Ярослав Поліщук: «Мені важливо почуватися затребуваним»

Майже ювілейне

Один з наших активних авторів нині доходить знаменного 60-річного ювілею. З цього приводу гріх не зустрітися – бодай віртуально, з огляду на обставини – й поговорити про справи насущні.

Нагадаємо основні життєві віхи ювіляра. Народився в селі Самостріли на Рівненщині. Навчався у Рівненському педагогічному інституті, де здобув фах українського філолога. Закінчив аспірантуру при Національному педуніверситеті імені М.П.Драгоманова в Києві. Упродовж тридцяти п’яти років був викладачем вищої школи, працюючи в кількох українських та зарубіжних університетах. Пройшов чесний шлях від асистента до професора, визнаного у своїй галузі авторитета. Багато зусиль доклав до розбудови україністики за кордоном, зокрема в Ягеллонському університеті (2001–2011), а також у Познанському університету імені Адама Міцкевича (з 2017 року донині).

Вагомим є науковий доробок ювіляра – кільканадцять монографій, сотні статей у наукових та літературних журналах. Українське літературознавство періоду Незалежності важко уявити без праць Ярослава Поліщука.

Надія Мориквас, гол. редактор журналу «Річ. Тексти і візії»

Задума на парковій лаві – напередодні пандемії. Ярослав Поліщук, 7.02.2020.

Розмову випадає почати з (не) традиційного запитання: як почуває себе людина, що готується вступати до «клубу шістдесятників»?

Як подорожній на переправі. З одного боку, трохи лячно. Час стає тіснішим і напористішим, збігає, як вода крізь пальці, – не встигаєш отямитись. З іншого боку, манить незвідана дорога, яка десь там, потойбіч рубежу. Хочеться ще багато чого встигнути, доки стане сил і натхнення. І загадати собі погідне старіння, без маразму.
До думки про 60-річний вік треба звикати. Хоча й цілком сподівано (чимало моїх приятелів і ровесників уже переступили цей поріг), а все ж – незвично. Мабуть, маю крихту щастя в тому, що працюю з університетською молоддю – і від неї набираюся молодечого завзяття, ентузіазму, сміливості, оптимізму. Боюся втоми від життя, а таки правда, що з роками вона все більше відчутна: втрачається гострота пізнання, жага нового й цікавого, яка завжди гнала вперед і далі.

За минулі шістдесят років Ви багато встигли. Як самі оцінюєте пройдений шлях?

Дякую за компліментарну оцінку. Назагал не маю причини соромитися свого минулого. Як у кожному житті, щось удалося, щось – наполовину або й менше, але вибір життєвого шляху був свідомий. Було багато праці, зокрема й рутинної, але було чимало моментів, коли відчував радість від осягнутого.
Дві провідні риси, що визначили долю і яким завдячую родинному вихованню й оточенню. Виростав у вчительській сім’ї (та й у роду було чимало педагогів). Звідти – звичка до розумової праці, до освіти, пізнання, невпинного самовдосконалення. Батьки-філологи прищепили також любов до рідного слова, всіляко заохочували перші спроби писати. Саме тому література стала моєю стихією. Третя риса – відчуття морального обов’язку, бо вчительська праця, як відомо, не належить до престижних і високоплачуваних, без почуття обов’язку (чи навіть місії, даруйте пафосне слово) у ній навряд чи витримаєш довго, а тут – проспект цілого життя. Здається, така шкала заданих цінностей визначила шлях, про який тепер говоримо в минулому часі.

Отже, не шкодуєте за зробленим вибором і вважаєте себе людиною зреалізованою?

