Надія Мориквас

Крок перший.
Люди свого часу

Незважаючи на  кінець її світу, що періодично настає впродовж людської історії, людина залишається однаковою.  Змінюється тільки її так би мовити суспільно-культурний антураж, моделі поведінки, система цінностей. Але завжди є ті, які несуть  культурні коди, оберігають традиційні підвалини нашої цивілізації, незважаючи на суспільні чи природні катаклізми. Саме їм хочеться віддати належне, і саме жанр інтерв’ю чи есеїстичних розмислів  дає найбільшу можливість їм розкритися, записати голоси, які ще довго звучатимуть актуально…

Мої співрозмовники, немовби вихоплені фотооб’єктивом  з гущі свого часу – все ще уособлюють наміри, плани, бажання. З відстані часу можна оцінити-виміряти  їхні досягнення,  і виміри реалізації  їхніх намірів  завжди неоднозначні. Але передусім – треба вчитися бути вдячними нашим попередникам, які своїм досвідом мостили  «подушки безпеки» під наші падіння і розчарування, і нашим сучасникам, які не розчаровуються. І навіть зараз, особливо зараз, коли багато наших учорашніх потуг видаються марними й непотрібними, бо й справді ми переживаємо кінець епохи, – учімося бути вдячними і … продовжувати історію.

Все це стосується й персонажів моєї книжки «Люди свого часу» (Львів: «Апріорі», 2019).

 

 

Книжка, яка публічно не презентувалася через карантин, отож є потреба показати її на сайті «Речі». Серед її «героїв» – Юрій Покальчук і Роман Федорів, Валерій Ілля й Валерій Шевчук, Ігор Калинець і  Микола Ільницький,  Марія Габлевич і Маріанна Кіяновська, Володимир Овсійчук і Лев Скоп, Ніла Зборовська і  Михайло Слабошпицький, Ярослав Поліщук, Марія Шунь і Володимир Олейко, Павло Федюк і Богдан Смоляк, Володимир Карачинцев і Оксана Смерека-Малик,  Андрій Василів (якого ви точно не знаєте) і Богдан Ганцаж (якого також можете не  знати)… Усі вони фігурують в теперішньому часі – буквально і фігурально, бо історія культури, до якої вони вписали чи пишуть нині свої рядки – продовжує творитися.…

Цей проект, що також є наміром,  дає мені можливість об’єднати  вже написане й частково видане як спробу зафіксувати людей в їхньому часі, зокрема на межі тисячоліть,  віддати належне їхнім  щирим душам  – бо хіба ми не переживаємо зараз  часи наступу бездушшя? І хіба нам не знадобиться щит їхньої справжності у протистоянні з ефемерністю сучасного світу?

У цьому ж видавництві «Апріорі» підготована  до друку ще одна моя  книга людських намірів: «Хроніки Іншого міста». Працюю над упорядкуванням антології «(не)Висловні моменти в історії західноукраїнського письменства ХХ ст.», де співмірність  між намірами і вимірами часом абсолютно нелогічна.

 

І.

Мабуть, варто почати  презентацію книги «Люди свого часу» з  розмови з Богданом Ґанцажем,  який захопив мене своїм українофільством і любов’ю до об’єкта свого дослідження – «великого українця» Вячеслава Липинського, день народження якого ми відзначали  17 квітня. Зрештою, завжди цікавий погляд збоку на українські реалії.

Богдан Ганцаж – дослідник Вячеслава Липинського

 

 

Коли я познайомилася з краківським істориком та журналістом Богданом Ґанцажем, він самотужки перекладав «Листи до братів-хліборобів» Вячеслава Липинського на польську мову і водночас писав про нього. Не міг стримати свого захоплення:

– Мова Липинського є особливою, виникає це не тільки з того, що мав польське коріння, але й з того, що писав, вживаючи слів і виразів, яких немає в словнику, – він це робив свідомо. Є трохи застарілих виразів, його мова дуже гарна, це мова пророка… Приваблює форма листа, яка часто зустрічалася у ХІХ столітті і є дуже нетиповою зараз.  Цей стиль дуже особистий, який свідчить про причетність автора до всього, він не був відстороненим, байдужим.

 

– Як у вас зародилося зацікавлення Україною?

–  Не маю жодних кровних зв’язків, чистий поляк. Моїм рідним містом є Жешув. Ще малою дитиною був з батьками в православній церкві на Волині. Зачарували мене українські пісні, архітектура і різні історії про козаків. Пізніше, вже як студент історії Ягеллонського університету, познайомився з професором-україністом Володимиром. Мокрим, він мене затягнув до хору «Журавлі» – і то стало для мене великою пригодою, бо спізнав усе багатство української пісні. «Журавлі» – нетиповий хор: його учасники – українці, розпорошені по всій Польщі. Лишень кілька разів на рік з’їжджалися разом, співали, давали концерти. І були серед них кілька «українців» –таких, як я, себто поляків, зачарованих народною піснею. Мови я навчився через пісню. Як моя дочка була малою, співав їй улюблені – «Ой у лузі червона калина», «Чуєш, брате, мій» Лепкого, церковні пісні Гнатишина. Краківський академічний хор університету, в якому я співав одинадцять  літ, мав у своєму репертуарі дві пісні в обробці Воробкевича. Українська мова гарніша від російської, бо має м’якший віддих. Правда, коли нас вчив професор Мокрий, то я ніяк не міг вимовити того українського га. Я починав вчитися у 1980-му – тоді ще не було україністики, тільки семінар для бажаючих… А в хор «Журавлі» потрапив у 1983 році.

