Два мисленні етюди

Богдан Смоляк

Цитування

Важко самобутньо виразити загальноприйняті речі (Горацій). Гідна людина не йде слідами іншихлюдей (Конфуцій). Вичитані істини – це як гербарій, а власні думки-знахідки – наче живі польові квіти (А. Шопенгауер). Будь-яке людське знання починається з інтуїції, переходить до понять і завершується ідеями (І. Кант). Є щось, щось справді є за межами мови, і все залежить від інтерпретації (Ж. Деррида). Насправді людина хоче не знань, а визначеності (Б. Рассел). Важливіше, щоби припущення було цікаве, аніж правильне (A. Н. Вайтхед). І Бог говорив цитатами (С. Є. Лец).

Маю прилюдно з’ясувати питання буцімто прикладне, майже технічне: чим є для мене витяг із чужого словесного твору, як ставлюся до цитування у своїх текстах, зрештою – чи цитуватиму ось тут?

Запитань може бути більше, хоч питання таки одне, а власне – проблема послуговування чужою і власною словодумкою.

Звісно, в інтелектуальному просторі все – і помилки, і досягнення – належить усім; без часової тяглості мислі не було б світової культури (включно з наукою). Однак більшість «проривних» думок авторизована, і це – попри спорадичну охоту деяких авторів, переважно християн, ставати в тінь свого сказаного чи написаного (за принципом, щоб права рука не знала про добродіяння лівої?) – зобов’язує до самодисципліни, адже судитимуть за вчинком… Не натякаю на інтелектуальну власність з її сучасною юридичною обставою – натякаю, радше, на апріорну потребу домінування власного думання. Якому щастить лише зрідка стати вирубним, небувалим, але завше бути гідним свого автора.

А найчастіше як воно відбувається?

Одні осідлують чужу думку, немов надійного скакуна – і женуть, женуться вперед; другі полюють на неї, мов на дика – заганяючи в безвихідь, готові добити; треті обтанцьовують її, четверті вважають її прикрасою-дармовисом, п’яті чи не моляться до неї… Науково-академічна теорія (та й практика) не раз ховається за посиланням, наче за одежиною для голого короля. Віртуозне наведення витягів зі Святого Письма, безперечно посутніх, не одному заступає шлях до глибшого пізнання Слова Божого.

Варіантів такої недостатності чимало. І то, по суті, задля одного-єдиного: щоб не мислити самому.

Навіть Монтень, декларуючи, що цитує на підтвердження своєї думки і не більше, тут же вдається до надмірного цитування з антиків – йому ніби конче похизуватися знанням латини (в дитинстві мовив нею частіше, аніж рідною французькою). Та хай, бо його аж ніяк не назвеш немислячим. Сократ дає зрозуміти, що здорова в усіх відношеннях людина не потребує жодних запозичень, у тім і мисленнєвих. Мені до вподоби обидва ці підходи, проте більше схиляюся до сократівського. Мало того, готовий цілком стати на ньому, тримаючись обіруч максими, певно, похідної саме від Сократа: щоб створити нове – забудь дочиста старе. Нічого не руйнуючи. Ідеальна порада для продуцентів нестандартних думок!

І як це можливо – створювати в неконкурентному просторі? І як бути, все-таки, з тими ж античними, які заклали тривкі підвалини європейської культури? Та почитаймо уважно будь-кого з них – чи то Гомера, чи то Вергілія, чи то Сенеку, – всі вони підозріливо сучасні: непосвячений легко припустить, ніби мешкають десь поряд із ним… А річ у тім, гадаю, що витворення істинної мудрості – процес без початку й кінця; піддаючись йому, щочасу перепускаємо через своє єство всевишні істини, яких не так і багато, пристосовуємося до них і в такий спосіб мудрішаємо. То й виходить: ми навіть змушені, щоб творити правдиву думку і жити нею, забувати чуже…

Пам’ятаючи сказане вище, як і те, що давно назріла необхідність демократизувати наш спосіб думання й писемного викладу думок (особливо це стосується царини наукової), ставлю питання так: цитата, витяг, словесна ілюстрація, як чужорідне мисленне тіло в авторському оригінальному тексті, має бути рідкістю. Щедріше цитування твору бажане в тому разі, коли писання присвячене саме цьому творові.

Особисто я відмовляюся вводити виписки із чужих текстів у тексти власні; крім стильово-прихованих. Для мене це не є чимось новим: здавна пишу есеїстику, покладаючись не так на джерела і власну пам’ять, як на щастя нестандартного думання. Навіть для оцих етюдних текстів, наскрізь пронизаних алюзіями й аналогіями думки, не роблю в цьому винятку. Але нехай перед кожним буде (замість мотто й цитат?) невелика підбірка чужих висловлювань, на ґрунті яких, вважаю, зросли чи могли зрости висловлювання мої. Зрештою, зв’язок тут нюансований: деякі з них пригадую пишучи, деякі підходять згодом – як підтвердження написаного, деякі «напрошуються в гості і залишаються мешкати»… Дарую їх, не просто так підібраних, читачеві.

Богдан Смоляк. Буг під зиму. Кам’янка-Бузька, 2020. Картон, гуаш.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s