Українська Реконкіста Ніли Зборовської

У День Незалежності ми всі – хто знав і любив цю натхненну жінку  – згадуємо її. Ніла Зборовська пішла у засвіти саме такого дня – 24 серпня (1911). Вона прагнула Незалежності усім серцем. Вона мала свої думки, свої слова про «помаранчеву» революцію,  Перший майдан 21 століття, і свої ілюзії, але найбільше – віри. Про це – наша тодішня розмова, записана в грудні 2004 року. Сторінками книжки Надії Мориквас «Люди свого часу» («Апріорі», 2019).

Я знайшла Нілу Зборовську, письменницю і літературознавця,  на самому початку  „Наметового проспекту”: під номерами 12, 13 і 14 розмістилися намети Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук та Національної Спілки письменників. Воістину на  Майдані твориться духовна революція. А ця розмова відбулася в одному з кабінетів Інституту літератури, який на цей час перетворився на гостинний  притулок для сотень потребуючих – люди з Майдану забігають сюди перекусити й переночувати. Будинок на Грушевського, 4  можна без перебільшення вважати й одним з координаційних штабів. (І не дивно: саме тут творився Народний Рух у 1991-му)… 

– Ніло, там, біля наметів, я дізналася, що 27 листопада ти   почала голодування…  Ти зробила це так природно, непомітно, без усіляких оголошень, і дуже особисто. Нам справді усім потрібне зараз очищення…

 – Я почала строгий піст.  Адже 28 листопада розпочинається Різдвяний піст, якого давно дотримуюся.  А те, що він співпав з революційними подіями в Києві, в Україні, особливо спонукає до духовного посту.  Кожна людина зараз робить свій вибір: стати на бік несправедливості чи боротися з нею.  Ми не можемо здобути правду фізичною силою чи купити за гроші. У нас немає такої сили і таких грошей, але   в нас є дух, воля до справедливості. І молитва очищеної душі – дуже вагома сила.

Я ніколи не забуду перші „жовтогарячі” дні, коли ми  стали навпроти міліціонерів зі щитами, коли ми не знали, як все це повернеться і чим може скінчитися, чи буде застосована зброя,  чи ні, і щоб не піддатися  страху – ми молилися. І тепер, коли стоїмо живими ланцюгами супроти антидержавної влади, я завжди бачу людей то тут, то там, які моляться. З кожним днем ставало  зрозуміло все більшій кількості людей,  що можлива лише духовна перемога.

– Коли я сьогодні шукала тебе, мені сказали: „Ніла – зі студентами”. Це ті хлопці, з якими ви не просто стоїте біля наметів, а про щось розмовляєте… Ти давно викладаєш?

 – З 1991 року в Національному лінґвістичному університеті. Я не кабінетний учений, всі мої наукові ідеї апробуються в аудиторії, з живого спілкування народжуються мої книги. Тому для мене  важливо, що студенти приходять на Майдан, що вони бачать на революційному майдані свого викладача, який виступає супроти несправедливості разом зі своїм народом. Адже запорукою нашого успіху стає ця народжена тут колективна духовність. Бо єдиний зв’язок, який може об’єднати всіх людей України, – зв’язок духовний.  Хоча з першого дня я вийшла на майдан не від університету, а від Інституту літератури, саме тут ми були одностайні в боротьбі з авторитарною антинаціональною владою. З першого дня лише  Києво-Могилянська Академія виступила з честю:  всі викладачі разом зі своїми студентами. Але недавно вчена рада мого університету  також підтримала Ющенка. Тому на майдані студенти щодня слухають, спостерігають, переживають найграндіозніші лекції і семінари. Вони тут самі стають вчителями, переростаючи часом навіть тих своїх викладачів, які ще ходять у ці дні в порожні аудиторії. Я зараз не викладаю. Вважаю, що  велика честь бути там, де прогнозується  наше історичне майбутнє, наша демократія і наша свобода.

