Коли поезія стане паролем: Юлія Курташ-Карп

Шукаючи відповідей на нинішні виклики, які постають перед людиною творчою,  все більше переконуєшся, що їх можна знайти в поезії і в поетів. Пошукаємо їх разом з Юлією Курташ-Карп. Коли кажуть, що її поезія філософська,  то мають на увазі все те, що за тим стоїть: ерудицію, знання тенденцій і  стратегій сучасного світу, значний енергетичний потенціал, посвяту, віру і любов.

 

– Юлю, якщо коротко, то  хотілося б проговорити глибше те, що ти вже одного разу озвучила на зустрічі зі старшокласниками Винниківської школи № 47 у міській бібліотеці. Ти говорила про те, що вже в недалекому майбутньому поезія стане паролем між людьми, які, на відміну від машин, можуть писати поезію ( це дуже важливо зрозуміти в контексті нинішніх невтішних прогнозів про долю паперової рукотворної книжки):.. Про те, що поет насправді є транслятором і тільки з-а-п-и-с-у-є те, що йому надиктовує Бог, вловлюючи космічні вібрації і налаштовуючи людські душі як надзвичайно тонкий музичний камертон (цього точно «не втне» навіть найдосконаліший комп’ютер). Ще ми говорили про те, як вберегтися від маніпуляцій і зберегти свободу духу та гідність особистості…

 

– Я цілком усвідомлюю, що з моменту свого виникнення цей світ знову почав прагнути до ентропії, і войовничий хаос сьогодення – лише цьому підтвердження. Моя романтична натура не раз спопеляла себе божевільними передчуттями і не менш божевільною дійсністю, де крити матом було лише єдиним ймовірним способом «достукатись» до ближнього. Однак, я не перестаю вірити, що Бог не стільки мовчить, скільки стомлено перетасовує напродуковані нами тексти, аби вибрати зело, що знадобиться нам на Марсі. У цю довгу подорож таки прийдеться взяти з собою Поета, попри те, що у всіх «науково-дослідницьких»  експедиціях не передбачено подібної штатної одиниці. Однак, переконати нас у правильності вибору і зв’язати усі розірвані земні меридіани – під силу тільки креативній уяві. Туди ми візьмемо з собою і книгу, щоправда, таки в єдиному екземплярі, аби не переобтяжувати шатла… Книгу як антропологічний винахід людства, яке вдячне їй за цей еволюційний стрибок… і яку там, на Марсі, ми прив’яжемо ланцюгами, як колись у середньовіччі, аби хтось не захотів її спалити або покласти собі під подушку. Дивні діла твої, Господи! Бо на Землі залишаться лише знакові пам’ятники Книзі, скажімо такий проникливий, як у Хайфі, де з отієї масивної гутенбергської книжки з чавунними літерами проривається подоба людського обличчя –  такі собі умовні «пологи розуму», які потім породили …самі знаєте що. Поруч з пам’ятниками Книзі залишаться пам’ятники зникаючим бібліотекам, які, наче старомодні титаніки, будуть поглинуті асфальтною масою безконечних доріг від себе (як у Берліні). Пам’ятники читачам, либонь, будуть стерті з лиця Землі, бо вони блюзнірські, навіть якщо на них було колись написано: «Більше книг – менше страху».  Люди, що залишаться, будуть ховатися у катакомбах від надмірної опіки штучного інтелекту, що вже сьогодні дратує мене своєю досконало правильною пикою у версії десятої вінди Отож, як не крути, а поезія – це наша видова мета (й видова ознака), бо вона вже зовсім скоро слугуватиме нам паролем. А з обох сторін, у космічній какофонії бринітиме спогад про те, що «моя батьківщина там.., де залишилась моя бібліотека» (Еразм Роттердамський). Однак, усе це може мати місце лише тоді, коли полетять на Марс такі собі творчі самостійники, незалежні індивіди ведичного позитивізму, незалежні від ФБ-лайків і концепцій посттравматичного досвіду. Бо хаос стукає в наш дім із такою «толерантною» наполегливістю, що не впустити його було б вкрай нечемно і безглуздо. І цей одвічний сюр таки має місце, і рожеве чи голубе тло  спотвореної пікассової настроєвості  заглиблює нас у неправду, очевидно задля того, щоб «випірнути до кращого життя».  Отож… «не вгашаймо духа», панове! Новітні технології – справді благо і відкривають величезні можливості, проте лише за умови, що займатиметься ними одухотворений інтелект. Передсмертна записка академіка Лєгасова, як пляшкова пошта до теперішнього покоління, засвідчує катастрофу, що вже сталася. Час тепер перестав існувати як лінійна величина, його варто ділити лише на дві категорії – «щасливий» і «нещасливий». Цифрова диктатура позбавлена цієї екстравагантної чуттєвості……

