Цей лагідний світ Юрія Коваля…

Розмовляла Надія Мориквас

Готуючись до цієї розмови, я переживала. Хоч не вперше доведеться мені переступити поріг редакторського кабінету, а ще раніше – кімнати відповідального секретаря «Дзвону» (а ще раніше – «Жовтня», як називався журнал до 1989 року). Не вперше. Але ніколи раніше я не відважувалася поставити це запитання: чи не шкодуєте, ви, пане Юрію, що проміняли свою літературну творчість на редакторську? Та й нині, певно, не відважуся… Бо нинішній день Юрія Коваля – це доля журналу «Дзвін», чи не останнього товстого українського журналу.

– Пане, Юрію, ви і – журнал. Я маю кілька паралелей з новітньої літературної історії… Поет Валерій Ілля, який видавав журнал і казав: «Основа» – це я». Він ставився до журналу як до єдиного цілісного тексту. При цьому залишався поетом. Утім, може, поетам це легше. Я, до речі (даруйте, якщо це прозвучить нескромно), услід за Іллею, довгий час говорила: «Річ» – це я». І витратила багато часу й зусиль на сумніви, що ж мені чинити: готувати до друку журнал чи писати книжку? Тільки порівняно недавно навчилася робити це паралельно. І найближчий  приклад – один з ваших попередників, Роман Федорів, якось сказав, що він зміг писати свої романи аж тоді, як став редактором «Дзвону», мовляв – час появився.

– Щаслива людина!.. Роман Федорів собі на втіху переглядав редакційну пошту – ага, прийшов роман – це цікаво, побачив графоманію – набік. І вся робота. Але то були інші часи, Федорів-редактор мав цілий штат. Працювали 4 відділи – поезії, прози, публіцистики, критики та бібліографії,  я – як відповідальний секретар, заступник редактора Роман Лубківський, літературний редактор…

Ви прийшли в журнал як письменник, автор двох книг новел. Яким чином реалізуєте своє творче начало?

– Дуже важким чином… В принципі можна сказати, що задля журналу, якому я віддав усе своє свідоме життя, мусив поступитися покликанням, яке в мене заклала природа – писанням власних літературних творів.

– Чи це був свідомий вибір?

– Я навіть вибору не робив. Просто так складалися обставини, що я мусив чинити саме так, а не інакше. І взагалі, саме «Дзвін», здається, був мені рокований…

Ще коли я був студентом 2 курсу факультету журналістики, мій батько, звичайний шофер у районній «Сільгосптехніці», який з ранку до вечора крутив кермо і світа білого не бачив за роботою – з 1962 року почав передплачувати журнал – тоді ще «Жовтень». Йому трапилося прочитати там роман Ірини Вільде «Cестри Річинські», першу частину… І я пригадую, як мій дядько Василь (він був і моїм хрещеним) при світлі каганця (електрики ще не було), читав нам  цей роман – на далекій Кіровоградщині, в глухому селі.

– Це збіглося з вашим літературним дебютом. Власне 1962  ви дебютували своїми новелами в багатьох газетах і журналах, зокрема в «Літературній Україні» – разом з Валерієм Шевчуком, Євгеном Гуцалом, Володимиром Дроздом. Ще студентом ви зажили всеукраїнської слави…

– Було таке, і тому коли тодішній головний редактор журналу «Жовтень» Юрій Мельничук шукав здібного студента на посаду технічного редактора, кафедра журналістики львівського університету рекомендувала мене. Відділом прози тоді завідував Євген Куртяк, поезії – Віктор Лазарук, критики – Любомир Сеник, публіцистики – Аркадій Пастушенко – молоді люди, яким ще не було тридцятки. Тобто Юрій Мельничук почав замінювати старі кадри,  ясна річ, що я в цей колектив вписувався, мене взяли. Але через два місяці Юрій Мельничук помер (у віці 42 роки). А виконуючий обов’язки головного редактора Петро Інгульський вирішив: ти, Юрку, йди вчися ще, закінчуй факультет, потім прийдеш до нас… Та після закінчення університету мене скерували на львівську телестудію, де я працював 4 чи 5 місяців сценаристом у літературно-драматичній редакції – встиг написати кіносценарій за казкою Івана Франка «Заєць і ведмідь» – це мав бути перший в Україні мультфільм. У поті чола працювали над ним режисер Андрій Козак та художник Олекса Дуфанець, який створив самобутні мистецькі образи  цих персонажів. Але коли дійшло до зйомок – виявилося, що на телестудії нема камери, якою знімають покадрово. Вся робота пішла нанівець…

Мене звідти «забрили» до армії, звідки я повернувся через рік. Але на телебачення мене вже не взяли, хоча був такий закон – звідки взяли, туди мали й повернули. Це був 1966 рік.

