайшла на цей раз новий острівець для свого вияву – міську кавярню, місце наших зустрічей.. Відчуження містом – на перший погляд, бо насправді ми уже наскрізь міські, – яке ще відчувалося у першій збірці, тут зникає. Умовно цю поезію можна було б назвати урбаністичною, хоча насправді світ, який творить Оксана, – неподільний, єдиний і вічний.

Любов у місті
починається
з бажання каменю
дочекатись і
пережити
вибух зелені.
А ми з тобою –
лиш весни сторожа…

Тут форма верліброва ще більше викристалізовується і витончується – аж до верлібрів-мініатюр, часто це «немовлені слова», немовби поетеса свідомо тче тло, на якому ми вже самі домальовуємо суть. Я сприймаю її поетичні тексти як вірші-метафори, настільки несподівані порівняння й асоціації вони творять.

Мої тобі
немовлені слова –
кавова гуща
на денці філіжанки

***
В грудневому парку –
ліній химерна гра,
в неба низького рамі
ворон мовчить
про щось…

***
Як покличеш –
поклич.
Я за тобою –
бистрою водою…

Чи цей – інколи делікатний, а частіше експресивний – лаконічний вірш був спричинений елементарним браком часу «наймолодшої директорки школи», якою на тоді була Оксана, чи радше новими ритмами часу й душі, до яких Оксана завжди прислухалася, – не тут судити. Бо врешті, поезія понадчасова. І не варто було б навіть зазначати роки видань, якби не моє бажання показати Оксану в  гармонії з її талантами, які ніколи не заступали один одного, але завжди котрийсь із них домінував.

2. Авторська лялька

Ми постійно вчимося довіряти своєму талантові та своєму талану. Життя – як ріка. Вода нас винесе, найлегше – підкоритись долі, точніше – Божому промислу. І навіть перешкоди чи хвороби, які завжди виникають несподівано, – хіба це не знак спинитися – для чогось іншого? Сьогодні це самоочевидно для мільйонів наших сучасників, які зіткнулися з ковідом, так само, як з карантином, який ми переносимо по-різному. І в далекий «доковідний» час вимушена ізоляція також не була солодкою.

Так сталося, що Оксана спинилася буквально на бігу у своєму вкрай насиченому директорськими клопотами спринті й опинилася – через травму ноги – в ізоляції власного дому. Як вона розпорядилася тим аж занадто вільним часом? Поки її нога була в гіпсі, руки шукали роботи. Так вона почала робити ляльки-мотанки, на що перевела купу підручного матеріалу, яким її радо постачали товаришки. Усілякі мережива, шматки яскравих тканин, фрагменти вишиття – то все з хатніх скринь, аж поки не заполонили ними всю кухню та поки Оксана не сказала: досить! Тим паче, що простір кухні стали заповнювати цілі гурти дивовижних «рухомих» ляльок, які «жестикулювали», «розмовляли» або ж пливли під граційними парасольками як справжні львівські або паризькі «пані та панянки». – вона їх візуально урухомила, вимотуючи на спеціальній основі.

Так кухня стала майстернею. Вже тут не було місця для «післяпрезентацій» богемного товариства, лише – для декількох друзів…

Оксана дебютувала персональною виставкою авторської ляльки у Національному центрі народної культури ім. Івана Гончара у Києві в серпні 2010 року. І відразу здобула шалений успіх. Велика музейна зала була вщерть заповнена усміхненими людьми, які дякували Оксані, розпитували (я мала щасливу нагоду бути поруч). Нас уразило, наскільки швидше візуальне мистецтво доходить до сердець, аніж, скажімо, книжка, яку ще треба придбати, відкрити й прочитати!..

Стиль лялькарки Оксани Смереки-Малик – емоційний, бо її цикли-композиції з ляльок творять свою ауру і своє інформативне поле… Кожна лялька має свій образ та викликає асоціації, залежно від нашого культурного досвіду і світогляду. Важливе значення тут має назва циклу, в яку авторка власне закладає певну ідею. Це допомагає глядачам вільно пересуватися у цьому густонаселеному світі (скажімо, на її дебютному вернісажі в Києві було представлено 70 ляльок). Вбрання та емоційний настрій її авторської ляльки творяться спонтанно, як поезія, що несе в собі справжнє глибоке знання наших джерел. Не дивно, що з часом Оксанині виставки перетворилися в дійства під назвою «Образ і слово». Поезія стала дуже логічним ключем для сприйняття лялькових циклів. Наприклад, до циклу «Карпатія: дівки, газдині, молодиці»:

Гуцулки-газдині мене питали,
Доки я буду жити в кам’яному місті
І пити воду не з потока.

Або до циклу «Ярославни» (три світлі ляльки з льону і мережив, центральна – з сірим хутром і короною з перлин):

Осінь. Париж. Акордеон в метро.
Осіння Сена ловить лист останній.
Гармонія…А ви, мадам, ви хто?
Ах, українка, Анна Ярославна?

Зі своїми ляльками-мотанками Оксана об’їздила ледь не всю Україну. За досить короткий час мала майже 30 персональних виставок. Найдовша дорога була до Луганська, куди її запросив Луганський обласний художній музей. Цікаво,що найбільше вразило там нашу галичанку, окрім незвиклих індустріальних пейзажів?

– Мабуть, те, – розповіла Оксана, – що люди, те населення, яке туди переїхало,  не встигли навіть витворити свого регіонального костюму. Настільки швидко пройшла індустріалізація того краю (копальні, металургійна промисловість на зламі XVIII–XIX ст.).