 

– Вражаюче! Ти щойно сотворила готовий сценарій – ба проект! – під кодовою назвою «Цифрова диктатура» –  найновіша тема для літературно-мистецького осмислення. І поки ми ще тут, на Землі, треба братися за перо і писати-писати романи і кіносценарії, поеми і космічні симфонії… До речі, для колонізації Марса серед інших першими зашлють бунтарів проти машин, отож і поетів.

Але повернімося до наших земних справ… Очевидно, митцеві легше, коли він перебуває у товаристві однодумців. Укладаючи 1971 року   КВЕСТІОНАР (питальник) для учасників легендарної «Скрині», Роман Кісь зробив, зокрема, таку важливу заувагу: «Сим квестіонаром кладу собі за мету не тілько убезпечити нас од загрози уніформізму і подальшої дії колєктивної прессії, але створити підвалини правдішньої єдности за принципом доповнювальности цілковитих ріжнорідностей…».

Вражає сам підхід до товариства  як до спілки яскравих особистостей, турбота “квестора” про її творення на засадах доповнення індивідуальностей, а не їх нівеляції – тим паче підпорядкування лідерам, взаємопоборювання чи так зв. конкуренції. Як ти вважаєш, Юлю, чи може бути нині ужитковою така ідеальна модель творчого товариства і як її приміряти хоч би до нашої спілки чи інших творчих угруповань? Бо з плином часу розумієш, що рано чи пізно доведеться визначити своє місце в цьому житті, відповісти на незручні запитання: хто ти і що ти? Я особисто давно  зрозуміла, що не мрію вирватися з українського контексту. Я хочу всередині нього творити власне світляне коло, наскільки вистачить хисту і сили. Часом мені здається, що якщо  не втрачу людської гідності, то уже це буде перемогою. У такий час живем? Чи, навпаки, людина у всі часи однакова?

 

– Знаєш, час – одне із найсубтильніших понять у людських розмислах про себе та уміння встояти на своєму місці до кінця.  Августин Блаженний зауважив: «Час існує тільки тому, що прагне зникнути». І оте «зникнути» разом із часом у його завихреній турбулентності, мабуть, бентежить нас усіх найбільше. І не лише тому, що час –  це синонім життя, а тому, що час – це ще й своєрідна бібліотечка, картотека вічності, де він упізнаваний за особистостями, які дали йому ім’я. Відрадно те, що ця своєрідна класифікація має шляхетну мотивацію увіковічувати час таки добрими іменами, і ми знаємо, скажімо, про «епоху Галілео», чи маємо унікальну можливість зберегти себе як вартісну і цілісну книгу у фарингейтному полум’ї епохи Бредбері, яка непомітно, але вже настала… Не знаю, як тебе, але мене в цьому контексті все більше тішить, що «не втрапила» ні до «вісімдесятників», ні до «міленіалів». «Позадесятництво» надто розмите і різношерстне, щоб за ним  банувати, як за прихистком свого «безсмертного» еrо.

 

– «Позадесятництво»  відбулося,  це факт літісторії.

 

