Валерій Ілля – оборонець роду, або Колядка за Україну

Ця зустріч-розмова рокована бути короткою й лаконічною. Утім вона й не вимагала багато слів, бо все одно їх би не вистачило, щоб відбити цього яскравого чоловіка, його правду, яку він захищав од світу – для світу. Цей запис – трохи ширший від того, що увійшов до книжки (Надія Мориквас «Люди свого часу» («Апріорі», 2019)). Насамперед тут подано повний текст його знаменної (принаймні для мене та читачів нашого журналу) Колядки за Україну

хто вони
чиї душі пробив спис місячного світла
в неділю рано

Валерій Ілля

Варто було їхати до Києва хоча б задля цієї зустрічі! За лаштунками письменницького з’їзду мені пощастило перестріти Валерія Іллю – поета й редактора… Втім, найцікавіші зустрічі здебільшого й трапляються не в гущі події. Тут важливо знайти затишне місце для розмови. І пам’ятати, що ця розмова має бути лаконічною…

Валерій Ілля – Сварга

– Пане Валерію, ви можете сказати, що журнал “Основа” знову почав виходити?

– Так, знову почав виходити.

– У Вас якісь нові настрої, нові очікування?

– Якщо зважити на те, що “Основа” воскресла той раз на Великдень, а цей раз на Великдень воскресає другий раз – то я не називаю це реанімацією, хоч це ще важливіше, ніж реанімація, то я думаю, що більше її відновлювати вже не доведеться ні мені, ні нікому іншому. Бо все-таки два Великодня на два Великодня – це вже дотичне до вічності.

– Чи не змінилася концепція, дух журналу?

– Ні. Головне – дбати про спадкоємність з тою Шевченківською “Основою”, яка, зважаючи на те, що вийшло всього 22 числа, – як було сказано видатними нашими діячами, справила на другу половину ХІХ століття для українства вирішальне значення. (Це Нечуй-Левицький сказав). І щоби вона була сьогодні дашком і хатою для всіх справжніх українців, то… Все те, що було напрацьовано в тій “Основі”, повинно бути збережено, але того мало. Нічого не буде інакше, буде не раз пропадати… Але, звичайно, її слід розвинути далі в нових умовах, які катастрофічно важчі, ніж умови дев’ятнадцятого століття.

Концепція “Основи” вкладається у дуже коротке речення: сільська проза, сільська есеїстика, сільська філософія, сільське мистецтвознавство.

– Тобто народне?

– Так.

– Ви вірите, що це ще збереглося?

– Безсумнівно. Я знаю, що без складника, який скорочено означують народністю, ніяке мистецтво, ніяка філософія неможливі. Бо вони – те, що з’являється і зникає, а все, що пов’язане з тим, що називається народністю, дотичне до вічності. Це незалежно від скромних наших особистих творчих можливостей.

– Як ви співіснуєте зі Спілкою, яка об’єднує багатьох, має свою політику? Чи ви – трохи на маргінесі?

– Трохи – ні. Це той випадок, коли важливіша якість складників, ніж кількість. Бо так само, як у всьому житті – дуже мало. Але справа в тому, що я донедавна дивився на читачів трохи по-снобістськи і трохи зверхньо. Я виходив з того, що дуже добре знаю структуру своєї поезії, як вона виникала, як вона ставала, йдеться про відсутність автологічних періодів в метафоричному чи симфоричному письмі, і не те, щоби я перебільшував своє значення, але я просто бачив, як читається, – то я при житті на читача не сподівався.

– Але є читачі?

– Відбувся такий випадок, мені розповіли. У Спілці, де продаються книжки і газети, підходить до чергової якась літня жінка і просить “Літературну Україну”, де була моя поезія. Їй дають, і та жінка, бідна, сідає поряд і дві години переписує пів сторінки. То що, не могли подарувати їй цю газету?! Якби я знав – я би подарував їй всі книжки, які в мене є, і яких ще немає. Але після цього випадку я почав ставитися до читача без всякого снобізму. Я не думав, що в мене є  такі читачі. А для “Основи” це ще більш важливо, ніж для моєї скромної творчості.

