Володимир Карачинцев

Божею волею поет Богдан Чепурко прийшов на сей світ на Тернопільщині. У серпні сорок дев’ятого. Тож маємо радість зріти його серед нас сім десятків Божих літ. Всього. Зріти і витримувати інтелектуально, бо, скажемо чесно, багатьом з сущих треба ще до його талану дорости. Принаймні спробувати.

Витримувати приємність і наснагу від спілкування. Хто більшу, хто неминучу. Звісно, що сам геній не несе відповідальності за небажання комунікувати. А що любить він ширяти у широтах небесних з супутніми йому силами Божими (недаремно ж – Богдан), то не кожному й випадає нагода увійти у спілкування, не кажучи вже про довірливий балак щодо буттювання. Так ся має межи посполитих світян. Втім, час од часу нам усім випадає нагода допасти до друкованих першоджерел, які виходять з під його пера. Останнім часом Богдан потішив нас книгою есеїв-споминів під поетично-філософською назвою «Наче те листя дерев» – «луни й відлуння звитяг і марнот» та поетичною збіркою «Дивина».

Однак повернемося до витоків. Подейкували, що знайшли прийшлого на світ Поета у капусті, яка у тому серпні рясно вродила в Осівцях. Але позаяк у житті його не так рясно склалося з «зеленню» або «капустою» і ощадними книжками, то версія капусти відпала. Натомість можна домізковувати про лелечий слід. Ця версія знаходить підтвердження у невситимому інтересі Богдана до долі лелег-пелазгів, до екзистенційної загадки журавлиного ключа і містичного «кру».

Окрім того, у Поета склалося з тими книжками, що від Гутенберга. До слова, десь вже майже чи понад сорок їх ним учинено. Відтоді, як заповзявся складати букви. Відтак вивчати і повчати світ.

Відтоді також нуртує у ньому незбутнє бажання заглядати за двері буття й небуття, в глибини підсвідомого й висоти надсвідомого. Самобутній практик-»свідомознавець». За власним визначенням.

І донині десь між самістю і самотністю на перехресті Чумацького шляху свідомо стоїть в листопадовій оголеності, як безлисте дерево, очікуючи на світлі потоки сонячної магми, щоб розкронитися, розпросторитися до зір. Щоб пізнати цей світ глибше-вище. І поділитися одкровенним.

У намаганні чесно реалізувати призначення своєї людської сутності – неминучому змазі темряви і світла – скликає час од часу побратимів на чисте віче – омити порохно і плісняву в душах – відсвяткувати разом вихід у світ чергової книги. Священодіє в обранім образнім слові, творить «культурні оптимуми» рідної йому хліборобської раси.

Позначений Творцем золотою печаттю вічності, Поет чудується «любканню» води і вогню, вологому мовчанню степу, оповитому промінням тихої зорі, що сходить над обрієм… Зрештою, його треба читати, бо ж як переповіси класика… Усе для Поета – передсвітня дивовижа. Ди-ви-на. (Звідси ж назва нової поетичної книги.)

У тому зачудуванні пильний погляд його не омине «набугання хліба у ночвах ночі», і дівчину з прирученим вогнем, і первосвященицький чин блискавиць, й «червоного індика світанку, що надуває щоки», і «русявий мох, який перестрибує з гілки на гілку»…

Пастушок істини у світі польових енергій, якого вражає неправда, але мабуть краса більше, і досі живе непорочними піснями своєї землі – чимось більшим, ніж просто енергія. Це – неперебутнє вглиблення в прасутнє. Це парадигми світу його душі: родинний дім-дим, дух місця, мирт вічнозелений над могилами відійшлих…

А поскільки душа – тонке (нетутешнє) тіло, то очевидно, що є десь її небесна вітчизна – Небесна Україна. І Чепурко, який вже українізував світ довкільний (насправді опімнувся за наше), приміряється українізувати світ горній? Що ж, слушно. І дай Боже здоровлє!

Упевненості ж, що все є і буде Україна, Поетові не бракує.

Тихо й надхненно пливе ріка життя. Ділять живих і мертвих. Ділять нероздільне. Неділя прийшла й відійшла – залишилось подення. Цілий рік чи й вік громадять враження, щоб кінець кінцем підвести підсумок, а це не тільки сума здобутків – це сум проминання. Час дозріває в розпросторенні. Перезрів сам себе. Прозираючи позачасся, перезираються зорі прозорі. Одне в одному світяться земні й небесні води. Зверху – Бог, знизу Буг. Вільне люстро небесної блакиті… Стрімко пливе ріка життя: від ярого досвітку до божих сутінків.

Богдан Чепурко

Ріка. Життя. А вічність дана нам як контекст. Для пошуку смислів. Занурення у смисли. Творення смислів.