 

– А як відкрили для себе Вячеслава Липинського?

–  Спочатку займався постаттю отамана Петлюри, його контактами. Це дало мені можливість написати вперше в Польщі поважний реферат про Петлюру. Під час цих студій відкрив для себе Липинського… Спочатку не збудив мого ентузіазму. Його книжка «Листи до братів-хліборобів» стояла в мене на поличці – шанована, але не читана, та як почав ближче знайомитися, то мене це захопило – був це гігант мислі, не подібний ні на кого з представників української політичної і суспільної думки. Його погляди стали основою українського консерватизму.

 

– Чи може бути Липинський актуальний сьогодні? Зокрема, його думка про те, що в Україні має право реалізуватися  кожен, незалежно від національності, хто  працює задля України…

– Так. Я думаю, що саме тому на нього посилалися навіть представники пострадянської номенклатури: не важливо, хто звідки прибув, а важливо, хто що робить. І власне ця засада такого патріотизму не націоналістичного, а територіального може бути актуальною в ситуації, коли нема «чистого населення», вона, власне, уможливлює будівництво держави, народу політичного. Правда, я, як консерватор, є песимістом щодо того, що найближчим часом буде така держава, потрібна ще праця кількох поколінь.

 

– Значить, ви наперед знали, що Помаранчева революція так швидко не принесе перемоги, бажаних змін?

– Не тільки як консерватор, але насамперед як історик, знаю, що ентузіазм є потрібний, але він швидко закінчується. Сам пережив весь ентузіазм нашої польської Солідарності… Одна річ, коли хтось стояв на тому Майдані і пережив найвищі хвилини, той досвід – це залишиться з ним до кінця життя, але це не замінить праці…

 

– Українці взоруються на поляків, тому що подібні долі й подібний шлях. Як ви вважаєте, що важливим для нас є нині?

– Для мене є цінним те, що навіть на сході України, незважаючи на те, що навколо російська мова, є Україна, яка працює. Але що буде далі –  залежить від багатьох чинників, зокрема економічних. Гроші потрібні, щоби купувати книжки. Якщо це навіть якийсь новий українець, то він пошле дітей вчитися. Або якийсь багач купить палац, відновить його – і його діти будуть намагатися піднятися духовно вище… Про це писав Липинський: еліти є важливі, навіть господарські, добрий ремісник так само важить, як професор… Плекання еліт є дуже важливим.

 

– Мені відрекомендували вас як найзавзятішого колекціонера української книжки серед поляків…

– П’ятнадцятирічне  нишпорення в антикварних книгарнях не принесли б якихось результатів, якби не щирість краківських букіністів, серед них – пана Станіслава Цесьлявского, який дозволяв ласкаво свіжоспеченому студентові ритися на книжкових полицях, терпляче пакував його знахідки – наприклад, 20 томів радянського видання творів Івана Франка…

Ходіння по букіністичних крамницях нагадує полювання. Книжка, як звірина, виходить на постріл (“На ловця і звір біжить”). А поза тим – одна притягує іншу. Коли в половині 80-х я дістав том “Гарвардських українських студій”, присвячений постаті великого українського політичного мислителя Вацлава Липинського, марив про те, як знайти його класичний твір “Листи до братів-хліборобів” (Ягеллонська бібліотека не має його у своїх фондах). Через кілька тижнів знайшов його: спокійно стояв в книгарні на вулиці Славковській. Потім силою притягання з’явилися інші: віденський  зачитаний примірник  “України на переломі” і томи творів, видані Філадельфським Інститутом  ім. Липинського.

Я маю щасливе чуття на книжки! Багато також дали мені розмови з краківськими українцями – поважними книгозбирачами п. Олександром Куриллом і д. Андрієм Зембою. Мої студії над особою отамана Симона Петлюри і приготування журналістських статей були б неможливі без сердечних людей з цілого світу, котрі звідусіль надсилали мені книжки: без професора Петра Потічного не було б на моїх полицях понад 20 томів літопису УПА і не стояла б там рідкісна книга Василя Іваниса “Симон Петлюра – Президент України”; без професора Тараса Гунчака я не мав би джерел про польсько-українські стосунки 1918–1922 років. Цінними є також для мене  видані 1923 р. в Берліні праці професора Степана Рудницького, які стосуються політичної географії. І ще багато українських книжок – як моїх щирих друзів єднають моє серце з Україною.

 

Краків, 2006.

 

P.S.

12 грудня 2007 року  відбулася львівська презентація книги Богдана Ганцажа «Ми шляхта українська…»  – в Палаці мистецтв імені Омеляна і Тетяни Антоновичів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України. Праця польського дослідника визнана піонерською у розкритті генези національної еволюції у свідомості  Вячеслава Липинського, постать якого неоднозначно оцінюється істориками  різних національних, ідейних та державних орієнтацій.

Наразі є тільки польське видання: Gancarz B. My, szlachta ukrairiska… Zarys zycia i dzialalnosci Waclawa Lipinskiego 1882 – 1914. –  Krakow: Wydawnictwo ARKANA, 2006. – 330 s.