Розмова з Богданом Смоляком

Б. Смоляк – поет, прозаїк, есеїст, критик. Із ранніх вісімдесятників. Освіта філологічна, праця – культурницька, переважно з писемним словом. Автор кільканадцятьох книжкових видань, серед яких визначальні – збірка екзистенційних прозопоезій «Дерево, що крокує», том вибраної ментально-філософської лірики «Словник мовчання», книжка житійних катренів «У самозреченні творящі», психологічно-футурологічний роман «Віднайдене місто» й афористичний «Альпінарій», численних публікацій у традиційній та віртуальній періодиці. На шляху до видання – книга принципово важливої для нього морально-філософської есеїстики «Наближення до сокровенного». Нацспілчанин, лауреат двох літературних премій. З народження живе в місті Кам᾿янка, що над Західним Бугом.

І

– Хочу відразу спрямувати нашу розмову в русло літературознавче, дарма що йдеться, насамперед, про особистий літературний досвід. Можна взяти за основу визначення: «Дискурси – це способи, форми організації мовної діяльності, тексти, стилі» – і перейти до творення такого власного письменницького дискурсу чи простору…

– Гаразд. Щоправда, говоритиму трохи всупереч усталеним поглядóвим та оцінним кліше, хоча вони бувають цікаві й корисні. Почуваю повинність (інколи повноваження) та й люблю не поборюючи – поглиблювати, розпросторювати й урізноманітнювати розмовні ситуації. Не раз наражаюся при тому на прохолодне здивування і спротив – неапріорні, антонімічні, морально-аскетичні думки неодмінно когось бентежать. Як у моєму катрені «Істотність»:

І плачемо, і стогнемо, і скімлимо.
І справжнього знайти не годні терну.
І розуміння не дійти нам гідного.
Істотам важко, істинам – нестерпно.

У нашій бесіді, крім отаких поетичних самоцитацій-аргументів, до фактажно-іменного ілюстративу вдаватимусь тільки за конечної потреби, адже кому тут, як не людям слова, знати, про що і кого мова…
Гадаю, що й сам дискурс нині трактується як поняття дуже широке й об᾿єднавче. Задля пошуку певного «золотого перетину». Однак винятково у сфері послідовних мовно-доказових конструкцій та конфігурацій. Я ж, не відкидаючи можливостей дискурсивного мислення, більше схильний до інтуїтивного. Його можна вважати суто початковим у процесі думання (що, до речі, вказує на засадничу функцію інтуїції), а можна розглядати й у зв᾿язку зі всім цим процесом – яко ключ до дедалі більшої неемпіричної доказовості. Саме таке інтуїтивне мислення толерую-обстоюю-практикую.

– Цікаво, хоча, й не варто їх надто протиставляти. Бо хіба ти щойно не означив основну прикмету свого дискурсу (чи пак – способу освоєння письменницького простору)? Але вертаючись до засад літературознавчих…

– Можливо, ти мала на увазі специфіку сучасних літературознавчих текстів, часто переобтяжених термінами на латинській лексичній основі. А в деяких критиків і літературознавців, спостерігаю, інтенсивний терміновжиток ніби виокремлюється з тексту, починає жити своїм життям, претендує на лінійно-настирливу безапеляційну доказовість… Не називатиму імен, хоча деякі з них уже прозвучали в літературній періодиці, – дозволь, радше, навести напіванекдотичний епізод із моєї літкритичної практики. Якось я мав намір виголосити коротеньке слово на обговоренні роману Мирослава Лазарука «Ріка», а передбачаючи академічну аудиторію слухачів, скомпонував його майже повністю з напівпрозорих літературознавчих термінів (не без певних смислів), – ну, щоб нестандартно розворушити, застановити себе й людей над плином талановитої прози… Не виголосив, бо й не було там такої нагоди, але невдовзі віддав у читаний в Україні журнал; й ось що той «проковтнув» без найменшого застереження:

«Це один із найкращих текстів у ретро-сучасному колі внутрішньої ліро-філософської романної нарації. У дискурсі актуалізації архетипів та мітів українськості він, без сумніву, мав би посісти місце видиме, позаяк, конотуючи певні важливі й перспективні смислодії, наближається до перформативу [словодії]. У критиці прозвучало означення цього твору як своєрідного валенродизму на питомо життєвому ґрунті, однак треба наголосити на буттєво-онтологічному, парадигматичному і навіть сакральному аспекті прописаного в романі явища. Сьогодні горизонт сподіваного значно ширший, аніж ми собі уявляємо».

