Камінний біль

Анна Золотнюк 

На цвинтарях я шукаю гОлови.

Бо навіть відділені від тіла, вони не втрачають велемовності, а  либонь, стають ще промовистішими. Зрештою, декапітація звучить солодко.

О, лобото-mia. 

Можна було б виділити кілька кшталтів того, як камінь втрачає цілісність. Або ж форму. Форму набуту. А коли відступити на кілька кроків, то, властиво, зрозуміло, що руйнуючись, повертається у свій стан природній. Ретельно викарбувані коси випадають, страчаючи хвилястість, риси обличчя стираються.

Трапляється, голови розламуються навпіл. У Білій, майже біля входу на кладовище — я добре пам’ятаю це місце — у траві (не знайдеш, коли не знаєш, де шукати) є голова, розламана навпіл. Коли буваю поруч, приходжу туди. Розгортаю траву й говорю до неї. А минулого року тріщина стала більшою. Інша скульптура зі splitting headache в Струсові. Тріщина розрізала голову горизонтально й трохи скоса, здається, ніби горішня половина не відповідає нижній, бо трохи змістилась, але це не так. Всередині дерев’яний штифт — що там про вертикаль світу, вона ж може бути приватною. Якось на цвинтарі я знайшла голову — властиво, її частину, на згарищі. Біле на чорному.

Трапляється, голови падають обличчям униз. Я не можу втриматись, аби не перевернути, аби не подивитись в очі. Буває, від рис не залишається й сліду, буває, піднімаєш і бачиш живність — ніжні тільця слимаків чи хробаків.

Трапляються, зникають частини обличчя. Як ось в цієї, зі збаразького кладовища, — бракує рота. Але головне, аби були очі. І ось тут що цікаве. Не в усіх є зіниці. Очі без них наче сплячі. А ось за зіниці зашпортуєшся. Вони свідомі твоєї присутності. Чи це ти стаєш свідомий своєї присутності.

Власне, чим не є інший, як потвердженням твоєї присутності, як не відбитком, що тримаючи його перед очима, бачиш себе?

І ці голови — це помножена твоя впорядкованість на невпорядкованість та хаотичність. Це мандрівник, котрий приходить і знаходить. Хоча, зрештою, що він знаходить – не зрозуміло, і що бачить теж.

І всі ті голови, що закотились геть далеко від тіла; і ті, котрі дбайливо поставлені на спустілу колону; і ті, котрі в траві, як у морі; і ті, котрих я не знайшла.

Всі вони — потенційний біль віднаходження первісних форм. Але не ясно, чи болить каменеві. І я шукаю далі.

 

Фото автора.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s