Наміри й виміри. Проект Надії Мориквас

Надія Мориквас

Крок перший.
Люди свого часу

Незважаючи на  кінець її світу, що періодично настає впродовж людської історії, людина залишається однаковою.  Змінюється тільки її так би мовити суспільно-культурний антураж, моделі поведінки, система цінностей. Але завжди є ті, які несуть  культурні коди, оберігають традиційні підвалини нашої цивілізації, незважаючи на суспільні чи природні катаклізми. Саме їм хочеться віддати належне, і саме жанр інтерв’ю чи есеїстичних розмислів  дає найбільшу можливість їм розкритися, записати голоси, які ще довго звучатимуть актуально…

Мої співрозмовники, немовби вихоплені фотооб’єктивом  з гущі свого часу – все ще уособлюють наміри, плани, бажання. З відстані часу можна оцінити-виміряти  їхні досягнення,  і виміри реалізації  їхніх намірів  завжди неоднозначні. Але передусім – треба вчитися бути вдячними нашим попередникам, які своїм досвідом мостили  «подушки безпеки» під наші падіння і розчарування, і нашим сучасникам, які не розчаровуються. І навіть зараз, особливо зараз, коли багато наших учорашніх потуг видаються марними й непотрібними, бо й справді ми переживаємо кінець епохи, – учімося бути вдячними і … продовжувати історію.

Все це стосується й персонажів моєї книжки «Люди свого часу» (Львів: «Апріорі», 2019).

 

Люди свого часу - Надія Мориквас

 

Книжка, яка публічно не презентувалася через карантин, отож є потреба показати її на сайті «Речі». Серед її «героїв» – Юрій Покальчук і Роман Федорів, Валерій Ілля й Валерій Шевчук, Ігор Калинець і  Микола Ільницький,  Марія Габлевич і Маріанна Кіяновська, Володимир Овсійчук і Лев Скоп, Ніла Зборовська і  Михайло Слабошпицький, Ярослав Поліщук, Марія Шунь і Володимир Олейко, Павло Федюк і Богдан Смоляк, Володимир Карачинцев і Оксана Смерека-Малик,  Андрій Василів (якого ви точно не знаєте) і Богдан Ганцаж (якого також можете не  знати)… Усі вони фігурують в теперішньому часі – буквально і фігурально, бо історія культури, до якої вони вписали чи пишуть нині свої рядки – продовжує творитися.…

Цей проект, що також є наміром,  дає мені можливість об’єднати  вже написане й частково видане як спробу зафіксувати людей в їхньому часі, зокрема на межі тисячоліть,  віддати належне їхнім  щирим душам  – бо хіба ми не переживаємо зараз  часи наступу бездушшя? І хіба нам не знадобиться щит їхньої справжності у протистоянні з ефемерністю сучасного світу?

У цьому ж видавництві «Апріорі» підготована  до друку ще одна моя  книга людських намірів: «Хроніки Іншого міста». Працюю над упорядкуванням антології «(не)Висловні моменти в історії західноукраїнського письменства ХХ ст.», де співмірність  між намірами і вимірами часом абсолютно нелогічна.

 

І.

Мабуть, варто почати  презентацію книги «Люди свого часу» з  розмови з Богданом Ґанцажем,  який захопив мене своїм українофільством і любов’ю до об’єкта свого дослідження – «великого українця» Вячеслава Липинського, день народження якого ми відзначали  17 квітня. Зрештою, завжди цікавий погляд збоку на українські реалії.

Богдан Ганцаж – дослідник Вячеслава Липинського

 

Богдан Ганцаж - Ми шляхта вкраїнська

 

Коли я познайомилася з краківським істориком та журналістом Богданом Ґанцажем, він самотужки перекладав «Листи до братів-хліборобів» Вячеслава Липинського на польську мову і водночас писав про нього. Не міг стримати свого захоплення:

– Мова Липинського є особливою, виникає це не тільки з того, що мав польське коріння, але й з того, що писав, вживаючи слів і виразів, яких немає в словнику, – він це робив свідомо. Є трохи застарілих виразів, його мова дуже гарна, це мова пророка… Приваблює форма листа, яка часто зустрічалася у ХІХ столітті і є дуже нетиповою зараз.  Цей стиль дуже особистий, який свідчить про причетність автора до всього, він не був відстороненим, байдужим.

 

– Як у вас зародилося зацікавлення Україною?

–  Не маю жодних кровних зв’язків, чистий поляк. Моїм рідним містом є Жешув. Ще малою дитиною був з батьками в православній церкві на Волині. Зачарували мене українські пісні, архітектура і різні історії про козаків. Пізніше, вже як студент історії Ягеллонського університету, познайомився з професором-україністом Володимиром. Мокрим, він мене затягнув до хору «Журавлі» – і то стало для мене великою пригодою, бо спізнав усе багатство української пісні. «Журавлі» – нетиповий хор: його учасники – українці, розпорошені по всій Польщі. Лишень кілька разів на рік з’їжджалися разом, співали, давали концерти. І були серед них кілька «українців» –таких, як я, себто поляків, зачарованих народною піснею. Мови я навчився через пісню. Як моя дочка була малою, співав їй улюблені – «Ой у лузі червона калина», «Чуєш, брате, мій» Лепкого, церковні пісні Гнатишина. Краківський академічний хор університету, в якому я співав одинадцять  літ, мав у своєму репертуарі дві пісні в обробці Воробкевича. Українська мова гарніша від російської, бо має м’якший віддих. Правда, коли нас вчив професор Мокрий, то я ніяк не міг вимовити того українського га. Я починав вчитися у 1980-му – тоді ще не було україністики, тільки семінар для бажаючих… А в хор «Журавлі» потрапив у 1983 році.

