Концепція людини за Володимиром Овсійчуком (1924–2016)

Найбільше, що вражає в долі цього знаного, тепер уже світлої пам’яті, чоловіка, це те, що він двічі мав померти голодною смертю – 1933-го  і 1947-го.  Але Боже провидіння зберегло його задля творчої праці і мистецької місії тут, на білому світі. Ця розмова з ним, записана  2002 року, напрочуд «нинішня» і надзвичайно чесна. Сторінками книжки Надії Мориквас «Люди свого часу» («Апріорі», 2019).

Дня багатьох з нас професор Володимир Антонович Овсійчук –  не тільки знаний у світі мистецтвознавець, провідний науковець Інституту народознавства НАН України, а насамперед – прецікава й духовно багата особистість… Про цю розмову я мріяла давно – ще з тих пір, коли кілька років тому довелося побувати в пана Володимира вдома, в його кімнаті, заваленій величезною кількістю книжок і “зреалізованих планів”. Естет, самітник, оратор –  тобто людина, яка філіґранно володіє словом, як віртуоз своїм інструментом. “Говоріть чітко!” –  робив мені зауваження. А сам говорив, немов відчитував давно продумані тексти, голосом і тоном людини, яка звикла працювати під симфонічну музику…

Володимир Овсійчук. Фото: Орест Круковський.

–  Пане Володимире, Ваш погляд на світ тепер…

–  Дивне питання, як я дивлюсь на теперішній світ. Ну, я ще себе активно відчуваю в теперішньому світі…

–  Я маю на увазі ваш досвід інтелектуальний, мистецькиий і  життєвий.

–  Мабуть, з кожним разом відчуваю більше втоми,  професійні навики дуже солідно відбиваються на життєвому шляху. Цілий ряд явищ життєвих од тебе якось відходять –  тими ними не займаєшся, не цікавишся, не можеш увійти в них. І вони втрачають вартість, необхідність. Життя концентрується навколо  тільки твоїх інтересів і носить дещо замкнений характер –  суто професійний… Якось згадується, у дитинстві було дуже багато вражень. Я вже казав: Боже, яке щастя, що я народився в селі! Я міг бачити схід сонця. Відчути повний день з простором, полем, лісом, селом, тваринами, людьми.

Зараз в мене цього немає. Я не бачу, як заходить сонце, я не можу відчути ніч. Я не можу оцінити, наприклад, місячну ніч, світло місяця. Чи воно в мене викличе ті ж самі емоції, як  колись? Чому багато художників малювали місячні ночі? Ну й завжди мусіли ще когось всадити –  під час цих місячних ночей хтось сидить на лавці. Переживає свої якісь пережиття і тому подібні штуки. В дитинстві точніше, краще й глибше бачимо все, що робиться навколо. І себе відчуваєм у цій атмосфері. Я, наприклад, страшенно любив перехід від зими до весни. Бо  ж хлопцем, з п’ятого класу по десятий, я ходив пішки шість кілометрів до школи і шість –  назад. Я йшов до містечка Славути від свого села. То чотириста метрів полем. А потім чотири кілометри лісом, а далі містечком –  і я вже в школі. Село Валошанівка. Це мамине село. Бо я народився в батьковому селі –  Малий Скнит. Чому воно так називається –  трудно мені сьогодні пояснити… Це на межі Хмельницької і Рівненської області. Батькове село в мене зараз викликає страшенно багато спогадів. Я бачу себе маленьким. Бачу тридцять третій рік…

–  Ой, розкажіть про тридцять третій!..

–  І бачу, як я гонив нашу корову пастися на таке займисько –  це було за селом далеко, а мені їсти хотілось. І я пам’ятаю, ну скільки мені було –  вісім років –  як я біг від корови додому і кажу: “Мамо, я їсти хочу’!”.  “Мене їж! –  мама каже. –  Нема нічого їсти, йди і гляди корову!”. Як ми прожили цей голодний рік, це одному Богові відомо… Мамі в школі давали на день пригорщ якоїсь гречаної муки. Мама робила шість малюсіньких, як 5 копійок, таких опіканців (лєпьошок), то ту лєпьошку на язик візьмеш та й  проковтнеш. Бо жив ще батьків батько –  дід наш, мама, батько і нас троє дітей. І це тих шість… Може, це нас трохи врятувало. У всякому випадку, той рік в моїх очах є найстрашнішій. Я бачив, як під плотом валялися люди, як вони вмирали. Як весною ранньою з’явилася цибуля і як ту цибулю рвали люди і десь бігли. А ці засідали –  власники цибулі –  били і добивали тих до смерті.

Це було страшно. Як одна родина іззіла дитину своєї сусідки. Коли та пішла на роботу і залишила в хаті маленьке дитя своє. Йому, я знаю, було три рочки чи чотири… Вони зварили і ззіли. Я не можу того згадувати. То є страшно. Коли сьогодні я знаю причини, знаю винуватців –  у мене, крім гніву і крім обурення, крім ненависті до них нічого немає. Все це підлягало якійсь дуже ганебній страшній політиці во ім’я надуманої якоїсь ідеї. Ці політикани так і нічого не добилися. Ми зараз бачимо результати того всього.