Озираючись на минуле, з приємністю згадую яскраві сторінки спілкування з учнями. Починав таки як шкільний учитель, небавом перейшов до університету і зрозумів, що така праця більше відповідає моїм здібностям. Це ті прекрасні миті, які хотілося б повернути. Буває, зустрічаєш колишніх студентів, які з вдячністю згадують, – це неймовірна приємність. З іншого боку, в наші непрості часи довелося зазнати чимало різних випробувань: і безгрошів’я, і безперспективність, і зневіра, й інтриги різного роду, і конфлікти з керівництвом, і нерозуміння та несприйняття з боку близьких людей. Тому-то не всидів на одному місці, бо за спокійного життя, мабуть, лишився б назовсім у Рівненському гуманітарному, з яким пов’язані щасливі молоді роки.

Автор на презентації книжки «Гібридна топографія». Разом з Ігорем Котиком та Надією Мориквас. Львів, Форум видавців, 21.09.2018.

А конкретніше – що Вас пов’язує з Рівним?

Багато, навіть дуже. У Рівному жив від 1978 року, коли вступив на навчання в педагогічний. Потім учителював у місті, перейшов до рідного інституту, де працював поруч з моїми викладачами, – це була добра школа. Після київських літ (а вони були знаменними, бо припали на переломні часи, – народжувалась нова Україна!) знову повернувся до Рівного. Дев’яності роки минулого століття були часом великих надій і великих спокус, які й мене не обминули: то спокуса журналістикою (мало не змінив фах), то політикою, то громадськими справами. Старався скрізь устигати – був активістом Просвіти, Народного Руху, Українського фонду культури, товариства краєзнавців тощо. А докласти рук було до чого, бо національно-культурне життя у краї щойно оживлялося й потребувало молодих активних сил. Проте лишився викладачем вищої школи. Майже десять років – з перервою на підвищення кваліфікації – завідував кафедрою української літератури Рівненського гуманітарного університету. Залюбки працював із здібною молоддю, значно оновив кадровий склад кафедри. Були тоді й студенти особливі: натхненні, мотивовані, патріотичні. Згадую ті часи з пієтетом, хоча разом з країною переживав і хвилі розчарувань, особливо за другого терміну Кучми, коли утвердився український олігархат. До певної пори я тримався переконання, вираженого у прислів’ї «Де народився, там і пригодився». Одначе зрозумів, що вперся у глуху стіну, а чекати змін роки й роки не хотілося. Тоді почався активний пошук – що далі?

І Ви поїхати працювати до Польщі. Пропозиція роботи у Кракові, в одному з найстаріших університетів Європи, була, мабуть, великою спокусою?

Ні, вона з’явилася не одразу. Першою спробою радикальної зміни була спроба навчання: я вступав до Інституту Європейської культури, що в Москві. Справа була майже вирішена, проте мене відрадили від того вибору. А в Польщі бував від 1995 року – як стажист-дослідник, і коли отримав запрошення попрацювати, то зрозумів, що це таки більше «моє», адже викладатиму українську літературу та культуру для польських студентів. Звісно, тепер про це легко говорити, а тоді було дуже непросто. У перші роки потерпав – і від ностальгії, і від ізоляції, бо непросто вживатися в реалії іншої країни, і побутової невлаштованості. По-справжньому прийшло відчуття свого серед своїх 2004 року, під час Помаранчевого майдану. Тоді ми проводили багато публічних акцій, браталися з поляками, які висловлювали щиру солідарність із подіями на київському Майдані. Це неповторне відчуття – коли зустрічаєш людей із відкритими серцями й легко знаходиш із ними спільну мову.

І Польща «втягнула» Вас надовго?

Наскільки вистачало сил, поєднував роботу в Польщі з педагогічною діяльністю тут, в Україні, – у Рівному, потім в Острозі та Києві. Мені важливо було почуватися затребуваним. Тому за кожної нагоди вирушав у дорогу, і тих доріг було, мабуть, забагато, що позначилося на здоров’ї. Уявіть , після майже добового переїзду йдеш на заняття і проводиш підряд чотири лекції – повертаєшся знесилений, але щасливий, бо у своїй стихії.