– Та все ж, на мою гадку, воно лише подвоює шанс на зустріч із антисобою і ручкатися з ним, як застерігав Хокінг, вкрай небезпечно, бо «виникне сліпучий спалах і ви обидва зникнете».  А таких людей у наших зворохоблених тусівках чимало, серед них є і святенники, і  «звіздочолі» шевченківські лавреати, і «багатостраждальні» претенденти на недосяжного Нобеля, і ті , що отримують різноманітні літпремії  цілими стосами, наче туалетний папір на кожен  пук своєї невгамовної  амбіції. Мені ж до вподоби формувати своє «піфагорійське братство», вкрай приватне й уразливо своє, здебільшого «бібліотечне», але багатогранне і неймовірно талановите. Мені відрадно, що я встигла(!) заручитись щирою підтримкою і залученням до «високої полиці» своєї поезії та авторських мистецьких проектів такими рідкісними мегалюдьми,  як А. Содомора, І. Калинець, І Дзюба, М. Ільницький, а це в «епоху Калинця» чи б пак в «епоху Содомори» – таки неабищо… А в тому, що «годинник б’є всіх» (за Лєнцом), і це пожвавлює броунівське метання гомункулюсів від літератури, –  є і своя втіха, бо, виявляється,  всі ми – лише  герої  «божественної комедії», а твій голос за кадром (себто не всіма помічений) може виявитись голосом  самого Автора… «Автора, автора!» – але це вже після процесу, за рамками якого і повинен перебувати сенс: «бути чи не бути»…

 

– Звичайно, у кожного з нас була своя творча дорога…

 

– І нас неодноразово випробовувала диявольська спокуса осідлати Пегаса і різними манівцями, чимскоріш, дістатись до олімпу слави, бо так бажано, щоб ця слава була не лише квітами на твоїй могилі, а мала й конвертовану ціну прижиттєвого штибу, як би цинічно це не звучало. Свого часу у київському видавництві «Молодь» мала вийти моя перша поетична збірка, але після вельми «скрупульозного»  редагування я змушена була відмовитись від її виходу в світ. І не тому, що була така мудра чи «не мудра» на цю годину, аби не усвідомлювати, що після подібного демаршу я зачиняю  за собою двері статусного видавництва практично назавжди. А тому, що всередині мене щось так несамовито пручалося і спазмувало – кожним нервом над препарованими без наркозу метафорами і неправдою натомість, наче заживо умертвляли усю мою алхімічну плоть. Це вже згодом я розважала гостей, цитуючи «редакторські правки», скажімо: «Молюся мамі із Долини, що йде на фабрику щодня», замість мого: «Молюся полум’ю калини, що ночі шлях перетина».

 

– О Юлю,  це вже класична ситуація, коли заходить  про поетичні дебюти нашого покоління! Я дебютувала у 1991-му. Хоча іноді здається, що з самого початку життя і цензура нагинали мене до прози. Ось приклад моєї першої, школярської, публікації в районній газеті. Вірш закінчувався так: «Осідлавши коня, поскачи навмання – / Крешуть іскри підкови!…». У редакторській версії районки з цього вийшло таке: «Осідлавши коня, не скачи навмання –/ Зважуй все, обмірковуй». Може, то  була  й слушна порада, та не для мене, бо, насамперед, важко було осідлати того коня. Зрештою, то був  не Пегас, а сама Доля, яка перенесла мене з маленького подільського села до Львова – цього величезного жертовника, на якому гартуються або ж згоряють  таланти…

 

– Можемо навіть влаштувати змагання, чия «редакція» була дотепнішою… Але тоді, до тієї  ненадрукованої книжки,  замість мене були ще й «фахово» дописані  два вірші-«паровози»… про комсомол, про що  я зроду не писала. Але Бог уберіг мене від зайвої суєти і «хвороби росту» у такий розтиражований спосіб.  …

 

– До речі, так  називалася збірка Романа Скиби  1998 року: «Хвороба росту»  – на тоді найталановитішого молодого  львівського поета (за версією А.-Г. Горбач, перекладачки та упорядниці українських  антологій, які вона видавала в Німеччині). Я досі цитую його слова: «Коли ви безпомічні – / ви святі. / Коли ви святі – / ви невразимі». Але, можливо, він перестав рости, не знаю, я давно його не читала…

 

– Я часом думаю, що те знущальне редагування наших дебютів – було навіть доречним в сенсі підготовки наших душ до жорстокого світу літератури. Щоправда, пережила я це надто глибоко і зі шкодою для власного здоров’я, бо вчасно не збагнула Горацієвої правди, що «і це мине». Моя безборонна психосоматика заставила, однак, «замовкнути» на цілих десять років…За цей період, скажімо, поет Ігор Павлюк уже застовпив собі місце у своїй «десятці» . Отож, оте сократівське : «Там, де ти себе поставив– стій до кінця» – дозволяє мені артистично балансувати між буттям і небуттям у примхливій літературній сфері. І ще одне, я ніколи не ставила собі за першочергову мету  бути письменником, а ось Франкова наука «бути людиною» – то таки клопітка і виснажлива справа, проте вона мене сформувала як особистість і, сподіваюсь, таки дає шанс бути колись справді  уважно п р о ч и т а н о ю…