Серед письменників стає престижним потрапити в подібні термінологічні тенета… Опісля, скажімо, роман можна вже й не читати (кажу про читачів – фахівців од словесності), бо легше «вѝкликати» параметри літературознавчої ніші, в яку його помістили. Це здатне негативно впливати й на простіших читачів…

Отож, осмислюючи пов᾿язані з образотворчістю й наукою явища, намагаюся сприймати «річ» якомога повніше – за участі, сказати б, усіх рецепторів та чуттів, покладаючись на першознання, що їх береже інтуїція. А такими, передусім, є знання моральні, свого часу записані на відомих скрижалях.

– Доволі переконливо. То це, мабуть, і є твій письменницький та літературознавчий дискурс, особливий підхід до літератури і до життя в літературі…

– Додам, що такий підхід не скасовує права, навіть обов᾿язку дотримуватися понятійного слова як витоку, під яким – неосяжна джерельна база; яке, врешті, утворює ріку… Інакше інтуїтивне мислення ризикує стати цілком філософським.

– Помічаю твою схильність до продукування нібито нових, замість усталених, які тебе не влаштовують, значно вільніших термінів і термінологічних визначень.

– Може бути. Я не схильний сприймати явища, що їх штучно нагнітають і безоглядно просувають. А самі терміни – вони майже невинні… Той же «дискурс» у буквальному перекладі з латини – звичайний «роздум».

 

ІІ

– Традиційна і модерна література – чи це основний стильовий поділ у 21 столітті?

– Будь-який поділ – не на краще, навіть постійно умовний. А саме такими є всі поділи в художній царині. Відомо, що стиль – це людина, його носій. Тим більше в письменництві. І скільки людей – стільки й стилів; однакових осіб нема, хіба у фантастиці. Усевишній так поділив людей, що одне доповнює, будучи певною цілістю й досконалістю, другого. То вже не поділ, а – якнайдоцільніше поєднання. Приблизно так відбувається і з індивідуальними письменницькими стилями: вони зливаються в єдиний національний стильовий потік. (Акцентую на означенні «національний», бо кожна ця грандіозна літературна споруда, чи то пак живлюща плинність, стоїть-триває на континентальній плиті однієї з багатьох світових мов, у нас – української. Світова література теж покликана показувати взаємодоповнення, та вже активніше кориговане фахівцями, різних національних літератур; тут успіхи перемінні… А ще зважмо на разючу близькість, через буквальний переклад, національного з народним у сприйнятті англомовних землян, передовсім американців, що спрощує їм, дуже різним расово, вважати англійську мову рідною…) Тому в усі часи була-є-буде і традиційна, і модерна література. Зі зміною поколінь підходить нове і швидше чи повільніше попирає із життєвого кону старе, перед яким – огром ще старішого, але його сила в тому, щó золотим осадом випадає з нього у власне традицію – переходить у майбутнє. Потім і нове, навіть найновіше стає старим. І так до безконечності. Нове, модерне здатне, можливо, затриматися надовше, якщо зуміє оптимізуватись. Для прикладу, в поезії ще від 19 століття на кількох континентах триває процес із тенденцією позамежного вивільнення людської чуттєвості з одночасним вивищенням метафори й симфори (через раціо), наслідком якого є верлібр. А що процес той справді задавнився, то, звісно, робить спроби поглинути поетичну традиційність, часто небезуспішні. Європа нині майже втратила силабо-тонічний римований вірш, і це, мабуть, уже не поправити. Утрачає його навіть Польща, ще затримуючись у полі виразнішого ритму і спорадичного римування завдяки впливу своїх класиків, зокрема нобеліантів. Однак для латиноамериканських літератур верлібр став першою повноцінною поетичною формою, і тут є наразі незрозумілі очікування… Світ орієнтальний орієнтується чи то цілком (Японія), чи то пів-на-пів (арабськомовний) на традицію, переважно в ній знаходячи резерви для модерну. Проте кінець 20 – початок 21 століть поставили верлібр перед великими викликами, і найбільший із них – вибухово-швидке розширення горизонтів раціо, що робить його – верлібр – чимось на зразок дуже своєрідного нанотехнологічного знаряддя. Це суттєво обмежує сферу поетичної дотичності вільного вірша, зводить його метафорику до майже математичних літерних виразів. А довільність верлібрових уявлення й моторики не дають зосередитися на певній життєздатній творчій концепції. Тож модерновість верлібру, що мала свій прототип ще зо два століття тому і відчула потяг до витворення своєї традиції, раптом узагалі виходить за межі поетичні. Дехто з поетів намагається зарадити цьому…