– Ви не думаєте, що це пережиття голоду  якось відбивається  на людині, на поколіннях?

–  Не знаю. Напевно, відбивається. Зробився крен такий в матеріальність… Я багато прожив, і матеріальне життя наше було дуже незабезпечене і  важке, особливо до війни і під час війни. А після війни –  це було повторення тридцять третього року. 1946–1949, навіть 1950-й рік. Це був жах, який я не можу згадувати. Я вчився в Ленінграді на мистецтвознавчому. Від голодної смерті мене хлопці врятували: в 1947 році посадили в поїзд, а мама і сестра зняли з вагона і за руки довели до села. Тому що йти я вже не міг. Повний був дистрофік.

Але вертаємося до тих всяких речей… Знайти в собі силу жити –  то не значить забезпечити себе тільки матеріально. Треба ще себе забезпечить і духовно. І забезпечити вмінням бути з людьми…

Дитиною я не уявляв собі, що буде, як буде. Я служив в армії. Моя служба в армії проходила на фронті. Я бачив молодих хлопців, які дуже хотіли жити і гинули щодня. Я бачив безпомічність і тупість нашого командира полку, полковника Воронова, який посилав нас на явну смерть. Я вже тоді почав думати: серед дорослих людей, набагато від мене старших (мені ж тоді було 19 років), також немає ясної цілі в житті. Я відчув це потім, копи вчився в університеті. А коли працював уже в картинній галереї –  то ніби якось замкнув себе від життя, бо все-таки музей –  це є свого роду монастир. Куди йдуть з певними цілями і з певним відчуттям життя. От. Але можу сказати: зараз я  і не хотів би  мати багато приятелів, знайомих. Вузький світ також  мусить бути. Я втомлююсь від великої кількості людей, які мені не можуть нічого дати. Я не кажу, що я корисливо на це йду. Я теж мушу відплатити чимсь людям, якось віддавати. Але коли я бачу людську зарозумілість, жорстокість, цинізм, хамство –  оце страшно для мене. Я не борюся з цим, бо знаю, що я не подолаю. Я відходжу вбік. Я себе прекрасно почуваю вдома, в моїй кімнаті. В мене є стіл, за який я сідаю і накручую себе на певну думку… І як починає литися ця думка, я її записую –  оце найбільше щастя для мене. Я навіть зараз втрачаю інтерес до лекцій, які я колись дуже любив.

Я зараз сприймаю студентів з інших оцінок, я не можу зараз отак щиро ставитися  до них і всіх гамузом бачити як один колектив якийсь романтично-прекрасний. Бачу багато незацікавлених людей, багато пустих, байдужих. Якщо серед них є людина, в якої якийсь глибший інтерес, то  вважаю це за щастя для себе. Думаю, що я дуже скоро покінчу своє викладання –  просто відійду вбік.

–  Ви, очевидно,  втомились. Мені здається, що ви виконували і виконуєте функцію посередника між людьми і тим вузьким світом мистецтва.

–  Не знаю, але мені зараз трудніше налагоджувати контакти. Є певна втома літ. Хоча я зараз тонше бачу природу, художній твір і самого художника. Мені здається, що я його розумію глибше. Як дивишся на картину, то якоюсь  мірою відчуваєш час, оточення, в якому писалось, стильові ознаки тієї картини –  ти вже бачиш мистецтво того часу. Бо ти знаєш те мистецтво. І я  вже з тою картиною душевно і духовно працюю. Вона в мене викликає цілий ряд думок, проблем… Щоб мені вона була зовсім неясною –  я такого не пам’ятаю. Де б я не був у музеях –  в Америці чи в Європі, де б я не їздив –  Рим, Париж чи інші міста –  в мене не виникало проблем: ой, це зовсім невідомий мені твір. Не тому, що я всеосяжний –  такого не може бути. Але ті знання, які я здобув за своє тривале, 50 років, життя в мистецтві –  вони все ж слід великий лишили.

 Я тепер не відділяю музику від образотворчого мистецтва. Наприклад, під музику добре пишеться. І коли я викладав у коледжі артистизм, звучала музика Я показував слайди тих чи інших картин –  я б сказав, що студенти сприймали такий комплекс –  поезія, музика й образотворче мистецтво –  унікально. Несподівано –  і для самих себе і для мене. Бо студенти самі не уявляли, як це все в людському житті пов’язано. От. Що поезія не належить тільки поетам або якимсь там виняткам –  а всім людям. Що музика симфонічна не розрахована тільки на професіоналів. Що це все разом. І коли треба щось подумати, заглибитись у свої мислі –  то в цьому допомагає велика музика Бетховена, Моцарта і Берліоза..

