З найновішої книжки поезій «Дивина»

Ці поезії, що вийшли недавно в одному з тернопільських видавництв – невеликим накладом і коштом автора, вражають глибинним чуттєвим та інтелектуальним зв’язком поета з Божим світом, з космосом української душі. Бажанням ніби зникнути в ньому. Як і всяка інша Чепуркова книга поезій, якою автор скроплює світ, немов дорогоцінною росою, вона  потребує промоції і бодай  найменших наших зусиль задля ширшого її прочитання. З цією метою Річ починає публікацію її окремих фрагментів.

Чи квітка, чи людина – неповторно сутнісні, тож чи не кожну добірку можна було б назвати „Квітка людей”: всі ми в душевному житті й земних долях – дивовижно різні й однаковісько щасливі.

Богдан Чепурко


 

НАСКРІЗЬ

Коли ти вилиєшся в простір,
весно спресованого часу,
і бруньки вистрелять, як постріл,
і встелять землю хвилі рясту,
й зазеленіє світ широкий
на всі околи великодні,
і вглибне спокій у неспокій,
і вдарить в небо грім мелодій –
тоді із того й цього світу
зійдуться в гурт пісні, як діти,
і в хвилях молодого вітру
заграє ще молодший вітер,
і день погідно розпогодить
обличчя вод в обіймах ряски,
й відкриє задум нам господній
зелений гай – розквітлий наскрізь.

 

РОЗТОЧЧЯ

Вслухаюсь в рідну чорноземлю –
Сплелись у ній коріння літ…
Читаю книгу крові темну.
Купаю в Слові древній рід.
Листки блискучі серед ночі
Хитають молоду ясу.
Веде мене пресвітлий сум
В обійми срібного Розточчя.
Розкільчу древо, й пагін мови
Проб’є пагіння диких пуст.
Й зашелестить мені діброва,
Й прадуб – найбільший златоуст.
Жаский жасминовий розгін
Цілує тінь мою і плаче.
Душа духмяна і гаряча
Летить на крилах перемін.
Із дібр і дебр, із добрих зичень –
Сміються сльози на очах…
Й звичайний хліб. Й стославний звичай.
Й ще молодий Чумацький Шлях.
Надхненно змінюється час.
Пливе у ніч бажання бути.
Схиливсь я щастя зачерпнути –
Тече ріка життя крізь нас!

 

СТРИПА ГОВОРИТЬ

Стрипа говорить. Зверху донизу. Тихо-привітно.
Любкають води. Ніч відпускає дня білий вельон.
Бризкають бризки. Дихає обрій. Світиться світло.
Стрипа говорить. Тихо-привітно котяться хвилі.
З дна золотого срібло джерельне плесо торкає.
Зорі купає, брижить свічадо пульс опівнічний.
Воду змивають Авель і Каїн. Місячний камінь
Тихо співає пісню печальну, пісню рунічну.
Стань над рікою. Вмийся так само. Вмийся так само
В чистому світлі, в білому світі, в знаючих водах.
Плеса торкнися, неба торкнися тихо вустами –
Може, до тебе, може, до мене Бог заговорить.

 

НАДВЕЧІР’Я

Ще тепла хвиля в грудях грає.
В долині стелиться туман.
А з того боку небокраю
Уже багряного нема.
Зайшло світило… Залишило
Розводи в небі світляні.
Зі сходу вітер упівсили
Дмухнув і стишився в селі.
В садибах пораються люди.
Завмер передвечірній сад…
Й враз тьохнуть дзвінко звідусюди
У вишнях триста солов’ят.
Під небозводом забрунькоче
Весняна сила молода.
Й гаряча кров крізь темну схоче
Торкнутись квітки і плода.
Зоря вечірня засвітилась –
Горить собі вдалечині,
Як щире срібло. Покотилось
Щось від зворушення в мені.
Зродилась пісня, далі – друга.
Село співало раз у раз.
Й на всю довколишню округу –
Мелодія обняла нас.
Веселий місяць – круг червоний –
Ледь відірвався від землі…
Затихнув гамір. Пил холоне.
Парує бульба на столі.
Послались роси. Лунь побліднув.
Вселенну всіяли зірки.
„Ходім до хати…” – каже дідо
Мовчазний і неговіркий.
Сім’я вечеря… Вечір клонить
До сну повіки… Тихо! Цить!
Крильми метелик напівсонний
У лоні квітки шелестить.