Ярослав Поліщук доповідає на пленарному засіданні Міжнародної наукової конференції «Великі теми у слов’янських літературах». Вроцлавський університет, 2019.

Краківську україністику і молодого професора Поліщука чудово пам’ятаю, адже мала нагоду побувати в цьому чудовому товаристві. І навіть публікувала інтерв’ю з Вами у варшавському «Нашому слові»…

Так, були неповторні часи. Ми щиро гостили на україністиці письменників з України, зокрема авторку іронічної прози львів’янку Надію Мориквас. Тішуся, що маємо багато милих спогадів. І пишаюся, що ця традиція – краківських україністичних зустрічей – продовжується донині. Тепер ними опікуються молоді викладачі, мої колишні аспіранти Катажина Ґлінянович і Павло Крупа.

А тепер Ви працюєте в Познані. Це інший досвід, ніж краківський?

Так, відмінний. Сам регіон Великопольщі інакший, ментальність людей. Краків віддавна був колискою польською духу, а Познань тривалий час перебувала у складі Пруссії. Та й по війні зазнала рішучих змін: замість депортованих німців тут поселяли поляків з Волині та Галичини. Звідси відчуття більшої транзитності й відкритості. З іншого боку, справа, якою займаюся, та сама, адже веду заняття з україністики. Моїм завданням є ознайомлення студентів з нашою культурою. Не тільки на заняттях в аудиторіях, адже є й інші цікаві форми – авторські зустрічі, концерти, фестивалі, екскурсії тощо. Так, у минулі роки був керівником двотижневих мовно-культурних практик студентів у Львові, на базі Львівського університету імені Івана Франка, з яким маємо партнерську угоду. Надихали моїх вихованців зустрічі з цікавими людьми, пізнання пам’ятних місць Західної України. Відвідали ми й Український католицький університет, і Дім Івана Франка, і львівську Оперу, і замки-палаци Львівщини. На жаль, цьогоріч уже не вдалося – через відомі карантинні обмеження.

В останні роки багато говорять про європейський вибір України. Ви, безумовно, прихильник цього вибору? Чому він важливий?

Так, безумовно. Для мене європейський вектор України – це не тільки рівняння на добробут, як іноді уявляє собі пересічний українець (а нинішня влада ще й підігрує таким настроям). Слід розуміти, що стабільність і добробут – не манна небесна, це наслідок тривалого розвитку за певними правилами. Отже, Європа – це передусім система цінностей, що має в основі християнську етику та визнання громадянських прав, задеклароване колись французькою революцією (свобода – рівність – братерство). Поза тим, Європа – наш цивілізаційний вибір принаймні тисячолітньої давності, від Володимира Хрестителя та Ярослава Мудрого. Плюс культурний вибір, утверджений нашими великими письменниками й національними пророками – Шевченком, Франком, Лесею Українкою.

Виступ на Міжнародному теоретичному семінарі імені проф. В. Перетца в Київському університеті імені Тараса Шевченка, 20.12.2019.

Поговорімо про Вашу наукову діяльність. Як Вам вдалося «вибитися» з провінційного середовища, не маючи протекцій та впливових родичів? І здобути визнання не тільки у своїй країні, а й за кордоном?

Як бачите, моя кар’єра не складалась просто і швидко. Це не спринтерський забіг, де одразу ж роздають медалі, а змагання стаєрів, у якому найважливіше – розрахувати сили, щоб їх вистачило до кінця дистанції. Треба було більше часу, та й постійної наполегливої праці. У тридцять років захистив кандидатську дисертацію, в сорок – докторську. Коли б мав «плечі», зробив би кар’єру набагато раніше. Це той випадок, коли не можна ставити на швидкий результат, а готувати себе до тривалого, часом виснажливого, осягання вершини. Вибачте за пафос, але про вершину я тут кажу, маючи на увазі гасло Григорія Сковороди: «Бери вершину – матимеш середину». Так, мабуть, сталося зі мною, якщо вдалося осягнути середину.