–  Ти розумієш, яка діється  річ… В учасників протистояння  однакова риторика: якщо послухати проповідників Януковича – вони також виступають за демократію і закон. Складається враження, що працюють темні сили, які хочуть усе перемішати, заплутати. Це дуже небезпечно для людей, позбавлених об’єктивної інформації. Як допомогти людям розібратися?

 – Наша революція розпочалася як моральна революція. Кожен, хто має „гаряче серце”, як казав Ющенко, почав відчувати  за підвищенням зарплати, пенсій, стипендій – страшну ціну: втрату честі, свободи, закону. Коли Ющенко говорить „Моя нація, мій народ”, йому всі вірять на майдані. Хай би Янукович це повторив сто разів, йому б ніхто не повірив, бо для нього ці „поняття” чужі. Потім те, що сьогодні робить Київ на чолі з Ющенком і його командою, не здатний зробити ніхто з відомих політиків-януковичів. Це не здатне зробити жодне інше українське місто, навіть Львів.  Київ об’єднує людей з різних українських Україн.  Зверни увагу, як комфортно почувають себе в Києві  люди, які за Януковича. У сьогоднішньому Донецьку ми б з тобою себе так не почували. На революційному київському майдані поважають всякий вибір, але пропонують голосувати чесно, на засадах закону. „Жовтогаряча” революція вже зробила дуже багато, вона повернула Україні простір для діалогу, для дискусії. Адже репресивна природа антидержавних виборів відкидала діалог, дискусію, а разом з цим демократичні перетворення і правове суспільство. 

– Ти написала книжку „Українська Реконкіста”. Якою мірою вона проектується на нашу дійсність, оте, що ти заклала сюди? Знаєш, я переконана, що книжки пишуться „наперед”…

– Так, я видала роман „Українська Реконкіста”  минулого року. Наприкінці 1999-го ми з Юрком Гудзем (поетом, якого, на жаль, немає в живих, але мені здається, що він сьогодні тут, з нами) почали розмову про можливість епохи українського відродження і шукали для неї назву. Юрко запропонував – „Українська Реконкіста”. Так мала називатися літературна серія, що представляла б художні твори сучасного процесу, які працюють на таку епоху. Я була дуже стривожена тим, що  в сучасній українській літературі запроваджується мода на гру, блазнюються найвищі цінності, національна ідея, духовний вибір, знецінюється високе призначення літератури. І що це йде від дуже талановитих письменників. Я не раз згадувала Сергія Жадана, який проголошував сучасну літературу несерйозною забавою, на зразок спорту і прогнозу погоди. У нас з Юрком була ідея створити духовну українську літературу, яка працює на вічні цінності,  яка створює такі індивідуальні ідеальні міфи, що здатні впливати на процес становлення  української колективної духовності. У романі я написала  про наше передчуття Великої Межі, на якій може опинитися й окрема людина, і цілий народ. Юрка дуже вражало, що Іспанія, наприклад,  звільнилася після 800 років рабства. І що ознакою звільнення стало мистецтво фламенко, незвичайна пісня-танець, що започаткувала реконкісту – епоху звільнення. Таке вогненне (флама означає вогонь) синтетичне дійство повинно було викликати дух предків і звільнити душу від поневолення і страху. Думаю, що саме це й відбувається на Майдані. Тут народжуються нові люди – люди без страху.

–  Що для тебе особисто підтвердили або заперечили події Майдану?

