Богдан Чепурко: «Хто запише пам’ять роду на гулких камінних скалах?..»

Надія Мориквас

Богдан Чепурко – вочевидь,  останній   національний романтик Шевченківської традиції і Шевченкової глибини. Це засвідчує і його нова книжка поезій «Дивина» (Тернопіль, 2019). Ключовими словами його творчості є Бог, небо і Україна, а ще кров. У нього це образи-символи, які  доростають до архетипів.  Висока трагічна нута від  усвідомлення марності людських поривань і пафос  незнищенності  всього сущого, які на диво звучать в унісон, і творять феномен його поезії.

Поет також ставить риторичні запитання Господу, але в них нема ні  оскарження, ні  розпачу, хоч він і розпачає над багатьма речами. Але –  в контексті всесвітньої гармонії, української космології і невідворотної доречності Божого промислу. Претензії та очікування Богдан висловлює своїм сучасникам (а значить і собі), як у вірші «Хто»:

 

Хто запише пам’ять роду на гулких камінних скалах,
Хто зворушить дух Країни, що тече з тисячоліть,
Хто життя моє окреслить яко Духа божий спалах
Й понесе в нові століття мого роду божу вість?

. . . . . . . . . . . .

Мамо, мамо, хто впізнає твою пісню край Дунаю,
Хто любов твою освятить несподіваним рядком?

 

Дослідниця української філософської лірики Елеонора Соловей, моделюючи тип поета-філософа, наділяє його такими прикметами: визначальною схильністю до буттєвої проблематики, до граничного масштабу узагальнень, до думки про людину в її родовій суті, про споконвічні, загальнолюдські підставові цінності. Богдан Чепурко і є таким типом поета, спадок якого становить його індивідуальна поетична метафора буття. Найбільша його турбота — минуле і майбутнє… «Нормальна душевна людина живе минулим і в майбутньому. «Сучасне» — зупинена мить. А життя — це мить неспинна…» — вважає письменник.

 

Життя

Той пал життя згорить у пил, у попіл,
Спалахкотить й розвіється у прах.
Кріпкі й палкі ідуть на смерть укропи –
Й залишаться хіба що у піснях.
Ось це й безцінне: жий, немов востаннє –
Ніхто ж не гарантує сто життів,
Плекай святу любов крізь шал кохання
Й свій світ – один на безмір тих світів.
Й залиш таємному те, що навіки тайне,
Бо що було б, якби ти все пізнав?
А все ж, а все ж, мій вічний, мій печальний,
Невже колись не буде більш Украйни,
Й лиш смерть одна в безоднях тих без дна?!

 

Цю поезію варто читати разом з віршами книги  вибраного “Викрадення Європи” (2004; номінація на Шевченківську премію),  в  якій   мова йде про викрадення (загрозу втрати) протоєвропейської, духовної України, та водночас – про її повернення до своєї сутності, цілісності, духовної пасіонарності. Увесь масив Чепуркової творчості працює на це надзавдання.

 

. . . . . . . . . . . .

Повертається Бог до сотворених в мороці,
в глині геніїв, в росах, в небесному голосі…
– З-під ста тисяч смертей вирина Континент.

Це повернення суті, ідеї і замислу,
Це вчиняється Хліб в Божих ночвах Душі.
Це відчинення плоті, це ранок із радості,
Це розвиднене Око класичних віршів.

 

Утім, на підступах до кожної нової книжки поезій Богдана Чепурка  слід пам’ятати, що цей поет творить не окремими віршами, а циклами-добірками, які згодом формує у книжки. Дбайливо тулить один  до одного так, щоби від  першого до останнього розгорталася цілісна картина світу, який він відкриває з допитливістю дитини; симфонія слів, звуків і барв. Уживаючи  при цьому вірші-мітки,  вірші-лідери, створені раніше, які слугують упізнавальними знаками для читача. Бо Чепурко, який, як висловився Микола Ільницький, «тримає слово в пучках пальців», написав  так багато, що  серед його  поетичних розмаїтостей легко й заблукати.   Утім, як справедливо зазначає  Богдан Смоляк (який, може, найбільше досліджував творчість Чепурка), в  поезії час написання окремих творів тратить сенс, бо поетична творчість покликана розсувати чи стискати часові межі, а справжній вірш народжується, можливо, й з ігнорування принаймні поточного часу. Структуруючи свій доробок, поет наче б віддає данину утилітарності. Таке структурування схиляє до проблемно-тематичних самообмежень та самоозначень. Проте  збірка «Дивина» особлива, в ній поет дотримується „вертикального” компонування, аби, як сам зазначає,  дати „зріз” й позбутися дотично зайвого та чи не марнославних надмірностей. А хіба це не основна запорука виразності й стрункості класичної поезії? Адже ведемо річ власне про класичну, з традиційною версифікацію поезію, яку Богдан Чепурко достосовує до найвільніших виявів поетичності.