 

& & &

За Колочавою – Вільшани.
В Тереблі – гребля чимала.
Цей край напишеться віршами
Й оголить душу догола…
Стоїть в очах мені Колодне –
З-під гір до Магури стремить.
Углибне темне і холодне –
Жаріє Уголька в блакить.
Горить над Чорною Рікою
Свята яса – Молочний Шлях…
Й сам Бог торкається рукою
Свого творіння у горах.
Над Осторіки Синєвиру –
Згорає Стримба нанівець.
Й перекидає Бог сокиру
З Передньої на Негровець.
Там Канч глядить згори на Гребінь,
Малий Горган – на Чорний діл…
Й летить Земля у Синім Небі –
Святити рай вкраїнських сіл.

 

& & &

Вітер живлющий. Дерева живі.
Сонце хитає зморену землю.
Котяться хвилі. Сад вже відцвів.
Світяться вишні – закохані й темні.
Брижиться плесо із-під повік.
Зоряні ночі вкрились росою.
В серці співають тисячі рік.
Й тисячі лодій пливуть за водою.
Стану-дістану пісню живу.
Витру сльозою вітряні очі.
Слово завмерло. В слові живу.
Юний, як промінь в древнім Розточчі.
Тихе безвітря клонить мене –
Впасти за обрій з вітром останнім.
Боже мій, Боже, яке чарівне
Ніжне безмов’я в річечці Тайні.

 

ДОРОГА

На осонні солодко зідхнути,
Розчинивши молоді меди
В полинах любовної отрути,
В голосах розкішно молодих.
І переливати знов і знову
Уривчасте кукання зозуль
В золоту закохану розмову –
З правої до лівої півкуль.
У джерельних водах молодильних
Відмивати золото душі,
Задзвонити дзвонами в Путивлі,
Загубитись променем в дощі.
Ластівкою світла молодого
Пролетіти між чужих облич…
Й віднайтись, як в спориші дорога,
На яку ти стала і мовчиш.

 

ДЕРЕВО БАЖАНЬ

Тьохне темний вечір в ще густій ліщині.
Вдарить срібна риба в плесо світлих тайн.
Й всім, хто прагне світла, Бог думки відчинить,
Бо Йому нічого для людей не жаль.
Скоро все покриє золота Покрова,
Опадуть горішки в негусту траву.
Облетить на землю листя яворове.
Вловить сіра пташка мушку ще живу.
Зарубцює рани необхідність чину.
Все, що обновилось, знову проросте.
Й буде кожний мати сто одну причину –
Перекотиполем покотитись в степ.
Там, де юнь повстанська залягла у провал,
Рикошетять кулі – облягла орда.
Замовчав убитий. Шелестить діброва.
Кров дзюрчить на квітку: ніжно крізь гортань.
Заспіває вітер в зайчиковім вусі.
Світиться криївка в крапельці роси.
Сниться щось забуте зв’язковій Марусі –
Впокоївсь під серцем незачатий син.
Засіває янгол пахощі з Едему.
Углибає космос у ясну ясу.
Ми підем з тобою й більше не прийдемо.
Вглибне чиста радість в предковічний сум.
Пахне вітром з поля осінь передзимна,
Пів життя збігає стрімко до води,
Й гомонять крізь далеч дні мої нестримні,
Й ще життя триває – й пісню молодить.
Буду я співати, поки в грудях сонце,
Й кров у жилах стогне в битвах многоліть.
День стає все тонший й схоче влитись конче
В те, що й так щасливе і в душі стоїть.
Буде день сочитись медом крізь вощину
Й шлях розпише світлом на сто тисяч миль.
Й всяк знайде для себе ще одну причину –
В ніч покласти сонце й погасити день.
Знову сяє зірка з рожденного сяйва.
Ти мені, як рідна. Й відійдеш, на жаль.
Розпашілась в грудях мого серця мальва –
Вдарить кров розквітла в дерево бажань.
ПОБІГАЙЧИК