– А чому? Які могли бути претензії до вас 1966 року?

 – Претензії до мене мали певні органи, бо я був у близьких взаєминах із Михайлом Осадчим, з Богданом Горинем – з тієї когорти хлопців-дисидентів, їх поарештовували… Отож на телестудії мені кажуть: добре, ми тебе візьмемо, але потрібна львівська прописка. Я в паспортний сіл – пропишемо, але дай довідку з місця роботи. Чортове колесо! І воно так тривало тижнів два, ніде ні влаштуватися, ні прописатися . Іду раз по вулиці, а назустріч Микола Романченко, тодішній редактор журналу, Тарас Мигаль, Аркадій Пастушенко (до речі, мій далекий родич, двоюрідний брат моєї матері), видно, хлопці після кавярні: ну як, Юрку, справи? – А в мене тоді вже дві книжки було – «Віднайдена фея», що побачила світ у видавництві «Молодь» і «Зелена Україна», яка вийшла в «Каменярі». Микола Романченко й запитує: а підеш у «Жовтень»? Завідуючим відділу поезії. Що робити? Я починав як поет і в армії написав поетичну книжку «Вечірні неони» верлібрами. Тож не злякався, пропозицію прийняв і так опинився у цьому журналі. Ну а робота – звичайно, самі уявляєте яка – це зараз у нас порожньо в редакції – колись тут було завізно.

– Знаю… Я дебютувала в «Жовтні» 1988 року – під рубрикою «Молода Муза». Тоді зав. відділом поезії був Іван Сварник, і щоб потрапити до нього, треба було трохи почекати.

– Колись там, де сиділи відділи – було не проштовхнешся: кілька людей до Романа Іваничука, кілька – до Миколи Ільницького, а найбільше – до мене. Вірші писали всі – від тих, що тільки навчилися читати й писати, – до тих, хто вже прожив життя, вийшов на пенсію і раптом згадав пориви молодості, коли якісь ідеали в тій голові крутилися – і от потягло людей на віршування. Графоманія поперла косяком. Але я давав з ними раду. Іваничук то все слухав і каже: ти мене дивуєш, Юрку, як тобі це вдається, що людина йде від тебе усміхнена й щаслива, хоч ти їй відмовив у публікації?

І як ви відмовляли графоманам?

– Ну, найголовнішою тут була все-таки повага до людини, до її гідності. А методів м’якої відмови було багато. Коли графоман був зовсім дрімучий, я йому казав, що, мовляв, божа іскра у вас є, але бракує знань спеціальних, вам треба переглянути  книжки з теорії та практики літературної творчості, записки класиків про літературу – давав їм з десяток назв, які обов’язково треба було прочитати. Звичайно, вони їх не читав. Появлятися без цього їм було незручно, і я мав святий спокій.

Ясна річ, що в напливі авторів відшукувалися таланти. А ще я вів відділ мистецтва, розділ сатири й гумору, рубрику «Пошук» – тобто половину журналу в ті часи. Більше нікому було. Федорів подивився і каже: давай, тягни-тягни. І от так ті клопоти насіли, робота втягує, коли ти її любиш, коли їй відданий, і поступово власна творчість  відступила … Задумів була купа, щось починав писати, воно залишалося нереалізованим, бо на це був потрібний час.

– Але через це, здається, у вас не було життєвого розчарування…

– Житттєвих розчарувань у мене взагалі не було, я постійно зачарований у житті.

– А скажіть, це правда, що ви приїхали поступати до львівського університету в шароварах і з оселедцем? Певно, читаючи журнал «Жовтень» на Кіровоградщині, ви собі уявляли, що Львів це суто українське місто…

– Чистісінька правда! Крім козацького оселедця на голові.  Львів для мене здавався фортецею України. Для вступу у львівський університет мати вишила мені сорочку, я вдома такої сорочки не носив! Пошили мені шаровари, бо я бачив в одного хлопця – був такий дуже красивий парубок у нас Адам, він ходив у синіх шароварах. Не думаю, що в нього інших штанів не було… Отож я приїхав  вступати, замітав тими шароварами коридори університетські – як мене могли тут сприйняти у  шароварах та вишитій сорочці?! Їм і так було проблем – зі своїми… а тут східняк приїхав. Отож я не пройшов по конкурсу та й повернувся назад. Назавтра мене вже чекав виклик з редакції районної газети, і я, ще добре не відіспавшись, уже там працював. Два роки – і потім, звичайно, прийняли вже в університет.