Людина має смисл від Творця і сама є смислом для інших. Смисл від – «мисль». Логос. Задум, план. Мудрість – у пізнанні Логоса. Мислі. А «сенс» –

це «чуття». Від-чуття плину життя. Я у повітрі, повітря в мені: коловерть.
Природа – вічна, а у природі немає нічого вічного… Божий ребус?

Все зав’язано. Бог зав’язав! Полюбив життя, а воно – смерть. Людське життя – велике таїнство, тим паче – народження і смерть. Як тільки хтось згадає смерть, любов під тім’я лізе, і все трагічне шкереберть… В бруньках – життя одвічне!

Навесні мої груди, й город, і все навкруги – заливає радість. Води й віди, вода-річка й річ-мова.

 Бач як воно нуртує у тобі! Зрештою, десь як і в мені… Воно ж є це весняне, правічне, буяє силами, стихіями, енергіями… Поет не може не відчувати цього вібруючого невидимого довкілля…

– Ангели раю, квітів розмаю – інакше кажучи, духи всього живого. Якщо людина вже не бачить їх у видимій природі, крізь грубшу матерію, якщо не хвилює одухотворена краса природи – пора у вирій!

Кажеш у вирій, де він? Ирій – рай?.. Поет і так перебуває в іншому часовому вимірі …

Місцями є таке відчуття… Однак поза часопростором нас нема. Вирватись із часових спіралей – малореально. Зглянешся на прожите-пережите – й завважиш, що було декілька важливих навіть не подій, а якихось зарубок в пам’яті, а між ними наче б життя, праця, творчість, події, любов, але їх мотивація – в цих неймовірно стиснутих митях-мітах, які й задали напрям усій твоїй програмі й у яких, власне кажучи, й поміщається твоє життя. Та й помислиться про вирій…

Ти торкнувся онтологічного виміру – міту. Воно, звісно, теж з невидимого, колективного надсвідомого. Чи також і підсвідомого. Архетипія. Сепія зрізів тонких матерій. Чи не надто поверхнево ти окреслив – «стиснуті миті-міти»?

– Міт є сердечно серединним початком світоруху. Служить митом за перехід й несе відповідальність перед історичною метою за програмне призначення людини, народу, людства.

Щось замудро…

Йдеться не про фантомне фантазування: міт – це концептуальний згусток праматерії, диводайним чином одухотворений. Уживлений у ніщо, оприявлений Тайною Святого Духа. Посил вічності.

– З останнім погоджуюсь. Згусток праматерії… Це якась енерго-інформаційна субстанція? «Посил вічності» – гарно, значить, істинно.

Богдане, ти – самобутній філософ. Прочитав я твою книгу споминів – «відлунь звитяг і марнот» – ще раз у цьому пересвідчився. Я б додав: книга пірнань у глибини і вировиння душі, дотиків до її вселенської ніжності, причащань нас, читачів, її вразливою чистотою. Добротна філософська есеїстика. Поезотворча. Хочеться зробити її полистковий передрук і роздавати, як листівки, перехожим, дітям у школах – хай читають! Зрештою, сперечаються. Там не тільки особистісне. Я ж відчуваю суголосність сенсів. Сенсів.

Але для мене ти цінний передусім яко «клепач слів». Твоє відчуття життя через слово чи слова – крізь миті життя настільки органічні, як і вражаючі неочікуваностями… Маю на увазі новотворення, без чого поет мені не мислиться. Лиш от мало званих на учту, мало справжніх поціновувачів. Тобто критиків, які б стеменно оцінили глибини таланту. Де ті джерела, з яких ти черпаєш словотворчу наснагу? Знаю, що кохаєшся у нашому прадавньому фольклорі, намагаєшся пошуковувати мовні аналогії у санскриті…

– Слово – гарантія безсмертності людської душі. Розширення внутрішніх обріїв слова – відкриває життя вічне для живих, мертвих і ненароджених, створює умови для життя Духа не тільки в людській пам’яті, а й задля всевічного втілення душ.