– А як із модерном в українській поезії?

– Наша поезія традиційно малодинамічна; але від самих початків надзвичайно велика, іноді ніби надмірна увага до слова, як і до інших правдивих цінностей, забезпечує їй крізьчасовий мистецький поступ. Модерном, співвідносним із теперішнім, у ній варто вважати і «Слово о полку Ігоревім», і поетичне бароко, і спорадичне звертання до греко-римського спадку, і безбереге й незглибиме моралізаторство Сковороди, і тичинівський «кларнетизм», і авангардизм поліщуківського зразка, і бажанівський «рількізм», і раціоналістичне сонцепоклонництво Антонича, і ментальну принциповість Симоненка, і клекіт костенківських ритморим, і почуттєво-образний аристократизм Вінграновського, і свіжоросяний погляд Голобородька… Те, що або ліпило Шевченка, або знайшло себе в ньому, або відтак дало поштовх подальшим поетичним пошукам.

***
В Тарасовім оці
так мало нашого світу –
хіба порошинка освітлена
а Всесвіту – безмір
з усім його зоряним сяєвом!
то й кажеш собі
– не дивися щоб дивуватись
дивися щоб стати очима його
в сутінках власних
що їх увесь вік проганяєш…

Не забуваймо і про потужний мелос, який продовжує підживлювати нашу духовність. Валерій Ілля, як на мене, до краю ущільнив метафорику народної пісні, повноміро вивільнивши поетичну енергію не те що вірша – навіть одного рядка. Богдан Чепурко дедалі точніше центрує український ментал у тих же координатах неспрощеної традиційності. Олег Лишеґа залишив нам феномен вільної речі з глибинним коренем у натуральності. А от умілим реформатором верлібру, на міцній основі духовної метафорично-світоглядної концепційності, видається мені поет, якого добре знаю й особисто, – львів᾿янин Володимир Карачинцев.

Світова проза, натомість, дала порівняно мало зразків новаційних, правдиво модернових. Її традиційність полягає у глибоко закоріненій оповідності, що ідеально поєднується зі слухачевим інтересом. Найбільші прозові досягнення – це історії, історії, історії… Та стали вони шедеврами ще й завдяки розсипу нестандартних думок, винятковості ситуацій, розмаїттю характерів, свіжості й образності фрази. У нас теж є такі твори. Маємо навіть ціле літературне – 19-те – століття (з талановитим пересипом у 20-те), що його називаємо «золотим»; найперше для прози. Романи й новели тогочасних класиків не зайво читати й перечитувати хоч би для того, щоб щоразу пересвідчуватися: довговічність прозі, навіть соціально заангажованій, забезпечує здорове мовне й етичне підґрунтя. Нині масив цих творів, що свого часу були немало новаційними, мав би, між іншим, здіймати нові й нові хвилі прозового модерну. …А світова проза загалом, бачу, хутко розвертається до чистої, як у часи її постання, наративності-оповідності зі значним фактажним наповненням. Передбачаю, що це невдовзі найменують модерном.