– Я думала, що ваш читач елітарний…

– Ні, бачите, ми дожилися до того часу, пані, що народність у нас є елітарною якістю. Дожитися до ще більшої трагедії – це неможливо.

– У вас є якийсь народний архетип, що вам найбільше подобається?

– Був у моїй долі один дуже сяючий гарний чоловік, я навіть не знаю, чи він ще живий, екселенція архиєпископ Куриляк – екзарх католиків Німеччини і Скандінавії. Який… Я іду по вулиці, а назустріч – черничка, привіталася зі мною, хоч я її не знав і вона мене не знала, і каже, я бачила вас у газеті, я хочу, щоби ви зустрілися з єпископом Куриляком (а я сам шукав когось такого в Німеччині)… А навіщо я Курилякові? А він шукає когось такого, щоби через нього помогти українській пресі. Я зайшов до цього чоловіка – такий старенький гарний чоловік був, сподіваюся, що він і зараз живий, але на той час, як я був у Німеччині, то вже був у нього заступник – молодий єпископ з Франції… Він дуже гарно ненав’язливо і дуже безкорисно помагав “Основі”. А решта,  наша славна діаспора, допомагає тільки Грабовичам і всім іншим, але саме з тої хати, з якої цей товаріщ, паном я не можу його назвати…

– Чи можна провести паралель між вашим журналом і вашою поезією? Ваша поезія дуже пасує до нього…

– Я особисто різниці не відчуваю

– Тобто ви творите журнал як текст…

–  Мені здається, може, я трохи перебільшую, що такої різниці немає, незалежно від того, що тексти структурно можуть бути дуже і дуже різні. От Роман Андріяшик мені дав суцільно не селянські тексти. Але настільки рівень переживання в цих текстах глибокий і підвладний будь-якому осмисленню, де завжди аналітика, аналіз… Людина, яка живе між молодістю і старістю …   Молода людина просто живе, вона не осмислює життя, а вже в старості вона починає осмислювати. У становленні культури більше за старістю йде. Так само … для того, щоби смерть сприймалася як нове народження, то треба дуже і дуже багато речей. Як і в становленні кожної душі, особливо для душі, яка має стосунок до творчості, то є дуже важливо. І тому … я не відчуваю різниці (тому мені дружина каже, що я іноді дуже нескромний чоловік), я кажу, в хаті, коли мене ніхто не чує: “Основа” – це я.

– Я вас розумію. Я теж роблю журнал…

– Звичайно, це трохи перебільшення. Але іноді, коли мені якийсь номер удасться, так відчуваю… Це перебільшення (бо я особисто свої гріхи дуже знаю), все-таки “Основа” – це кращий варіант мене самого. Бо вона так само, як і вірші мої, таких гріхів не має. Але я сприймаю її як соборну душу, яка не тільки до письменників має стосунок, я соборність душі української розумію як єдність душ не тільки тих, що живуть, а й тих, що в астралі. Справжнє поєднання. В одному зі своїх віршів, на жаль я тут його не маю (в “Кур’єрі Кривбасу” був опублікований)… я скажу цей рядок прозою: “Умирати не дуже вже боюся, бо я знаю, що Господь забере мене тоді, коли на тих шляхах з мене буде толку більше, ніж тут, а моєї України там вже й зараз більше, ніж тут.“

– Ще одне, дуже важливе для мене питання, воно виникло під впливом вашої космогонічної поеми «Родздво», зокрема «Колядки за Україну»… Чи є протистояння між християнством і язичництвом? Чи це просто розвиток релігії. 