Зір – як пшениці в коливі карнім.
Ніч перемерзла в зоряній млі.
Тиша парує в божій січкарні.
Збились докупки корені слів.
Мчить над віками землі кульбабка.
Потоки світла спраглись води.
Став сірий зайчик на задні лапки
Й кричить до мене: „Ходи сюди!”
Може, й врятуюсь, може, й не марно
Йду в цей космічний каменепад.
Буде ще краще, хоч і так гарно.
В долах і в горах, в людях і над.
Снігу – що маку в куті різдвяній.
Втре трохи світла з темряви ніч.
Боже мій, Боже – вже незабарно.
Так? – прошу в долі. Каже: ще ні.

 

ЛІСОВА ЕЛЕГІЯ

І тут, і там, і де-не-де
Ще зріє Плід. І Око зріє.
І йде – не йде. І день не йде.
Зоря у присмерку зоріє.
Ще спить – не спить.
І снить – не снить.
Ворушить чари в серці червень.
Ще не збудився голосить
Звіряльний голос невечерній.
Ще ми не добрі і не злі.
Ще дух рослинний не звіріє.
В устах невимовлених слів
Мурашка прохолоду гріє.
Звіряє пахощі рясні
Земній сльозі, росі небесній.
Ще не народжені пісні
Тремтячу руку лісу пестять.

 

& & &

Збудився день і руки заломив.
Майнула ніч розкосими шляхами.
В думках до серця він її тулив.
Але її душа була, мов камінь.
Із ночі в день життя своє ліпив
Надхненними руками. І роками
Тебе так легко й тяжко так любив.
Але й твоя душа була, мов камінь.
І день, і ніч стиснулись у рядки.
І тінь твоя блукає між рядками.
Пройдуть роки, а може й не роки –
Невже й моя душа буде мов камінь?

 

СХРОН

Бубон бубнявіє звуками,
Скрипка музично музичить.
Пливуть мої сни в жовтім листі
До тебе зеленими буквами.
Комин на вітрі вистиг
Шрамами з цегли.
В щасті душа сміється.
Кров шумить в жилах серни.
Сич стояром відгукав.
Палєнка на столі.
Сиплеться світло в бункер.
Пахне травою хліб.
Ніч. Скрипить ланц у студні.
Заскавулів ярчук.
Кришить махорку грудень
З поледенілих рук.

 

& & &

Там, де яблуня й тумани,
Замерзають спориші.
Притулилося до мами
Золоте пташа душі.
На кого ти нас покинув? –
Шепче променю струмок.
…Замерзає у крижину
Верхній шар його думок…

 

СКЛЯНА ГОРА

Скляна гора, а в ній царівна спить
Й торкається думок таємних серця.
І мовчки каже: „Лиш на мить
Я тут заснула – брате мій, не сердься!
Не розчакловуй поки що мене –
Я хочу дочекатися спасіння,
Коли сто тисяч років промине,
Щоб сталася любов єдино вірна”.

 

& & &

Над яром сонечко святе
Умилось пахощами раю.
Над яром яблуня цвіте
І в грудях серце розриває.
І за часницю до плода
Пречисту зав’язь вітер в’яже.
І пісня древня й молода
Мені добраніч тихо каже.
Пелюстя срібне й золоте
Встеляє вогкістю хвилини.
Дорога куриться у степ
Чумацьким Шляхом України.
Вже не літають журавлі.
Зідхають подумки бажання.
Бо ми з тобою на землі
Живемо вперше і востаннє.

 

ЩОДНЯ

Розлітались хрущі біля хати
У вечірніх вишневих садах.
Напросились вірші помирати
Замість мене в рясних солов’ях.
Що я знаю і що я не знаю –
Все, що взяв у житті, віддаю.
Я своє до кінця відспіваю
Золотому, як смерть, солов’ю.
У полях заколоситься жито,
Жайвороння в поля упаде.
Не забудьте мене полюбити
Нині й завтра, ніколи й ніде.