– Усе ж таки – існує поділ на традиціоналістів і модерністів чи ні? Може, він відбувається за якимись іншими ознаками…

– Такий поділ існує для тих, хто його бажає. Звідси – літературна клановість, підкреслено інше поводження на людях, віково обмежені (безпідставне пов᾿язування появи нового лише з молодими) антології, конкурси, премії, презентації тощо. Це – від комплексу деякої неповноцінності через брак досвіду і брак універсального таланту. Трохи як у побуті, родині… Фройд міг би знайти під цим сексуальну основу. Інколи пробую прогнозувати літературну ходу наших найяскравіших модерністів (Андрухович, Жадан + ще двоє-троє) десь так за років 20–30, коли природно відпаде потреба чи не щослова підкреслювати свій молодечий (а літмолодецтво – до літ 50-ти) радикалізм. У найкращих залишиться, певно, подекуди завуальоване, схиляння перед рідним словом, міра відчуття якого є й мірою глибини літературного таланту.

*
Немовби роси, збиті ще в дитинсті,
чи листя перестояне грудневе,
як чаєчка залітна серед міста
і біль зачаєний у мить прощання, –
слова осиплються на білий плин паперу.

(«З Тарасової книги»)

Згаданий поділ існує ще для середовища літературних аналітиків – критиків, літературознавців; тут він виправданий більшою мірою, адже, також скориставшись принципом «Розділяй і пануй!», вони відразу переводять його в категорію такої собі структурної моделі…

– Отже, водорозділ між традицією і модерном, хай лише в зацікавлених головах, існує (зрештою, без нього й не було б цих явищ, цих термінів…). Це поділ за письмом чи за цінностями? Відтак, що визначає приналежність письменника до того чи іншого дискурсу – письмо чи світоглядні пошуки?

– Гарний парадокс: сáме слово, в᾿язь слів, тобто письмо, і є найбільшою цінністю людини, а надто ж – літературної. Ставлення письменника до слова лакмусує його базову культурність. Інакше кажучи, культура слова – це однозначно наша особистісна культура, бо слово – інструмент у руках людини, правда, неймовірний, здатний опанувати-заінструментувати й саму людину… Тому говорімо про поділ за уважливим чи недбалим ставленням до свого письма; і маймо на увазі не лише стилістику текстової комунікації, а й стилістику думки, почуття, які невіддільні од слова. Вихолощення, спрощення, бруталізація фрази може нагадувати модерн, проте на один день… Красиве письмо не блискуче, а гармонійне чи на певному шляху до гармонії. Красне писання – ось термінологічне визначення, що найближче до словесно-літературного ідеалу.

Творчий індивідуалізм превалює в обох – традиціоналісти, модерністи – середовищах. Другі частіше тримаються гурту, щоб, зрозуміло, давати словесну відсіч, однак це на публіці… Заглиблення в текст зрівнює абсолютно всіх.

– І як ти себе визначаєш у цьому непростому контексті?

– Було б дивним обстоювати засади, скажу ще так, еволюційно-почергового перетікання традиції в модерн та модерну у традицію, з усіма здобутками і втратами цього процесу, – і водночас писати в якомусь цілком іншому ключі. Мушу упричетнюватися до «ілюстрування» своїх міркувань та висновків. З перших віршів і прозових образків (ті й ті виникали майже синхронно) я відчував свій текст частиною самого себе, відповідно ставився до нього, відповідно виходив із ним на люди. Спершу – дуже обережно, навіть болісно.

Було
Мучуся словом, а мама
образу маленьку
в зітхання загорнуть:
«Забув говорити, забув…»

Як і повноту життя, мав пізнати чи не всі свої жанрові можливості: поезія, проза, драматургія, есеїстика, літкритична аналітика… Майже завершений цикл професійного писання, що його нині вважаю індивідуальною, безперечно виграшною, універсальністю. Рідне слово стало в моєму житті і навчителем, і учнем… і дитям, позаяк схильний до «кування» нових лексем. (У цьому вислові більше оптимістичної творчої втоми, аніж щирої патетики…). Не допускаю, передусім для себе, двоїстості письменницьких стандартів: одні для щоденного життя – другі для життя в тексті.

Будуючи себе
У кожному слові – не час і не шарм,
а радше дрібок первозданного глею.
Від слова до слова мандрує душа,
і мусиш встигати за нею…

Не вважаю письменницьке его єдиним потужним рушієм індивідуальної творчості.

Рація
Володіємо пеклом серця,
називаючи радше раєм це,
бо як/не пишеться – не живеться,
а не/як пишеться – не вмирається.