Я, наприклад, живу всіма інтересами, якими живе наша країна Бо дуже переймаюся її долею. І страшенно дивуюся: до яких пір глупота буде панувати в нашому суспільстві?! Мене дивує, як глупий мужик якийсь іде на трибуну Верховної Ради і говорить свої ідіотичні речі. Не уявляючи, що він глупить. Тут часом соромишся взагалі сказати якусь тривіальну, здавалося б, мисль, над якою посміються навколо тебе… А тут він з якоюсь глупотою лізе туди, де вся Україна слухає!

В мене є  поняття: якщо людина, яка живе у цьому житті і здобула якусь освіту, здобула якийсь нормальний життєвий досвід і знання – то вона не має права зробити стосовно іншої людини якийсь вчинок, недостойний людини взагалі. Ми йдемо один до одного за добрими порадами, за добрим словом, за дружнім посміхом. За тим, що нас об’єднує на світі.

Людина без людини не може жити –  тому-то моє життя не ділиться на життя в мистецтві і на життя в житті. Та ні, воно все разом. Не діліть.

–   Чим вирізняється ваша нова книжка –  “Класицизм і романтизм в українському мистецтві» – на тлі інших подібних досліджень?

–  Я в цій книжці хотів дати: що ж це таке класицизм для мене. Що таке романтизм для нас? Яку він вартість мав для України і що Україна вклала в романтизм своє, українське. Я хотів це дати, і воно якось так чи інакше там прозвучало…  Я у своїй книжці на тих матеріалах, що в мене були, розкривав для себе і для наших людей час той, час з наших позицій, як я уявляю. Ніхто до сих пір  не дав галицького мистецтва класицизму й романтизму, я перший туди всадив інформації, перевірені мною. Я по-своєму дав романтика Шевченка і його приятеля Василя Штенберга.

… Концепція окремої людини. От народилася в цій сім’ї. Вихована цими батьками. Пущена в суспільство. Кожний з нас несе свій світ, наповнений інформацією звідусіль. Але неповторний той світ. Якби кожна людина могла записати його і передати, ми б мали колосальну енциклопедію. А так ми маємо тільки окремих великих людей. І то до кінця їх світ не знаємо: Леонардо да Вінчі, Рафаеля чи автора “Слова о полку Ігоревім” ми до кінця не збагнули. Що б ми не взяли –  всюди є загадковість. Над якою працюють великі ватаги вчених, бо це цікаво. Бо в окремій великій постаті конденсується весь характер її часу.

–  А якщо говорити про рід… про кожного, адже людина індивідуальна?

–  Кожна людина виходить із своєї хати… Я так інколи дивувався: Боже, на Україні, десь по тих селах, під тою стріхою, у тих малюсіньких хатках з тими віконцями народжувалися такі могутні хлопці –  під два метри, з плечами такими широкими –  йшли на Запорізьку Січ… От, та ще ж не встиг на ноги сп’ятися, а вже виробив собі систему поглядів: нехтував смертю, йшов на бій. От ми чіпляємось за життя так надзвичайно ціпко, як рак клешнями –  так нам страшно вмерти! У нас зараз немає такої глобальної цілі, такої величі –  а вони любили Україну. Вони не говорили про це –  вони йшли за цю Україну. За мову! Що нам сьогодні та мова?! Але мова визначає нашу прив’язаність до землі, до традиції. Наші манкурти користуються російською мовою, бо вважають, що національна українська мова –  то мова села, мова простолюду, мова селюків. Господи Боже, як смішно це спростовувати! Мене це все дивує –  дивує міщанизм, дивує отака позиція вузьколоба. Сьогодні треба битися за мову. А я вважав би: не треба було б битися –  хоче так говорити, хай говорить. Якби в нас література так не була засмічена “ідєотізмамі”, засмічена безстидними словами… Там зараз еротика грає основну роль. Це значить, що людина безсила перед вічністю. Бо еротика людину відкидає тільки в сонмище отакої чуттєвої ейфорії, коли все інше забувається. Це тоді немає вже нічого цінного. В літературу потрапляють такі дешевенькі описи звичайних справ –  оця інвентаризація наших звичайних справ робить цю літературу мілкою і нецікавою. Єдиний раз, кали я пережив якийсь такий катарсис, це був «Собор»  Гончара. Ще “Прапороносці ” –  під свіжим враженням війни. Навіть братів Тютюнників –  крепкі, сильні ці речі, та настільки окреслені трагічні ситуації, що дуже тяжко це потім в собі переносити. А зараз в літературі особлива пошлість…

– Як ваших маму-тата звали?

– Антон Іванович. А маму називали Софія Григорівна.

–  А діда і бабу?

–  По батькові не пам’ятаю, по мамі –  Григорій і Єфросинія (Фрося). Надзвичайно мила і гарна жінка… Єдине, що останнім часом я весь час вертаюся до дитинства. Бачу себе від чотирьох років життя –  і до вісімнадцяти. Дивлюсь на моїх дідів. Моїх батьків. Багато речей, які я не міг колись пробачити батькові, зараз відступили. Жалію за братом, який у 18 років загинув на фронті –  добровільно пішов на фронт. Зараз він міг би ще жити, я мав би племінників, я мав би багато чого від брата. Він мені часто сниться, його ім’я Вадим.

2002 р.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s