Дорога

Тиберій Горобець

Нема кращої дороги в світі, ніж та, що веде теплого літнього ранку від Шманьківчиків до Шманьківців, де 1881 року народився поет Степан Чарнецький. Дорога ця загубилась у всесвіті, навколо поля без меж і жодного опізнавального знаку. Очевидно,  про неї він написав у своєму есеї, хоч  вона  й нагадує дорогу з нашого дитинства

 

Дорога

Клався сумерк. Туркотів хлопський віз, що ніс мене в гостину в чуже село.

Я прижмурив очі і пригадалася мені дорога, що вела мене колись в зорю моїх діточих днів – у моє рідне село… І не раз, як мені остогидне гамірне місто, як душу розколишуть спомини села, цвітучих садів, зажурених верб над водою – думаю про тебе, тиха сільська дорого, на якій я хлопятем закрівавив ноги… Здається мені, що й ти разом з природою минаєш весну, літо, осінь і зиму.

І стаєш иноді в моїй уяві в красі весняного ранку, вслонена тінню дикої груші, як над тобою тремтять жайворонки, а молоде жито шепоче свою утреню.

А потому співають тобі буйні, визолочені лани збіжа, розколисані як море, як стугони сільських дзвонів. Літній жар полудня бере тебе в пристрастні обійми, а ти заслухана в туркіт хлопських возів, оповита димом куряви, мрієш і вмліваєш…

То знову ввижаєшся мені всміхнена блідим промінням погасаючого сонця, вслонена холодними мраками, зажурена журбою пожовклих беріз, засумована горем вмираючих кленових листків, овіяна важким подихом свіжо зораних скиб, розжалоблена понурими осінніми болотами, стривожена краканням чорного гайвороння і нічним гавкотом безхатної собаки, заплакана слізьми розмоклих на дощах придорожніх хрестів. А понад вечір з луга виходить до тебе осінь у вінку із золотого листя і крівавих ягід рябини…

А часом бачу тебе в білому, сніговому завою, тиху, спокійну, зрівнану з полями, вкрашену недільним смутком… похоронного походу.

І пригадую ще. Там далеко за селом, старий порохнявий хрест  похилився над тобою.

Опівночі не минеш його. Вхопить тебе блуд і поведе манівцями. А як заспівають півні, приведе знов під старий спорохнявілий хрест.

Гей, галицька сільська дорого! Стежко моїх діточих походів! Як тужу я за тобою, як жаль мені, що вже ніколи до тебе не верну і не закрівавлю своїх ніг на твойому камінню …

 

Тиберій Горобець. Квіти й бодячче –  Львів, 1922. – С.3.
Опубліковано в книзі Надії Мориквас «Меланхолія Степана Чарнецького» («Світ», 2005).

Фото Надії Мориквас

 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s