– Мені здається, що Майдан підтвердив:  демократія – органічна ментальна  сутність українського  народу, тоді як авторитарність, тоталітаризм, імперіалізм – російського. Недаремно ж Запорізька Січ – одна з перших демократичних спроб у Європі. Мені стає зрозуміло, що відбувалося після 1917 року, що означав більшовицький розкол у ті часи і страшна громадянська війна, яку й тепер постійно провокує Росія. Пам’ятаєш „Вершники” Яновського: сини одної матері воюють в різних арміях? Бо дурні: в голові – сама емоція, а розуму – нема.  Сьогодні запускається той самий механізм,  та сама політика – на роз’єднання. Роз’єднати нас – це роз’єднати нашу силу. Російський імперіалізм прагне нав’язати Україні через підставного Януковича, через структуру кримінальну, донецько-луганську, оновлений колоніалізм. Тому робить все, щоб наш Майдан принизити, зробити в кращому варіанті – анархічним Гуляй Полем. Але Ющенко – не Махно, він – серйозний проукраїнський політик, який здатний об’єднати сучасну Україну. Ми нарешті діждалися такого президента. Ні Чорновіл, ні Лук’яненко не міг цього зробити. А ще  команда Ющенка відкриває нам шлях у Європу, щоб гарантувати захист від російського кримінального імперіалізму.  Духовний бунт зробив нас видимими у світі. Це особливо відчувають студенти, які роблять революцію своїми душами, своїм розумом.

– Це треба сказати  матерям у Львові і всім іншим, які переживають за своїх дітей. З якою гордістю треба подивитися сьогодні на наших дітей! Вони вчать нас не боятися.

   – Це дійсно материнський подвиг – виховати таких дітей. Наш спільний подвиг означатиме вберегти їх. Подивися, які люди прийшли в Україну, які професійні політики, ми нарешті здатні створити власну державу. На нашому Майдані –  інтелект, розум і честь нашої нації. І це наші діти. Коли я дізналася, що  твій син тут… Що він стояв у  живому ланцюгу…  Ти ж розумієш – все, що тут здобувається, здобувається живим ланцюгом, неймовірним ризиком передусім нашої молоді. Я навіть боюся говорити з тобою про такі речі. Ми не маємо права віддати її  кримінальному злочинному збіговиську.

Ти віриш у переговори з цим світом?

– Я не вірю.  Як можна йти на переговори із злочинцем, з бандитом, який не визнає верховенства закону, який не визнає цінності демократичного вибору? Але я вірю, що навіть злочинець на Великій Межі може стати людиною… Надіюся, що наша революція обійдеться без жертв. Бо, як писав Камю, всяке криваве насильство викривлює істинність бунту, стає спотворенням бунтуючої справедливості. У такому  зацікавлені лиш антиукраїнські сили.

–  Жертва вже принесена – обличчя Ющенка. Для мене це обличчя…  Це ж так було очевидно – де зло, а де добро, коли обидва кандидати на пост президента ставали поруч. А тепер це обличчя спотворене (немов спеціально –  щоби він не мав такого впливу на людей).   Я вірю, що через обличчя передається стан душі. Ми можемо бути гарними чи не дуже, але коли обличчя одухотворене –  воно прекрасне. І цього  обличчя в  Ющенка не змогли забрати. Та кажуть, що великі справи вимагають жертвопринесення. Можливо, саме ця  жертва вже принесена?

– Може. Знаєш, я писала про фемінність української нації, яка формується у колоніальних умовах: фемінними стають чоловіки. А в умовах тоталітарних, жорстко маскулінних, фемінна нація не може вижити. Тоталітарний режим  прищеплював чоловікам страх. Пам’ятаєш, в Романа Андріяшика є воістину чоловічий роман – „Люди зі страху”? Ми ціле століття були такими людьми зі страху.  На нашому шляху занадто великі жертви мужніх людей. Однак на Майдані я бачила тисячі мужніх чоловіків!  Мені жодного з них не хотілося б втратити, бо хто тоді будуватиме нашу демократичну державу? Ті боягузи, що вижидали, чим усе це закінчиться? Звичайно, російський  імперіалізм – це як чума. Він може відступити, але  цей мікроб завжди буде існувати, він завжди буде прагнути свою політичну систему насадити нам. Українську демократію може підтримати Європа.  Це велика наша надія –  що Європа не здасть нас російському імперіалізмові.