 

– Ти тут зачепила  за живе, Юлю!  Оця потреба – бути прочитаною – стосується всіх нас. Особливо –  покоління, яке дебютувало на початку 90-х, коли вже була зруйнована добре налагоджена радянська система книгорозповсюдження (за традицією: застав дурня молитися – то він і лоба розіб’є), а інтернету ще не було. Я вже не кажу, що для нас стали нереальними попередні величезні  тиражі. Запитай про них Галю Пагутяк або Надю Ковалик.

 

– Друга за рахунком і перша справді видана моя книга «Сповідь Скорпіона» –була винагороджена за мовчання  і одразу помічена критиками; до речі, було наголошено, що автор якимось дивом повністю сформований як для першої книжки…І це мене остаточно переконало на думці, що вірші потрібно вистоювати, як вино, і писання «до шухляди» – місія  благородніша, аніж макулатурна фанаберія сучасного видавничого процесу. А найцікавіше, що у всіх цих «голодних іграх» за визнання я не перестала бути ідеалісткою, і оця романтична сентенція, що мистецтво є пошуком Бога, а отже і пошуком ідеальної правди,  викристалізовує  мій стиль. Ідеалізм, як на мене, формує аристократизм мислення, тому що це є певна філософія бунту і незгоди перед викликами, які ставить перед нами криза справжності. Ще елегантна Жорж Санд проповідувала свого часу: « … ідеальна правда, чи ідеальна істина – це уявлення про ідеальну людину, чи ідеальне суспільство. Воно потрібне для утвердження щастя як найпрекраснішого начала». При цьому потрібно зауважити, що ця теза не має нічого спільного із доктриною «мистецтво для мистецтва», а несе в собі лише благородну ідею злагоди – як першооснови буття людської спільноти. Як із цим жити? Та просто, як на мене: постійно запитувати світ: чому він такий ? Адже мистецько- інтелектуальна спільнота повинна бути заангажована в діяльне перетворення світу, не залишати його напризволяще; це ж так вирівнює хребет, коли в часи «поробленої смути», хтось сконцентрує  усю Нагірну проповідь до тверезого оклику: « О, націє, сильна і дужа як Бог!»

Хочу сподіватися, що романтики не зникнуть ніколи, хоча жадібність і дурість світу породжує циніків, а за ними, як стверджують сучасні філософи –  уже немає нічого.

 

– Юлю, давай ще раз повернемось до тієї пам’ятної зустрічі у винниківській бібліотеці… Кожний з нас, хто пише, –  мріє про таку зацікавлену і вдячну аудиторію. Дай нам, Боже! Правда, треба ще й уміти донести свою правду; не всі володіють таким  декламаторським хистом, таким артистизмом, як ти. Може, й через це  твоя  поезія звучить на таких високих регістрах – як вона прозвучала на твоїх мистецько-літературних зустрічах у філармонії чи в дзеркальній залі Опери, в музеях, школах і  бібліотеках (До речі, це і є твої книжки, твої тиражі!)… Але найсуттєвіше, що твою поезію, яка пишеться у «галактичному» дусі, сприймають діти…

 

Розчахнув безмір непрозорість стін!
Огненна плоть, порізана на дрова,
пильнує порух звільненого слова
із таїни замислених вершин…
Камін згортає пелюстки тепла,
вдихає Всесвіт  в клапті манускрипту.
Чолом святих, вмурованих у крипту,
скрипить перо на краєчку стола…

 

Скажу ще, що наші школярі, які затамувавши подих, слухали таку поезію, варті поваги! Вони вбирали в себе всю твою ускладнену метафорику,  яка викликає несподівані асоціації та, здається,   потребує підготованого читача, твої безпосередні посили до юних сердець і розуму . Ось про що свідчила тиша в залі. Думаю, Юлю, що ти отримала сатисфакцію, якої так прагне кожний автор.

 

Розмовляла Надія Мориквас

Фото Юрія Карпа

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s