Надія Мориквас

Щоліта повертається в країну свого дитинства Іван Врецьона, відомий у літературних і читацьких колах України та Польщі як поет Іван Златокудр. Автор з десятка збірок та сотні публікацій в часописах обидвох країн. Майстер поетичних пейзажів-мініатюр та інтимних віршів, які дали підставу критикам порівнювати його то з молодим Тичиною, то з Антоничем. Насправді його лірика неповторна, сформована поетичною аурою рідного містечка, вінниківського лісу, домівкою під Шипшиновою горою, звідки рукою подати до Цісарської криниці, які він покинув у далекому 1959-му, коли разом зі своєю дружиною-полькою переїхав на її батьківщину.…Все це в його пам’яті:

«Містечко моїх літ дитинних з гудком тютюнової фабрики, з залізною дорогою і гостинцем до Львова… Живі в пам’яті краєвиди рідних сторін з Чортовою скалою… з голубим Жупаном старих буків… з трембітами сосон на взгір’ях Лисівки… з Цісарською кирницею в лісі… з гомінкими хатніми подвірками винниківського Кута на соняшному шпилі Шипшини.»

Кожною новою книжкою поет ніби віддячує за це своїй малій батьківщині, вплітаючи в поезії образи Винників, які невіддільні від нього самого:

Знову пишу про осінь в лісі
Нехай хтось скаже
що озвавсь винниківський ліс
златокудрових віршів шелестом

Це – з нової книжки віршів «Дум сувій» (Львів: «Сполом», 2019). Першими про неї дізналися читачі Вінниківської бібліотеки, яка власне розташована «на Винниках», тобто в тій центральний частині міста, яка колись називалася «кольонією» (на згадку про те, що тут жили німці- колоністи), і старожили, піднімаючись сюди з нижньої його частини, говорили, що йдуть «на кольонію». А пан Врецьона найбільше знається на місцевій топономіці, тому є бажаним консультантом для винниківського дослідника-краєзнавця Андрія Байцара, який, до речі, присвятив окрему статтю у своїй книзі «Історія Винник в особах» (Винники, 2017) Іванові Врецьоні, але має ще багато запитань до нього. Зрештою, як і я. У моєму романі «Винова гора» (Львів: Видавництво Старого лева, 2017) виразно відчутна присутність «Поета, що виїхав» і «Поета, який повертається». Бо він має натреноване око на винниківські пейзажі, кожного разу помічаючи найменші зміни. Пару літ тому йому найбільше боліли вирубані дерева …

***

набігли карлики лихі з сокирами на тихий ліс

не почоломкаюся вже
з моїм ровесником і другом срібночолим дубом
на лісовій стежці до цісарської кирниці
де дитинство наше босоноге
ще заслухане
у казку
говірку
води

набігли карлики лихі з сокирами на тихий ліс

***

вірші буреломом лісовим
і під повікою щем цей безбережний
вирубуване серце у живій корі березовій

Так само йому боліло за той запущений ставок, в чистих водах якого за його юності водилося багато риби, а навколо нього було затишне місце для відпочинку. Ставок, на радість пана Івана, «оздоровили», відсвіжили, й тепер він вабить перехожих чистим плесом.

Особливі спомини в пана Івана про незабутній для нього «веселий поїзд», яким поверталися студенти зі Львова. По ньому можна було звіряти годинники, які часом спішили чи спізнювалися. Поїзд – ніколи. У липні 1944 року хлопець став свідком того, як німці, відступаючи, підірвали столітні станційні мури, знищили вибухівкою залізничну колію, яку чомусь радянська влада так і не відбудувала. Поїзд, що був колись невід’ємним елементом живописного винниківського Кута, зник з його овиду. Залізного чорного коня, паровоз з білою гривою диму, що підвечір сипав іскрами в небо, поглинув час…

– А цього разу, – допитуюся в пана Івана, – що Ви помітили нового у Винниківському ландшафті?

– О! Це, безперечно, нові дороги, стежки і проходи, викладені бруківкою. Винники забудовуються, ростуть. Дай Боже, щоби не за рахунок лісу…

Прощаємося з поетом до наступного літа. На порозі бібліотеки її гостинна господиня Ірина Андрухів гукає йому вслід:

– Побачимося на Винниках!

 

***

жупан-бір
винниківський ліс
зелений годинник з зозулею
довголіття кує співцеві лісових
манівців
коли падолистові вітри розметуть
його вірші
поети напишуть нові вірші про ліс

озветься зозуля в зеленому лісі
буде літо.