ВІСТЬ Павла ФЕДЮКА

7 липня, на Купала, народився один з  найталановитіших українських новелістів кінця 20 століття – Павло Федюк (1948–2007). Досі він не здобувся на належну увагу літературознавців, зате  справив неперебутний вплив на тих хто його читав. Сторінками книжки Надії Мориквас «Люди свого часу» («Апріорі», 2019).

Насамперед  він був поетом – вразливим і непідсудним.

Пам’ятаю, як  востаннє бачила Павла Федюка – зустріла  в центрі Львова, кивнула коротко на його порив назустріч і зникла в натовпі, уникаючи розмови. Тоді багато людей зустрічало його. Павло ходив  містом – запрошував на своє 60-річчя, до якого не дожив. А я, виходить, зарахувала себе до тих недалекоглядних,  які не розуміють, що кожна розмова може бути останньою. Тепер, думаючи про нього і перечитуючи все, що встиг написати й видати, розумію, що він насамперед був поетом – вразливим і непідсудним.

Він залишив нам вість поета – свої спостереження і відкриття, які  записував на грані.

Поет завжди на грані, а Федюк ще й буквально, у фізичному сенсі, кілька разів прощався з цим світом – і повертався, повертався кожен раз все більше понівеченим, аж поки не відійшов назавжди. Він немов свідомо нехтував своїм фізичним тілом, кожен раз наражаючи його на нові небезпеки, особливо після чарки – ставав задерикуватим, ліз на рожен… Він часто бував незручним у спілкуванні, дратував і був роздратованим…

Павло Федюк - 03
Павло Федюк в редакції часопису «Літературний Львів» (прибл. 1997–98 рр.)

Але ж були й осяйні  ранки, коли він до світа приходив в редакцію «Літературного Львова» і записував те, що намарилося вночі у його підвалі на початку Зеленої. «Цей цвіт на початку Зеленої»  дописувався при мені (я першою після редактора приходила на роботу) і – прочитаний радісно, по – святковому, в очікуванні захоплення й похвали – Павло, як дитина, потребував саме такої реакції. І я захоплювалася «Цим цвітом…»  щиро і вголос, бо був це щемкий поетичний етюд і про мій щорічний, щовесняний сум  від того, що знову не побачила, як  розкриваються пуп’янки на деревах, як вибухає цвіт за одну ніч. А  в Павла: «Той цвіт несамовитий, він  розкішніший  від самої смерті». Такий поетичний трагізм, характерний для тодішніх Павлових  етюдів, час від часу  бринів редакційними ранками. Думаю, що наша  редакційна кімната була намолена ранковою святістю й урочистістю Павлової душі. Бо вже в кінці робочого дня її могло сколихнути припадкове чаркування.  «Старий, ти – геній!» –  раз-по-раз вигукував до  когось Павло і хтось відповідав  йому тим самим.

Федюк, на перший погляд, письменник без претензій, насправді був дуже честолюбний (зрештою, як і всі чоловіки). Він мучився від того, що люди його недооцінювали… Багато  сподівався  від збірки новел «Самотня зірниця» (мені довелося її редагувати), яка вийшла у видавництві «Літературний Львів» (чи то було лиш видавничий відділ часопису) зусиллями його керівника Ярослава Труша. Але хто помітив цю скромну книжечку на 50 сторінок, видану тисячним тиражем? Незважаючи на передмову Михайла Осадчого, вже у чорній рамці (Осадчий помер того ж 1994-го), де той справедливо дає найвищу оцінку «гуцульським» новелам Федюка. Незважаючи на декларацію на титульній сторінці «На здобуття Державної премії». Та й премію автор отримав: «Благовість»… А Павло Федюк мріяв про Шевченківську премію, навіть тоді, коли його вершинна проза була вже в минулому (і настав час писати історію про власне побиття – відточену самоіронію повісті «Різдво в реанімації», Львів. 2002). Про це невтолене прагнення визнання написала Оксана Івасюк,  Павлова посестра, у своїй повісті «Сянка» («Сполом», 2009).  Пригадую їхні розповіді про Тараса Мельничука, який пророкував обом літературне майбутнє. Вони були з одного енергетичного кола, кола Гуцульщини. Павлові,  на десять років молодшому од Мельничука, дісталося  менше  житейського лиха, але достатньо для того, щоби заблокувати потужний талант, приректи на недовимовленість. І на невизнання. Зрештою, долю він сам собі напророкував – у вірші «Чара долі» («Вітрила,89». Альманах молодої поезії України, Київ. 1989):

Я п’ю цикуту сліз,
Настояну на ртуті.
Вона вже не гірка,
Лишень солона трохи.

Я вип’ю до кінця,
Яка б не була чара.
І п’яний завалюсь
У рідну землю спати.

Так, йому шалено був потрібен успіх, може, він би його врятував. І водночас Павло найкраще написав про самотність і депресію та, оголюючи себе до останнього нерва, вивищувався над своїм же марнославством. Поезію Федюка  –  саме так можна означити стильово те, що писав Павло у 90-х у Львові, себто короткі новелі, етюди, зрідка вірші, – можна прочитати в одному ряду з його містичними  новелами  з гуцульським колоритом, бо вони об’єднані трагічним світовідчуттям.

Львівська новела «Бісиця юна вогонь їла», ще одна річ, записана Павлом за редакторським столом   «Літературного Львова»,  – як акт самобичування та очищення поетової душі від скверни.«Я запалив свічку. Взяв чистий аркуш паперу, він був для мене, наче порожній пором, яким я мав переправитись з тамтого боку своєї душі до цього».

Павло Федюк боровся як умів – з собою і з обставинами. Та час прагматиків не толерує й найменшого прояву слабкості і не знає милосердя. Здається, останньою ниточкою, яка в’язала Павла з реальним життям, в якому він щось значив, був спілчанський часопис, який він свого часу разом з Левком Різником й  заснував. Коли його звільнили з «Літературного Львова» –  напевно, він особливо болісно відчув свою неприкаяність…

Здається, Федюк спеціально був задуманий таким – беззахисним, безалаберним, без земних статків, з довгорічною мрією про власну квартиру «хоч би таку завелику, як балкон у Лубківського» – показував з вікна спілки письменників на сусідський будинок – для того, щоби ми вчилися відділяти  талант від його оболонки.

Світ справедливий. Поет завжди карається-мучиться і карається цим світом – і то не залежно від влади… Очевидно, космічна енергія,що пронизує кожного з нас, – єдина і цільна субстанція: чим більше ми витрачаємо її на облаштування свого побуту чи на інші несуттєві речі, тим менше залишається для душі. А що вже говорити про поета, який усвідомлює цей процес – і нічого не може змінити, відчуваючи власне безсилля. Павло Федюк геніально описав депресію-нявору, у нього це – муки совісті, вини  перед  власним талантом, перед своєю невимовленістю: коли неможливо вимовити весь біль і всю красу світу, яку відчуваєш так гостро. …

Ми ж не віримо живим поетам – не дано.

2007

На обкладці: Павло Федюк в редакції часопису «Літературний Львів» (прибл. 1997–98 рр.)

 

 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s