 

Летить осіннє сонце. Й неба край
Вмивається, втирається тим сонцем.

 

Тут би завести річ про нетрадиційність ба модерність традиційної  лірики Чепурка, з його легкою іронією та несподіваною інтерпретацією звиклих образів, з його неологізмами та добрими старими словами, які гугл підкреслює червоним.  Почасти – попри традиційну форму.

 

Жебрак і Львів

Бруківку поглядом вилизує від крові
Сузір’я гончих в чорнім небі псів,
Щось Полтва жебонить у золотій діброві,
Й в оправі місяця похмуро пурпуровій
Сидять біля вогню жебрак і Львів.
Як бамкне дзвін на ратуші, й година
Така настане, що уже пора,
Він митиме слізьми не кров від нікотину,
А цю гнучку, як в лані, приміську долину –
Й крізь сльози цілуватиме зорю на лоні трав.

 

* * *

Зайдеї й зайдейки – з яких ви відкіль,
Й відколи й доколи прибились до наших?
Знайду собі знайду, як в запражку сіль,
Як щось для заправки в соборницьку кашу.
Вірву собі сонця маленьку звізду –
Най світить у небі й повік не згорає!
Все ж рано чи пізно я теж відійду –
Й поверну я сонцю свій світлий окраєць.

 

Як би банально це не звучало – але традиція рятує світ. Від неї завжди можна відштовхнутися в погоні за новим і безкінечно змінним, де часто буває більше втрат, аніж здобутків, щоби врешті-решт повернутися до першооснов. Звісно – з новим  емоційним  досвідом, тобто новими знаннями про світ, пережитими особисто. Чепурко – як мандрівний філософ, збирає ці знання і враження про світ щодня. І це не перебільшення. Окрім відомих народознавчих трактатів «Українці» й «Небесна родина», які збурили нашу свідомість в 90-і – насамперед новітнім методом дослідження й потрактування української духовності, він  написав томи філософської прози. «Книга перетлумачень» (2014) і «Наче те листя дерев. Луни й відлуння звитяг і марнот» (2018) – це з-поміж  іншого розкішна есеїстика, спроби міжжанрового синтезу або ж потоку свідомості, це й поезія у верлібрових ритмах. Чепуркова есеїстика породжена, можливо, його бажанням «заразити» читача  власними літературними і       світоглядними ідеями, бажанням – скоротити  трагічну  дистанцію між автором і читачем.

 

…не розкидайтесь словами
правда лежить у крові
послухайте голосу крові…  

 

Поет пише метафорами-символами, вічними знаками,  які звучать, на диво,  актуально в сучасному українському контексті. Як у цьому вірші…

 

Кода

Всевидний погляд з-під  землі
Зірве ще білу тишу хати.
І стануть вірші неземні
Мене в очах моїх шукати.
Я їм скажу: заждіть, не йдіть
Шомполити старі криївки,
Де вічним сном сплять молоді,

Схиливши золоті голівки.
Ще прийде час за всіх – за нас
Життя у пісні колихати…
І встануть діти перших рас
З могил судити  і… пращати.
І злине пісня молода
Скликати впалих – звідусюди…
І скажуть вічні без стида:
«Ми не раби Твої – ми люде!»
З врожайних золотих політь –
Ми воїни останньої гранати…
Нам вітер із тисячоліть

Колише вишню коло хати!

 

Образ – «воїни останньої гранати» переростає метафору цілої епохи нашої історії – мужнього і трагічного протистояння воїнів УПА тоталітарній Росії– і  прочитується в одному ряду з  лицарями абсурду.