– Ви вже не поїхали на вступні іспити в шароварах?

– Та які шаровари! Я вже трошки щось петрав. До того часу я зблизився з дуже гарним чоловіком. Був такий багатолітній в’язень сталінських таборів Степан Кожемякін, якого забрали просто зі сцени – він співав народну пісню – воронок під’їхав і забрав його в шароварах і з бандурою з мого містечка Новомиргород. І він майже 20 років відгепав у Сибіру, вернувся – бадьорий, життєрадісний. І ми тоді  зійшлися і ще кілька хлопців. Тому в мене вже світогляд був такий як має бути.

Тобто ви вже опустилися на грішну землю… Але дивіться – ідея вашої книжки вибраного (про) «лагідний світ»* – це той лагідний світ, чистий, романтичний, який ви зберегли в душі?

– Це те, що в душі носиш. Я розумію, що світ, у якому живу – далеко не лагідний, навіть дуже не лагідний. Але я ніколи зла жодній людині не зробив, навіть до ворогів  не вмію по-ворожому ставитись, бо таких явних ворогів у мене нема. А той лагідний світ… власне хотілося б бачити його таким. Та навіть ті люди, пропащі чи циніки, чи дуже погані – все одно в них є в душі щось таке, що лагідне. – десь там глибоко-глибоко заховане, але є. Тільки до цього достукатися треба, побачити треба.

 – У вас вишукана мова, виплекана… Як у новелі «Гармонія», яку, як згадує Роман Горак, Ірина Вільде вважала геніальною…Я намагалася  ваші тексти у таких степових ритмах побачити.

– Перш ніж написати… Григір Тютюнник взагалі не сідав писати, поки в нього вся новела в голові не складеться. А я коли писав, то кожне речення вивіряв на слух і на те, як воно музично й ритмічно в’яжеться з попереднім реченням. І воно виходило так ритмізовано, так припасовано, що там ані додати, ані відняти. Я все ж починав з поезії, і мої оці ранні речі – це фактично поезія в прозі. Їх можна перефармотувати у верлібри. В них є внутрішній ритм..

Мої ранні новели, які увійшли до першої книжки,  написані під впливом Уласа Самчука. До речі, «Мамо, налийте мені молока», яка вам так сподобалася, та інші короткі речі я писав на лекції з історії КПРС. Я сидів в аудиторії на останній лаві…

–І втікали у свій лагідний світ і потрапили відразу до числа тих, що подавали найбільші надії…

– А згодом – під шквал критики за етюд «І люди помиляються». Там герой рятує медузу, яку безжальні морські хвилі викинули на берег… Але, власне, ця рання річ була перекладена французькою та увійшла до антології «Нова літературна хвиля на Україні», яка вийшла 1967 року в Парижі.

Якщо говорити про те, як я змінювався, то зверніть увагу на такі новели, як «Федьова кузня», «Біля згаслого вогнища», «Лагідний світ осені», «Їгор», ну і та ж «Гармонія». Ці речі написані в 70-х – на початку 80-х років. Таким я мав бути, куди я дійшов, але потім я зупинився…

– Тобто, це сталося непомітно, це не був свідомий вибір – знову повертаюся до дилеми література і журнал…

Журнал – це гора чужих рукописів, які мені все життя доводилося редагувати. Хлопці у відділах недбало редагували, ще коли працювали відділи, а я вже був відповідальним секретарем. Редактор поставить автограф – передають мені, я читаю. Та я теж міг би поставити автограф і пустити далі. Але не той характер – якщо щось роблю, то відповідаю за ту роботу, мені соромно – і я починаю редагувати. Від початку і до кінця, не минаючи ані титли, ані коми – і так сторінка за сторінкою, день за днем… І розумієте, коли ото надихаєшся чужих текстів, читаєш геніальну річ, якусь талановиту річ, переймаєшся нею – вертаєшся додому  – і вже своє чи дріб’язковим видається чи не гідним. Й подумаєш: а чи варто мені псувати папір після цього? І знеохочуєшся в такі моменти.

Зрештою, кому що суджено. Бачите, такі люди, як Валерій Шевчук, це генії в принципі. Їх небагато. Гарних письменників і таких, як Юрій Коваль, може бути багато, а геніїв, як Валерій Шевчук, – одиниці. Йому рівня Андрій Содомора. Це взагалі людина Відродження, це не сучасна людина. Він один-єдиний в Україні зараз, хто може протягнути нитки від античности до наших днів.