 

– А як відкрили для себе Вячеслава Липинського?

–  Спочатку займався постаттю отамана Петлюри, його контактами. Це дало мені можливість написати вперше в Польщі поважний реферат про Петлюру. Під час цих студій відкрив для себе Липинського… Спочатку не збудив мого ентузіазму. Його книжка «Листи до братів-хліборобів» стояла в мене на поличці – шанована, але не читана, та як почав ближче знайомитися, то мене це захопило – був це гігант мислі, не подібний ні на кого з представників української політичної і суспільної думки. Його погляди стали основою українського консерватизму.

 

– Чи може бути Липинський актуальний сьогодні? Зокрема, його думка про те, що в Україні має право реалізуватися  кожен, незалежно від національності, хто  працює задля України…

– Так. Я думаю, що саме тому на нього посилалися навіть представники пострадянської номенклатури: не важливо, хто звідки прибув, а важливо, хто що робить. І власне ця засада такого патріотизму не націоналістичного, а територіального може бути актуальною в ситуації, коли нема «чистого населення», вона, власне, уможливлює будівництво держави, народу політичного. Правда, я, як консерватор, є песимістом щодо того, що найближчим часом буде така держава, потрібна ще праця кількох поколінь.

 

– Значить, ви наперед знали, що Помаранчева революція так швидко не принесе перемоги, бажаних змін?

– Не тільки як консерватор, але насамперед як історик, знаю, що ентузіазм є потрібний, але він швидко закінчується. Сам пережив весь ентузіазм нашої польської Солідарності… Одна річ, коли хтось стояв на тому Майдані і пережив найвищі хвилини, той досвід – це залишиться з ним до кінця життя, але це не замінить праці…

 

– Українці взоруються на поляків, тому що подібні долі й подібний шлях. Як ви вважаєте, що важливим для нас є нині?

– Для мене є цінним те, що навіть на сході України, незважаючи на те, що навколо російська мова, є Україна, яка працює. Але що буде далі –  залежить від багатьох чинників, зокрема економічних. Гроші потрібні, щоби купувати книжки. Якщо це навіть якийсь новий українець, то він пошле дітей вчитися. Або якийсь багач купить палац, відновить його – і його діти будуть намагатися піднятися духовно вище… Про це писав Липинський: еліти є важливі, навіть господарські, добрий ремісник так само важить, як професор… Плекання еліт є дуже важливим.

 

– Мені відрекомендували вас як найзавзятішого колекціонера української книжки серед поляків…

– П’ятнадцятирічне  нишпорення в антикварних книгарнях не принесли б якихось результатів, якби не щирість краківських букіністів, серед них – пана Станіслава Цесьлявского, який дозволяв ласкаво свіжоспеченому студентові ритися на книжкових полицях, терпляче пакував його знахідки – наприклад, 20 томів радянського видання творів Івана Франка…

Ходіння по букіністичних крамницях нагадує полювання. Книжка, як звірина, виходить на постріл (“На ловця і звір біжить”). А поза тим – одна притягує іншу. Коли в половині 80-х я дістав том “Гарвардських українських студій”, присвячений постаті великого українського політичного мислителя Вацлава Липинського, марив про те, як знайти його класичний твір “Листи до братів-хліборобів” (Ягеллонська бібліотека не має його у своїх фондах). Через кілька тижнів знайшов його: спокійно стояв в книгарні на вулиці Славковській. Потім силою притягання з’явилися інші: віденський  зачитаний примірник  “України на переломі” і томи творів, видані Філадельфським Інститутом  ім. Липинського.

Я маю щасливе чуття на книжки! Багато також дали мені розмови з краківськими українцями – поважними книгозбирачами п. Олександром Куриллом і д. Андрієм Зембою. Мої студії над особою отамана Симона Петлюри і приготування журналістських статей були б неможливі без сердечних людей з цілого світу, котрі звідусіль надсилали мені книжки: без професора Петра Потічного не було б на моїх полицях понад 20 томів літопису УПА і не стояла б там рідкісна книга Василя Іваниса “Симон Петлюра – Президент України”; без професора Тараса Гунчака я не мав би джерел про польсько-українські стосунки 1918–1922 років. Цінними є також для мене  видані 1923 р. в Берліні праці професора Степана Рудницького, які стосуються політичної географії. І ще багато українських книжок – як моїх щирих друзів єднають моє серце з Україною.

 

Краків, 2006.

 

P.S.

12 грудня 2007 року  відбулася львівська презентація книги Богдана Ганцажа «Ми шляхта українська…»  – в Палаці мистецтв імені Омеляна і Тетяни Антоновичів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України. Праця польського дослідника визнана піонерською у розкритті генези національної еволюції у свідомості  Вячеслава Липинського, постать якого неоднозначно оцінюється істориками  різних національних, ідейних та державних орієнтацій.

Наразі є тільки польське видання: Gancarz B. My, szlachta ukrairiska… Zarys zycia i dzialalnosci Waclawa Lipinskiego 1882 – 1914. –  Krakow: Wydawnictwo ARKANA, 2006. – 330 s.

One thought on “Наміри й виміри. Проект Надії Мориквас

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s