Доречно в цьому контексті згадати слова Валерія Шевчука: «Свого часу оповідав мені Борис Антоненко-Давидович: коли ховали січових стрільців, то попереду труни із загиблим йшли стрільці з вінками, а ще попереду виступав козак, який ніс лозунг “Лицар абсурду”. Чому вони несли цей абсурд? (абсурд — бо перемогти було неможливо). Тому, щоб ми не зникли в часі. Тому, щоб ми були завжди в єдності, в дусі, в світлому дусі. Не в темному, не в порочному, не з запахом сірки, а щоб ми несли один одному отой клаптичок світла, як оце несуть свічку і для того, щоби вона не загасла, беруть її під скло…»

Чи не є власне поет Богдан Чепурко тим лицарем абсурду, чи радше – «передостаннім журавлем», який силою свого таланту прагне вберегти від заглади самобутність і високе призначення  людини, народу і нації?

 

Передостанній журавель

Зідхає тяжко над полями
Незговірливий горовель –
У білім горлі тріснув камінь,
Що Україну породив.
В самого Господа господі,
В котлі чорнобильськім, насподі,
В горнилі горла з коліями —
Зідхає тяжко над полями.
Цей круг, це коло, це курли,
Ця кров, цей крок, цей крик жури,
Краси і криги кружеляння —
Цей кружавель передостанній!
Стоїть у грудях, як мара,
Як чорне горе, як гора –
Аж поки не покличе старший:
Пора, товаришу, пора!
В тропічні мандри, вирій раю,
в дорогу більшу, як зима…
Цей шлях Вкраїна пам’ятає,
Хоча Вкраїни вже нема!

 

Передостанній журавель — це щось страшніше, як останній (останнє звістує початок). Метафора важка і гостра, вона ранить. Слово витікає, наче кров…

Цей вірш прозвучав задовго до появи «Дивини» – 1998-го року, зі львівських поетичних  майданчиків, одним з яких була «Дзига». Тоді відбулася серія авторських  читань «позадесятників» –  нерозкручених поетів-ліриків, які не співвідносилися з літературними  поколіннями ба не визнавали такого поділу й перебували в негласній опозиції до спілчанської номенклатури, офіційного літпроцесу. В умовах кризи книговидання та книгопоширення, коли книжки зазвичай не виходили за межі свого обласного центру і випадали з широкого читацького та фахового обговорення, це було спробою подолати ізоляцію поета від читача. Богдан Чепурко, натоді автор шести збірок, збирав найбільші аудиторії!

Можливо, це ще й  була данина часові — ері «слуханої» поезії.  Вже після перших трьох вечорів авторських читань (Богдан Чепурко, Богдан Смоляк і авторка цих рядків) появилася надія, що поезія ще здатна звучати своїм первозданним голосом! Без театралізації, без зайвих ефектів, без самозакоханості й апломбу поетів (але із прислуханням до власного голосу, із зановопереживанням власних звуків і образів — немовби ти тільки щойно, на очах слухачів-глядачів твориш поезію. Ми, учасники цих поетичних читань, не промовляли з театральних підмостків. Ні, — з лобного місця!

Ізоляція доінтернетової доби закінчилася. Але що змінилося для Богдана Чепурка, автора понад 30 книжок? Чи знають Чепурка в Україні, поза межами Галичини? Тиражі його  поетичних книжок, виданих власним коштом, мізерні, але видання – ошатні, навіть розкішні,  злегка оздоблені коштовною авторською  графікою. (Про Чепуркову графіку можна писати серйозне дослідження, а можна окреслити кількома словами: силуети  кольорових птахів, людей і звірів – це метафори-символи іншого, кращого, нашого справжнього світу).  Переконана, якби Богданові книжки виходили в Києві, достойним тиражем, супроводжувані доброю промоцією,  то його прочитала б Україна, і дослідники шукали б йому гідного місця поміж визнаними поетами  української і світової філософської лірики.

Цього разу львівська організація НСПУ висунула книжку Богдана Чепурка «Дивина» на здобуття Шевченківської премії. Здавалося б, кому, як не цьому поетові глибокого національного звучання і Шевченкового  пафосу претендувати на  неї? На жаль, зважаючи на склад і політику нового Шевкому, – якраз не йому, не такому масшабному україноцентричному письменнику, як Богдан Чепурко.

 

Від редактора: ця стаття була опублікована на сайті «Збруч» в трохи іншій редакції (ще були невідомі результати конкурсу)

 

На фото: Богдан Чепурко (фото авторки).

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s