Ви шануєте обдарованих людей, і самі належите до їх грона… Очевидно, через це маєте певну сатисфакцію від журналу – адже тут трапляється зустріти нові таланти, нові імена? Це ж ви сказали Андрієві Содоморі 50 років тому, коли він приніс свої перші переклади Горація: це може стати справою усього твого житт!..

 – Кілька талановитих людей мені пощастило відкрити. Та ясно, вони б розвинули свої таланти й без мене. Як Андрій Содомора. Чи як Юрій Андрухович, про нього, тоді ще студента Львівського поліграфічного інституту, розповів мені його земляк і товариш, майбутній графік Іван Пеник, і я  запросив його до редакції… Прийшов той хлопчина. Я прочитав його вірші й кажу: Юрію, та ви не потребуєте жодного покровительства. І зразу добірка його лірична пішла до друку, через рік – друга і так з’явилося в нашій літературі нині таке голосне ім’я… Роман Горак у нас починав як есеїст. Це були біографії – так ще ніхто з українських біографів не писав (так писали Цвейг, Моруа) – про Шашкевича, Вагилевича, Руданського, Ірину Вільде. А в основному про Франка – чим викликав ненависть деяких франкознавців, які переписували один в одного. А Горак пішов в архіви, послинив пальці та почав перегортати документи, які припали порохом… Микола Рябчук дебютував у журналі поезією, я підтримував його весь час: до нього були якісь претензії, бо він хлопець з андеграунду. Я дав його дебютну добірку і Володимира Лучука попросив, щоби написав передмову для підсилення. Потім товкли Лучука на зборах у Спілці – хто вас з журналу попросив це зробити – не сказав, що Коваль.

– А в останні роки? От Вячеслав Гук…

– Він уже років 5-7 друкується у «Дзвоні» – як поет і як прозаїк. Не знаю, чи ви читали його роман «Гадючі линовища» – знаменита річ! Із львів’ян нема кого поруч з ним поставити. Як він будує фразу!

– От ви відзначили роман Віталія Левуна «Сни увіч проти вербної неділі» – як член журі конкурсу рукописів прози «Крилатий лев». Вже вийшла книжка*. Мова яка! Ця книжка ніколи не стане масовою, але хотілося б, щоб її прочитали якомога більше людей.

– Література – це багатоповерховий дім. На одному поверсі – один читач, на другому – інший. Так має бути. Не можна гарну книжку підпасовувати під смаки тих, що просто не здатні її осмислити

Повертаючись до журналу, що я ще почав робити та в чому моя сатисфакція… «Дзвін» завжди підтримував молодь, завжди була рубрика «Молода муза». Останні 4 роки двічі на рік я видаю молодіжні номери. Була одна авторка, Настя Капустіна з Кропивницька, яка дебютувала в 13 років (вона зараз першокурсниця української філології Львівського університету). Є діти, що в свої 15 років так пишуть, що дай боже так писати в 25! Тобто, це автори від 13 років – до 35. Якщо в одному номері 30-35 імен, а я вже 8 номерів таких видав, то це приблизно 250–270 нових імен для літератури. Чи вони стануть справжніми літераторами – хто його знає. Але той порив, який у них є – графоманії я не друкую, незалежно від віку – свідчить про талант.

 – Це дуже важливо для молодих – відчути причетність до літератури, до духовного життя…

– Це так би мало бути по ідеї. Але оскільки молодь таки розбещена інтернетом, всілякими сайтами та сторінками, яких море неозоре – і дехто думає, що воно ого-го, а воно ж нічого не варте… Якось вони виховуються. Мене тільки цікавить, чи багато з них стануть справжніми літераторами. Та найбільша проблема в іншому. В тому, що людство, зокрема громадськість України, відвикає читати. Зникає інтерес до друкованого слова, не тільки до журналу – до художньої  книжки, їх продають все менше, не беручи до уваги тих, що гучно «розкручені» (не кажемо зараз: заслужено це чи ні).

– Усе ж більшість людей виховані на книжці і дітей своїх так виховують. Існує мода на читання, як і нечитання. Все змінюється. І сьогодні  в цьому змінному світі «Дзвін» як друкований паперовий журнал має свою вагу. Тим паче, що він чи не поодинокий такий в Україні, що виходить регулярно.