 – Я думаю про те, що на Майдані всі наші слова, звичні вислови набувають справжнього, первинного змісту…  Стояти – відстояти, вистояти…

– До наших наметів Мкола Григорович Жулинський підходив надвечір. А тут, знаєш, зранку ми радісні, а як місяць виходить – повний  місяць, відбуваються якісь метафізичні зміни в природі і стану душі – якась депресія. Ти не бачиш іншого виходу, тільки – стояти і все. Отож він підходить, а ми : ну, шо, Миколо Григоровичу, що буде далі, чи є якась надія, бо в перші дні ми бачимо, що щось не рухається. А він каже, ви знаєте, вам випала така честь у вашому житті: постояти за Україну! По-справжньому постояти. – Уяви собі, от ми народжуємося, наприклад, в час, коли народилося покоління Гончара, і ми змушені прийняти умови тоталітаризму… А який сьогодні для  нас унікальний час. Ми знаємо, шо ми вийшли з тоталітаризму в демократичний простір і тепер що – знову повернутися до тоталітаризму?

Так що ми тут стоїмо, стоїмо, стоїмо.  Пам’ятаєш Золотий гомін революції Тичини – дзвонять дзвони… Ми вже маємо це у своєму досвіді, ми вже знаємо, що таке революція. Ми вже один раз зробили мирну революцію і вона не вдалась. І знову це повторюється, знову століття починається мирною революцією. І цього разу ми мусимо доказати  і всім народам показати, шо можлива мирна революція

Я думала так: якщо переможе Янукович, то або виїду з цієї не моєї України, або  поїду в село, буду обробляти город. Бо інакше –  як можна зайти в аудиторію після такої брехні, після такого безчестя і вдавати, що нічого не відбулося. Пам’ятаєш, Вінграновський писав: „Ми на Вкраїні хворі Україною…” Страшно подумати знову про це наше вічне підпілля: страшно подумати, що Василь Стус, совість нашої нації,  помирав в ув’язненні заради того, щоб Україною правив Янукович, людина без честі, без совісті, без чуття Вітчизни. Ми повинні стояти. У нашому прямостоянні сьогодні – історичний сенс, смисл на віки.

–  Наша революція – моральна і мирна.  Закон кривавої революції  страшний: після романтиків приходять негідники. Сподіваюся, що „жовтогаряча” революція буде мати свій закон.

–Мало ж перемогти, демократія – це вічний процес, не лише державотворчість, а людинотворчість. Це ж треба навчити людину жити по закону і поважати закон.  Тому так  потрібно,  щоби найкращі люди залишилися у строю, щоб найвірніші,  найчесніші воїни не покидали свої позиції після перемоги на виборах. Цій боротьбі, цьому праведному бунту немає кінця…

Знаєш, до революції мені хотілося написати роман про Христа. Але я відчувала, що психічно пережити розп’яття, щоб написати його, не зможу, ще не готова. Однак зараз живе життя на Майдані видається більшим за творчість. Коли серед багатотисячного Майдану раптом з’явився на плечах чоловіків величезний білий хрест з розп’яттям, який проносився через весь Майдан до пагорба Жовтневого палацу, це було так моторошно грандіозно, а ще на тлі напружених подій… Не знаю, чи я напишу колись роман… Спочатку треба вийти з події. А поки що – ми у самій події. У такому стані романи не пишуться.

– Я думаю, шо ти його напишеш. Це все дасться. Так само, як не мине безслідно наше перебування, чи наше стояння, тут,  на Майдані – і нам так само дасться – це все залишиться в душі.  Ти знаєш, я також пишу зараз роман –  точніше, я  його вже написала в своїй душі. Тільки нема часу перенести на папір. Це роман-застереження – можливо, про те, щоби ми не годували свої душі ерзацами, це про спрагу справжнього.  І раптом – ця революція. Вона така справжня, це такий поворот до справжнього! Це немовби продовження чи відповідь на мій ненаписаний роман.

  – Моя „Українська Реконкіста” закінчується словами: „Я напишу тобі Роман довжиною у вічність”. Мені хочеться, щоб  цей Роман – довжиною у вічність – писала вся наша Україна.

2004

One thought on “Українська Реконкіста Ніли Зборовської

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s