Етнографічна експозиція Краєзнавчого музею окремо представляє лемківський костюм (лемки були переселені на Донбас в першу чергу) – підписано: Нововладарський  район; костюм русский сарафан – до речі, я такого в житті не бачила, правдивого, а там – 60 км до кордону з Росією; костюм донських козаків, тому що там були козацькі станиці. І слобожанський костюм – це дуже широке поняття, тому що Слобожанщина тягнеться від Харківщини через всю Україну на північ. А якщо ще говорити про Курську та Воронезьку області – це також етнічна Україна, Слобожанщина.  Єдине, як мені розповідали, що витворили на місцевому ґрунті, – це чернігівці, які переселилися на Луганщину і вишивали тут свої червоні так звані брокартівські троянди, але листки вже були не чорні, а шиті синіми нитками. Я побачила чудові вишиті рушники з півниками, пташками і один рушник – він там називається утіральнік (вишиваний рушник!): на одній стороні, вишитій, до глядача – він висить на перекладинці –  написано: утірайся! А з другого боку він просто чистий. На іншому рушнику вишито: «Ой, що ж то за криниченька, що я умивався, ой, що ж то за дівчинонька…» – слова з української пісні.

3. Ліцей

 Здається, Оксана «виросла з ляльок», коли впритул зайнялася найбільшою проблемою своєї школи… Це завжди стається непомітно, коли якась із струн твоєї душі раптом зазвучить голосніше і ти з усією пристрастю віддаєшся новому захопленню – ба справі всього життя. Звісно, не новому і не раптом. Бо Оксана Смерека-Малик по життю – педагог, багаторічний директор школи на Хотинській, перед якою постала проблема реорганізації, а перед Оксаною – завдання будь-що зберегти колектив і приміщення, славне уже тим, що тут була колись гімназія. Апріорі тут і надалі мав би бути тільки навчальний заклад. Були різні пропозиції, та директорка пристала на найкращу: створити на базі школи Художній ліцей при Львівській академії мистецтв. Оксана сама готувала установчі документи, укладала статут, концепцію створення і захистила все це, немов яку дисертацію. Відтоді в її учительському колективі з’явилися нові люди – викладачі художніх дисциплін. Думаю, що й не було особливого «притирання», бо разом з директоркою-мисткинею вони створили ще одне мистецьке середовище. Але головне для Оксани – це її учні.

– Я щаслива, – каже Оксана, – що можу працювати з обдарованими дітьми. Це такий світ, де ми вчимось одне в одного. Наші діти – унікальні. Часто вони ще й музиканти, актори, танцюристи. Я завжди кажу, що талант вимагає труду і знань. Це неймовірно, працювати з юними талантами на одній хвилі. Хоча, звичайно, інколи штормить, як змінюється вітер їхніх бажань… Тішуся кожною перемогою наших вихованців. Участь у різноманітних конкурсах мистецького спрямування – це щось таке, що само собою зрозуміле. Але не пасемо задніх і з інших предметів, що при невеликій кількості ліцеїстів – (бо ж маємо тільки по два класи в паралелі) – є для мене справою особливої гордості. Щорічно проводимо художні виставки. За десятиліття розлетілися наші випускники по світах. Переважна більшість обирає мистецький фах, але є вже в нас і свої філософи, психологи, філологи, історики і навіть математики. З часом забуваються рівняння і формули, дати і правила, але момент, коли вони потягнуться за фарбою і пензлем, настане…

Вже давно викристалізувалися  навчальні програми з художніх дисциплін, обладнано профільні майстерні, сформувався потужний колектив, відповідно оформлено усі приміщення. Можу розказати про кожну дитину, про кожного творчого викладача. І взагалі про ліцей можу говорити годинами, тільки би хто слухав.

Але я ще не готова сказати, що це найважливіша справа мого життя, бо не знаю, що ще чекає мене попереду . Непросто усе поєднувати, на творчість інколи просто вже не вистарчає часу. Але щодня вдячна долі, що дав силу і вміння це осягнути. Такі мої три любові.

PS. Коралі від Оксани

Річ не про ті чарівні прикраси, які творить майстриня Оксана-Смерека-Малик і які свого часу стали повноцінними експонатами на її вернісажах, потіснивши ляльки. А – про тоненький разочок справжніх коралів, які вона мені подарувала, коли ми ще були студентками-другокурсницями. На дні моїх споминів живе той теплий осінній день, коли ми побачили біля галицького базару, серед запахнющих квітів, жінку, яка тримала той разочок у руках – продавала. То були часи, коли коралі з бабусиних скринь, за які за їх молодості, можна було купити морг поля, знову стали модними і піднялися в ціні. А я свої, ще бабцині, залишила в університетській аудиторії!.. То було велике і важке, намисто (разків з десять), тож коли я нахилялася, воно голосно вдарялося об парту. Тому на парах я його знімала і клала під парту. Не раз його там забувала, аж одного фатального ранку не знайшла…Ми не могли обминути ту жінку, бо обидві хотіли коралів.  Оксана, не торгуючись, купила коралі і простягнула їх мені: то, звісно, не такі, що ти посіяла в університеті, а все ж…У цьому вся Оксана – щедра, шляхетна, справедлива. Саме ці прикмети я вкладаю в поняття расОва. З роками той разочок став ще коротшим і я його наточила дерев’яним намистом. Одягаю його досі – коли душа хоче свята.

2021


* Порохова вежа, тоді – Будинок архітектора.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s