Оригінальність журналу… Все таки інтернет інтернетом, є й немає. Недаремно людство почало записувати свої думки – спершу вирубувати письмена в камені, потім писати на папірусі, потім на папері. Писане слово щось варте! Інтернет, раптом щось сталося – бульк і немає! Запустили вірус – все, чорна пустка. Якийсь катаклізм, катастрофа на землі, зникли енергії живленняі кінець культури людської немає. А писане слово, друковане слово вічні. Книжку берете в руки – можна відкласти вбік, можна подумати над прочитаним, можна уявити, можна ще раз подивитися. Інтернет здебільшого дає інформацію, але не дає розкоші читання –  а має працювати думка, має бути єдність думки, серця чуття. Книжка пахне, книжка має свою ауру, це зовсім інше.

– Ми вже не раз говорили про те, що раніше журнал давав багато унікальної інформації, чого більше ніхто не давав. А тепер, у час інтернету, коли все відкрито, все доступно – яким чином зараз журнал може давати таке, що ніхто більше не може?

– Насамперед він дає можливість авторові надрукуватися! Що журнал може зараз показати? Талановитий твір. Великим попитом користується документальна проза, дослідницька. Есеїстика., яка занурюється в людську душу. При тому, що інтернет працює, є ще багато речей маловідомих. Наприклад, про козацький рід знаменитого майстра балету Сержа Лифара. Або розвідка Дмитра Чобота про те, хто ж насправді спалив Гуту Пеняцьку

– І от проблема виживання журналу…

– Це не так просто. Журнал – це передплатник. Нема передплатників – нема журналу.

– Мені здається, що мусить бути якийсь новий механізм.

– Ну який?! Раніше, скажімо, багато передплачували бібліотеки. Людина, яка не мала такої змоги, – йшла в бібліотеку, читала. Тепер просто заборонено бібліотекам передплачувати «Дзвін». Журнал дорогий – вишукуйте кошти! шукайте меценатів, кажуть бібліотекам. На Івано-франківщині «Дзвін» не передплачують. Миколаївська область теж відмовилася… Ну не можна казати, що заборонили – просто не дають на це грошей. Навіть усно не рекомендують. Міністерство культури віддало це на відкуп місцевим органам влади. «Дзвін» з бібліотек зник. Навіть на Львівщині.

Люди, навіть ті, які роками підтримували журнал, тепер майже не передплачують. Звертаюся до професури львівського університету імені Івана Франка, так би мовити, цитаделі українського духу. Ой, бідкається сивочолий професор, я десятки років передплачував, тепер не знаю, де то дівати! От і виходить, що студенти-філологи нічого не знають про журнал.

– Але можна спробувати зацікавити шановних професорів такою ініціативою (це мені Данило Ільницький підказав)… Хай вони передплачують журнал, прочитують його – і віддають у бібліотеки! Це може стати справою гонору.

– Це було б гідно в нашій ситуації, адже від цього виграли б і бібліотеки. Бо сподіватися на наших скоробагатьків, яких важко назвати інтелігентними людьми, справа марна. Меценатство – це взагалі чин свідомих людей. Як от наш видавець Юрій Николишин, завдяки якому «Дзвін» виходить з розкішними мистецькими ілюстраціями…

Я думаю, як пощастило журналові, що саме ви стали його редактором!

– А знаєте, мені чомусь не дуже хочеться вам заперечувати. Але тепер, коли я підійшов до такої межі, що пора вже думати про щось інше, просто немає кому журнал передати. Тут повинна бути самовіддача повна. От дивіться, талановитий хлопець, талановита дівчина. Ну де вони будуть марнувати свій талант (як я марнував)? Молодь і працювала б, але платити належно треба. Знаєте, раніше з 15 людей, які працювали в редакції, було 8 творчих працівників. А тепер та вся робота лягла на плечі одного головного редактора, який «тягне» на собі весь журнал – за ту саму винагороду, що її одержує прибиральниця в будь-якій державній установі. Звичайно, я розумію всі причинно-наслідкові зв’язки нинішньої ситуації, коли держава усунулася від вирішення наших проблем. Але все так не буде.

– Річ у тому, що нам ніколи належно не платили. Культура оцінюється за іншою шкалою та потребує насамперед самопосвяти і жертовності.

– Отож бо! Наприклад, субота-неділя в мене найбільш робочі дні, бо ніхто не заважає. Я розкошую тим, що читаю рукописи. І це додає мені сили духу та зміцнює переконання, що недаремно журнал дійшов до нашого часу, подолавши чимало перешкод. Вірю, що «Дзвін» дзвенітиме і в майбутньому.


* Юрій Коваль. Цей лагідний, лагідний світ» –  «Апріорі», 2011.

* Віталій Левун. Сни увіч проти вербної неділі. – «Астролябія», 2020.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s