 

СКАЛКА

На долині байрач,
За облогом – мочари.
По болоні ускач
Карі коні умчали.
Прорізь гострих ущіль,
Провал дикої вроди –
Засинілася сіль,
Засріблилися води.
В круговерті годин
Із пригодою в парі –
Вдарить пісня з глибин,
Серце в груди ударить.
Буду я тебе пить,
Прогорнувши джерела –
Незупинена мить
Кров, як пісню, розстелить.
Я пливу та й пливу
Понад місячне сяйво
Й ловлю пісню живу
За осколочки Тайни.

 

& & &

Вже хмари небо мурували.
І хори жаб’ячі пливли
У зарослі гінкого швару.
Й вдивлявся місяць в синю глиб.
Упала ніч на тихе плесо.
Ворушив вітер листя верб.
І плив у човнику Телесик.
Й моливсь за нього лісостеп.

 

& & &

Пригадаєш собі Гребільки і Глибоку –
Пошрамовану кульми і, як доля, глибоку…
І спливуть-попливуть над життєвою тванню
Білі лілії душ у безводдя печалі.
Пригадаєш собі, що збулось і не збулось,
Що у сні і не в сні пам’яталось-забулось,
Що у чорній ріллі віднайшлось-закопалось,
Що у нашім житті вже було й ще не сталось.
І так тихо в тобі: як вмирання по смерті.
Як колись, як тоді – почуття незатерті.
В молодому житті, в проминущому світі –
Пломінь сонця в імлі і вітри в верховітті.
Завмирає усе. Затихає – як пісня.
Ти не бійся тоді: заспівай і засмійся.
Ти скажи собі так в світовій круговерті:
Не боявсь я життя – не боятимусь й смерті!

 

& & &

Чому так прагну я весняного розливу
Над косяки крижин-лящів –
Коли нема іще дощів,
Коли вода з-під серць бурхлива,
Коли яріє з дебрів звір,
Озимина стає звичайна,
І непрозоро б’ється тайна
До неспокійних берегів,
Коли чистіші почуття,
Коли розбуджена природа,
Коли такі широкі води
На цілий світ без вороття…

 

& & &

Над Стрипою помеж людьми,
під вербами вряд – молодії
сміялись і плакали ми
й молились на образ Марії.
А мимо прочани ішли,
і кидалась риба над плесом.
Й найперший листочок поплив
Крізь осінь. Крізь зиму. Крізь весни.

 

& & &

Зайдеї й зайдейки – з яких ви відкіль,
Й відколи й доколи прибились до наших?
Знайдем собі знайду, як в запражку сіль,
Як щось для заправки в соборницьку кашу.
Вірву собі сонця маленьку звізду –
Най світить у небі й повік на згорає!
Все ж рано чи пізно я теж відійду –
Й поверну я сонцю свій світлий окраєць.

 

& & &

незадоволений собою
у тихій радості живеш
і пахне квітка звіробою
одне і те ж одне і те ж
на струни літа молодого
лягає жайворонка спів
і золотої і дорогої
моєї долі жне посів
недоля проситься до хати
неласка сіла на поріг
невірші квапляться вмирати
невірні важаться на гріх
й усе воно таке ненаше
таке здивоване й сумне
як тінь свою як чин монаший
протне веселого мене
кривавнику ходім за обрій
з деревієм стягати кров
летять думки красиві й добрі
в нову добу в нове добро

 

ПОТЯГ

Рушив потяг зі Львова в Тернопіль:
Сколихнувся вагон і помчав…
Світ втомивсь від орди у Європі –
Бог дививсь й іронічно мовчав.
Три сосни, як три долі в узліссі:
Хтось для когось веселку беріг –
Утомився кричати на вільсі
Молодий, як в піснях, буревій.
Буду я тебе пити, мов сонце:
Молодити в устах ворожбу.
Буде серпик все тонше і тонше
Вирізьбляти всесвітню журбу.
Україно моя, Україно,
Ти для мене у світі одна.
Ходять бузьки в крові по коліна:
Йде за тебе у світі війна.
Я ніколи тебе не покину –
Буду битись на смерть знов і знов:
За життя, що одне, до загину;
За єдину і вірну любов!
І якщо упаду, Україно,
В цій кривавій і підлій війні –
Прийдуть бузьки по в’язочку сіна
У некошені трави мої.