Не дозволяю собі дублів – кожен новий текст, на моє переконання, мусить бути новим стовідсотково у плані естетично-мисленного просування вперед, до досконалості. Тим-то і книжки мої дуже різняться. Збоку, може, й видніше, як ці максими, що спрямовані на особисте й мистецьке гармонізування, працюють у мені. Люди, кожен свого часу, «прозивали» мене дуже по-різному (не цитую, а пригадую): творець тонкої філологізованої поезії (Євген Баран); майстер поетичної мініатюри (Петро Сорока); автор дуже «цитабельний» (Богдан Чепурко); поет незагойної сердечної рани (Оксана Лозова); той, що душею відчуває ріднизну (Андрій Содомора); прозаїк осучасненої традиції (Леся Демська), носій думного слова (Богдан Дячишин) та ін. Сам же хочу бачити в собі подорожанина, що йде до Всевишнього дорогою літературною, проваджений рідним словом. Яке це має відношення до контекстуальної позиції зліва чи справа – не відаю. Певно, що має якесь…

 

ІІІ

– Що скажеш про пізнавальність і можливості патріотичного впливу літератури?

– Пізнавальність будь-якого структурованого тексту очевидна, і не варто про неї особливо розводитись. Чи то модерного, чи класично-традиційного. Модерн звернений, зазвичай, до неповного, акцентовано фрагментарного сприйняття, що узгоджується, кажу, з його перехідним станом. Факт, яко знак пізнавальності, може модерну взагалі не стосуватись, а може становити його надважку суть. У першому і другому випадку об᾿єктивно пізнавана реальність відсутня. Але первинний фактаж тексту, його мова, не раз при цьому є вельми пізнавальною. Виняток – гіперекспериментальні тексти, в яких свідомо порушено між- і внутрішньофразові зв᾿язки. Ці тексти, до речі, можна трактувати як найбільш текучі форми модерну. Йдеться значною мірою про поезію, та перш за все – про прозу, логічно-мовні надуживання в якій особливо болючі.

Мені здається, що домінування наративу в сучасній прозі немало зумовлене прагненням бодай лінійно структурувати життєвий фактаж, щомиттєве множення якого просто зашкалює, – щоб зберегти хоч подобу його пізнавальності й корисності. І цей паліатив, між іншим, є одним із козирів друкованої на папері книжки перед інформаційним засиллям в інтернеті. А проте, письменника це не тішить, позаяк у книжці полегшеної пізнавальності нівелюються художні й філософські аспекти тексту. За таких умовин письменник мав би «втікати» або в одверто-переконливу есеїстику (в тому числі й на романній основі), або в не менш переконливу – художньо! – поезію, або ж почергово поєднувати їх. (Усе це невіддільне від потреби плекання рідного слова). Звісно, можна писати й «у шухляду», але нині такий чин вимагає вже не просто статичного довгожительства – надзвичайної житейської витривалості.

Про патріотизм згадуємо в часи скреготу-гуркоту суспільної тектоніки (мабуть, важчі за попередні, як тепер – з війною на сході України), однак він – патріотизм – величина постійна. Принаймні має таким бути. Це ж любов і повага до рідного, до Божих істин, що стоять на сторожі свого й чужого! Педальовано-афішований патріотизм – або від розпачу, або від лицемірства. Або ж від дидактів, які помилково вважають, що зіпсовану в сім᾿ї дитину можна навчити любити рідну землю, людей.
Відсилаю зацікавлених до репліки з приводу нагородження перших лауреатів премії за поетичну патріотику у Львові (див.: «Українська літературна газета», 2016, № 22), в якій я стисло виклав свій погляд на соціально-психологічні особливості розвитку цієї теми в українській поезії.

Хтось із метрів проголошує: письменник зобов᾿язаний відгукнутися на якесь-то політичне явище!.. Лукавить, хай і не усвідомлюючи цього. Бо обов᾿язок письменника інший: він мусить усе зробити для того, щоб оте загрозливе політичне явище не відкинуло його від чесної творчої праці. Антонич культивував поетичну аполітичність, але хрущем тулився до Тарасової вишні, – попри нібито політичну заангажованість Шевченка. Нібито, адже всі життєві негаразди нашого генія викликані не реагуванням на політичні ексцеси в імперії, а його вродженим несприйняттям хамства; локального чи масштабного.