Найбільше завдячую самоосвіті. На свій час моя філологічна підготовка, отримана в радянському педвузі, не була найгіршою, це правда. Але програми, за якими ми тоді вчилися, наполовину забиті пропагандою, яка себе дискредитувала. Та й методи навчання були консервативними, часто вони ґрунтувалися на зазубрюванні матеріалу. Тому-то моя радянська освіта – тільки підмурівок, та й то з багатьма пробоїнами. Довчатися довелося пізніше, і донині доводиться.

Тобто, радянський період Ви не схвалюєте? Він же пов’язаний з юністю, мріями, початком кар’єри…

Щастя, що розвалився Радянський Союз – разом з нестерпним КДБ, потужною машиною репресій та переслідувань, а також всюдисущою цензурою. Зі здобуттям Незалежності України перестали діяти колишні обмеження – і треба було знову перевчатися, засвоювати багатства світової інтелектуальної думки, які раніше були лише частково доступними, та ще й ідеологічно викривленими в нашому сприйнятті. Вважаю занепад СРСР щасливим шансом для нашого покоління, дарма що думки тут розходяться: одні ностальгують за «стабільним» минулим або ж потиху деградують, не знаходячи себе в нових реаліях, інші, навпаки, стали успішними, чогось істотного досягли, не піддалися апатії, яка не раз чигала на наших життєвих дорогах. Як бачите, моя позиція щодо минулого однозначна – критична. Не поділяю рації тих, хто жалкує за «совком». Вони або не зіштовхувалися з ним по-справжньому й далі перебувають в ілюзії, або ж мали свої матеріальні пріоритети, пов’язані з походженням чи власністю, – і за втратою цих пріоритетів шкодують.

Серед гостей Міжнародного літературного фестивалю «Лісова пісня». Луцьк, 11.09.2019.

Нині Ви – авторитетний дослідник української літератури, Ваші праці знають і цитують інші вчені, зокрема й за кордоном. Що з написаного вважаєте найважливішим?

Наукова праця (властиво, творчість, бо вважаю це заняття таки різновидом творчості) – це так само біг на далеку дистанцію. Звісно, можна займатися науковим причинкарством – так називають зосередження на деталях, обставинах, датах і под., важливе для історичної науки, але не стратегічне, – і писати та публікувати багато, навіть дуже багато. Дехто з колег має в доробку томи й томи, а нині – при нагоді ювілею – публікує багатотомне зібрання, не минаючи жодного, навіть принагідного, виступу, «ані титли, ніже тії коми». До такої постави ставлюся іронічно. У всякого художника є речі істотні, є прохідні, а то й відверто невдалі. Це нормально. Тому не все заслуговує на републікацію.
Мій ужинок не такий багатий, хоча й не малий, скажу без зайвої скромності. Волію працювати з ідеями – виявляти чи генерувати їх, адаптувати, розпізнавати, аналізувати. Крім історії літератури, мене завжди цікавила теорія та методологія. Визначні ідеї не одразу охоплюють світ, вони поволі торують собі дорогу. Тепер, коли існують науковометричні бази даних, у цьому наочно переконуємось. Так, моя перша ґрунтовна монографія про міфологічне підґрунтя українського модернізму, видана 1998 року й перевидана у 2002-му, має найбільше цитувань – майже триста. Інші, пізніші праці – значно менше: від десяти до сотні, дарма що вважаю їх більш вартісними та зрілими.
З доробку останніх літ назву дві ідеї, реалізовані в книгах 2018–2020 років. Це ідея місць пам’яті та не-місць (за П’єром Нора та Марком Оже), яку я розгорнув на прикладах з сучасної української літератури в монографії «Гібридна топографія», що була відзначена серед кращих книг року 2018, номінована на премію Українського ПЕН-Клубу імені Юрія Шевельова в галузі есеїстики. Також ідея рухомої Східної Європи – як ідеологічного конструкту, в межах якого слід сприймати український рух до Незалежності. Дуже сподіваюся, що написане не виглядатиме застарілим уже за рік-два, а навпаки, набуде актуальності, як це сталося з моїми давнішими працями.