– Дев’яносто відсотків обрядів християнства прийшли з язичництва. Першими розповсюджувачами християнства були волхви-язичники. А вже коли прийшов Володимир, то сотворив межу криваву між язичництвом і християнством. Правили по черзі язичницькі волхви і православні священики. Вибирати не можна: як батьки народили, в якій вірі, в такій нам бути… Для того, щоби достукатися до читача, одної “Основи” мало.

– Що ви чекаєте від Спілки, від з’їзду?

– На це питання, поскільки це на загал, я відверто відповісти не можу. Це питання треба розглядати політично і внутрішньо. Політично я хочу, щоби вони здобули те, що вони хочуть, щоби Спілка стояла незворушно, а внутрішньо це настільки…

– Але має бути очищення…

– Яке може бути очищення, коли щодня приймаємо по десять – п’ятнадцять графоманів?! Очищення – я вже Мушкетикові говорив та іншим, в тому числі і львів’янам, – я би прямо на цьому з’їзді оголосив  про розпуск всієї Спілки, поскільки вона була утворена відомо коли – в які роки страшні: 32–33… І тут же, щоби Україна не була без Спілки жодної години, тут же б оголосив про створення нової Спілки. 

                                                                  28 лютого 2004 р.
в Києві

P.S.

З Валерієм Іллею я познайомилася на одній із секцій Конгресу українців 1997 року і відразу ж охрестила його “нашим духовним Мамаєм”. Через сім років, мені здалося, Валерій Ілля не змінився. Хоча вже знала більше про нього: це той поет, який боронить село, а значить, і традицію й мову, мораль і пам’ять роду… І хоч наша розмова відбувалася на тлі пристрастей, які розгорялися у сусідній залі Спілки письменників, де ось-ось мав розпочатися позачерговий з’їзд, голос Валерія Іллі звучав (і досі звучить на моєму диктофоні) лагідно та впевнено. Хтозна, можливо, це останнє його інтерв’ю?… Правда, того ж 2004 року газета “Літературна Україна” висувала його на здобуття Шевченківської премії – за третю (й останню) збірку поезій “Розширеними очима” (то б могло бути якесь інтерв’ю з приводу…). Премії Іллі не дали (А може, вона його врятувала б? Можливо, він задихався від неуваги, байдужості інших і мучився своєю сирітською видавничою долею?). Нині його немає між нами. І я (більше серцем, ніж розумом) здогадуюся, кого  саме Україна втратила.

Привезла тоді з собою і перше число «відновленої» «Основи» 1993-го року з  поетовою – тепер незамінною для мене – «Колядкою за Україну». Цю поезію важко зацитувати, втім, як і всі його напрочуд цільні співучі верлібри. Тож порушу формат інтерв’ю та наведу її повністю:

Колядка за Україну

Вже до вічности півкроку
та з півсотні кроків ще до хати             
де чекають золоті снопи колядки – голос Коліди
гой святе Родздво
йдуть приплісуючи поровень
а береза з свого дзвона ронить сльозу світла
радуй си
місячними голосами
як би з того боку місяця виводять
– Ой з-за гірочки з-за калиноньки
їхали люди з Україноньки
хто вони
чиї душі пробив спис місячного світла
в неділю рано
хто вони
що той танок із ночі в день виводять 
місячная смерть лягає їм на лиця     
гей на топірцях калинова сльоза
що в ній брата брат на вилах держить
в неділю рано
сипле світлом сивини той що перед веде
у танку безвічнім де співає смерть
– гой ми вам колідували

йик соловейко при лузі в тузі 
йик перепілка в йирій пшениці
йик сив зозулька в вишневім садку
І розступилася земля
І в світлі крові встають вигублених мільйони 
Матері колідувати встають Божі діти! 
в неділю рано
чиста їхня кров гуде в трембіті
– гой вийдіть ик нам
чи спите чи чуєте…
спам’ятайтесь люде вийдіть з хати
киньте в сонячну скарбону свої душі
порятуйте люде Матір Україну!
гой дай Боже. 

2005

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s