Мова – містичне ядро нації. В певному розумінні, набір кодів. Небесно-огненне вишиття Духу. Примівка імітує ситуаційне розкодування й розпарування води й вогню. Як води набереться у вуха, стрибають на одній нозі – скачуть і примовляють: «Коду, коду, вилий воду на колоду, чи на дощ, чи на грім, чи на хмару, чи на блискавку…»

Щодо санскриту. Відчуваю, що це щось глибоко пов’язане з нами. Санскрит каже, що Бог – це багато багать. Що таке Бог – ми наче б знаємо, й, звісно ж, Бога не може бути забагато. «Бгаті» – блиск, світло, вогонь, а ще – знання. «Бгасман» – зола, попіл. В українській мові цих корінчиків є трохи. «Бага-баґа» – залишки-рештки недокуреного тютюну в люльці, попіл…

– І щодо вирію, ми не проговорили…

– Життя – це велика Тайна. Скептики кажуть, що там нічого нема. Чи може ніщо породити щось? Вирій… Чи там ми зливаємось у якусь таку Божу посудину, в якусь таку суцільну енергію, а разом – це Бог. Але якщо вже і є щось спільне чи суспільне, то це, умовно кажучи, не дух, який хоч і належить всім, але й нікому не належить, а поспільство душ.

– І от вирій – це власне той сакральний топос, де оце поспільство душ перебуває? В якомусь екстатичному стані… споглядання-спілкування з Отцем Вічним… Неуявленне…

– Мабуть.

– У релятивістській фізиці вічність – це інший вимір. Душа людини – з того виміру, є безсмертною. Отже, все, творене душею, належить радше цьому виміру. Зокрема, творчістю людина набуває тіло духовне. Примірковую.

Як повчав апостол Павло: «сіється тіло тварне, постає тіло духовне… Не всі ми помремо, але всі перемінимося»… Тлінне мусить одягнутися в нетління, а смертне одягнутися в безсмертя…. тоді збудеться написане: «смерть зостане поглинута перемогою» (1 Кор. 15, 44-54). Гадаю, що твоя поезія, принаймні кращі речі – нетлінне.

Отже, колись Слово звершиться і постанемо у тілах духовних, але ким будемо – це невідомо… У чому тоді смисл нашого перебування тут, з усіма радощами і стражданнями?

– Смислом і метою життя є саме життя. Заради чи супроти смерті? Всі хочуть з цікавості чи здуру довше прожити. Для чого живе людина? Аби визволити свій Дух – тут, на землі. Або закопати Його разом з усіма талантами в гріб-могилу… Як можна любити те, що завтра буде труп, тління? Але з іншого боку, якраз те, що проминає, цінне!

Життя стає живлющо мотивованим у всечасному колуванні живого-смертного. Приготування дібр до всевічного добра – великий чин випробування. Коли ми кажемо «все буде добре» – це не означає, що все буде добре, а що треба бути готовим до всього – тоді все буде добре!

– Отак Поет чимчикує собі в поміжчассі просторами вічності з розумінням, що все буде добре. Бо все буде Україна! Радше так! У грудях заливаються солов’ї, ширяють ластівки немислимими орбітами уяви… Що для тебе є вічність?

– Треба знати, що вічність – ситуативна, те, що в поході віків звуть: мить неспинна. Її годі збагнути розумом! Бо насправді – це безвічність, а не довговічність, вість і вісь світобудовних коливань. Простіше кажучи – Тайна Святого Духа. Проміниться в світлописанні проминань все, що минеться у сяйві духотворень!

– Якось княжо-книжно ти закрутив! Спробую трохи розкрутити. Ми змінні, однак тяжіємо до рівноваги. У тому числі часової. І зоряної. І морально-етичної, звісно. Зарікаємося не чинити зла. Воно ж виводить з рівноваги, лукаво вклинюючись у наше проминання … Завжди якась нужда-скрута мотивує до сумнівних виборів… Тож еволюціонуємо, розвиваючи закладені ідеальні зачатки, або руйнуємо їх, унеможливлюючи контакт з божественним началом. Посилюємо власні духовні первні, набуваючи якості людини, котра обирає шлях до преображення. До свободи від ангела смерті.

Усе висловлено у Слові, але не все вивершилось. Тим паче у віршах. Відомо ж бо, що найкращий вірш – не написаний. Слово, те первісне, звершується в буднях і святах існування, у високій поезії любові. Власне життя.

І абомовне від Чепурка:

Нове століття видивляє очі.
Луску здирає з риб тисячолітніх.
Ростуть думки і люди на розточчі
нових проблем, що їх поставить вічність.
І я росту, у смерть вростаю світлом –
і вже немає ні життя, ні смерті
в моїх словах, що стали вітром…

Впав червень – ще нема суниць, але в повітрі розлито їх запах. Тихо-так-тихо пливе ріка життя. Пливе ріка роковая, плаче дівка яровая… Вода утримується й спрямовується берегами…

Людина з праху, але вкраїнська людина – з чорнозему. Ніч і день. Чорне й біле.З ночі. З нічого. Видобувають птахи світло дня. Чорні зерна видзьобують з темряви проминання…

Втім, і ми часто – безберегі. Тому й проминальні. А ще – бо начальні й кінечні. Принаймні до настання восьмого дня. Безвечірнього.