Ваш ювілей – привід для оптимізму, чи не так? Є чим пишатися. Чи збулися Ваші мрії? Чи є такі, які ще маячать попереду?

Так, оптимістичний складник цього ювілею в тому, що він, сподіваюся, не останній. Попереду – життя на фінішній прямій, як пише Іван Дзюба. Підсумовуючи зроблене, закладаєш перспективу, яка – хочеться вірити – дасть шанси для реалізації задуманого. Гадаю, що програму-мінімум – вивести українську філологію зі стану застою та кризи радянської доби, осучаснити, прищепивши їй нові, західні ідеї, – моє покоління вчених (і я серед них) виконали не найгірше. Принаймні на «трієчку», але з урахуванням непростих обставин, у яких довелося жити й працювати. Та це тільки початок шляху. З сумом спостерігаю за занепадом вищої школи в Україні, якій я, хоч маю великий досвід і непересічні успіхи, виявився не потрібним як викладач та науковець. Від 2017 року не працюю в Україні, був звільнений через завершення контракту, а спроби знайти нове місце не мали успіху. Тішуся, що маю визнання бодай за кордоном. І також тим, що опубліковані книжки здобувають читача – може, з часом і це буде оцінено.
А мрій чимало. Задумано нові книжкові проєкти. У Познані редагую міжнародний професійний журнал, який хочемо поставити на високий рівень. Мрію довести до успіху кількох молодих учених, з якими зараз працюю. А приватно – мрію пізнавати широкий світ, подорожувати, прилучатися до мистецтва (люблю гітару й акварель).

Хай щастить, хай збуваються мрії, Ярославе! І дякую Вам не тільки за нинішню розмову. Мені пощастило записати кілька інтерв’ю з Вами – і кожного разу Ви розглядаєте тему, якою б вона не була, навіть непопулярною, в цікавому контексті, активізуючи свої знання й розуміння природи наших проблем і «витягаючи» читача поза межі повсякденних реалій.

Яким буде побажання для наших читачів від «свіжоспеченого» ювіляра?

Бажаю нам цінувати те, що маємо, і примножувати добро в цьому світі, аби він ставав затишнішим і милішим. Любові невситимої, родинного тепла, затишку дому і свіжого вітру мандрів у широкий світ!

One thought on “Ярослав Поліщук: «Мені важливо почуватися затребуваним»

  1. Ярослав ПОЛІЩУК: «По-справжньому прийшло відчуття свого серед своїх 2004 року, під час Помаранчевого майдану. Тоді ми проводили багато публічних акцій, браталися з поляками, які висловлювали щиру солідарність із подіями на київському Майдані. Це неповторне відчуття – коли зустрічаєш людей із відкритими серцями й легко знаходиш із ними спільну мову».
    У мене таке відчуття з’явилося пізніше – після нічного побиття силовиками студентів-учасників Євромайдану 30 листопада 2013 року. 28 листопада в. о. ректора Водного університету професор Микола Корецький зустрівся з ректором Політехніки Свентокжишської Станіславом Адамчаком і підписав з ним угоду про співпрацю між двома вишами, а наступного дня відбулася урочиста інавгурація відомого в наукових колах Євросоюзу вченого у почесні професори НУВГП. А 30 листопада, коли вже стали відомі подробиці нічної силової акції у Києві, ми прощалися в рівненському готелі «Україна» з 80-річним польським ректором. В цю мить, дружньо обнявши на прощання сивочолого професора і потиснувши йому руку, я відчув, що українці – свої серед європейців. Це відчуття ще більше зміцніло після того, як Польща стала «адвокатом» України в Європі.

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s