Зрештою, саме поетів найбільше гине (загал вважає це звичайною смертю) на фронті найбільшої війни – битви за ідею правдиво вільного єства, за людинотворче рідне слово.

Стосила і правдива
Поезіє, в тобі немає дива:
приходиш, забираєш без бравади.
Ти, як і смерть, стосила і правдива –
так само мертве до життя провадиш.

Я прихильник еволюції як найдієвішої й найрезультативнішої Божої програми щодо всього земного. Будь-яке насильство вважаю невиправданим відхиленням од неї. В літературі – теж. У своїй дикій, всеохопній інерції нищення, окрім як через трагічно-саможертовне «тілом – за душу».

– Так, самопожертва закладена в нашій ментальності, за свободу українці готові платити найвищу ціну… Та й у Гімні, що є глибоким «документом» нашої національної душі: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»… Це унікально! Тільки люди високої гідності, вичулі свого призначення на цій землі – утверджуватися через духовні цінності – можуть так поблажливо-великодушно ставитися до ворогів. (Ти помітив, час від часу хтось намагається «осучаснити» наш Гімн, вихолостивши його на отих «воріженьків», а це вже замах на душу?)

– О, в цих «воріженьках» – повнота національного характеру, найперше – його християнськість!
Тим-то війна не має нічого спільного з людиною й патріотизмом.

Не вбий (2)
Вбили задля ладу та гармонії…
Вбили, щоб ціну життя підняв…
Вбили, бо інакше як сьогодні
правду визволити?.. От бридня.

Звісно, воєнна проза, як сегмент, «змушена» існувати й у нашій літературі, – щоб читач міг особисто визначитися, наскільки він внутрішньо відповідає праву покласти своє життя за найбільшу справжність… Для поезії ж тема війни таки цілком чужа; віршовані марші й демарші, виконуючи своє суспільне призначення, не повинні претендувати на причетність до власне поезії.

Нещодавно у виступі перед старшокласниками я висунув тезу, що Сосюрин шедевр «Так ніхто не кохав…» значно патріотичніший за… (список довжелезний). Чому? – Бо, попри свій космізм, відкритий до рідного, чистого, вітального. Така річ – про любов до єдиної жінки – наснажує і на життя, і на смерть як його продовження.

Відтак «патріотизм», якщо заопікуватися самим терміном, невіддільний від любові до живлющої національної ідеї.

– Тут я – твій палкий однодумець. Можна продовжити цю сентенцію: справжній письменник – глибоко національний.

– І найповніший, найчесніший, а воднораз найбільш прикладний вияв патріотизму – це невипадково народитися, чесно прожити вділений Богом вік, гідно померти…

– Яка твоя думка про «Річ» – як дискурс чи як певний простір?

– … І час. Поміркувати про часопис «Річ» завжди доречно. Журнал заслуговує на виняткову увагу суспільності, адже, заснований ще в кінці 90-х, утримався на плаву в морі – і бурхливому, і штильному (не менш загрозливо) – українського культуртрегерства. Цьому посприяла (й досі сприяє) його адаптивна мобільність. У різні часи він був неоднаковий обсягом, поліграфією, насиченням своїх сегментів (література, хроніка, візуальна образотворчість тощо), але завжди тримався берега творчої правдивості. Нині ж, цифрово-форматний, якось граційно проваджений тобою, й далі подає річ, у першу чергу, як рідне слово. Щоправда, більш академічно, аніж колись. Його дискурс чітко літературознавчий, автура добірна. Важко бути дорадником у вже налагодженій справі. Але спробую.

Гадаю, що нашим літературним журналам і сайтам, які покликані своєрідно доповнювати один одного, усе ж бракує… свого роду універсальності. Навіть спеціалізованим (може, насамперед їм). То й «Річ» тут не виняток. Про що йдеться. Маю переконання, що характерна для новітніх часів відрубна спеціалізація, особливо в науці й культурі, виправдовує себе лише за умови, сказати б, паралельного широкого бачення сутнісного довкілля. Скажімо, історик не може не бути ще й філософом, мистецтвознавцем, людиною пера чи пензля, бо інакше він перетвориться на фахового колекціонера фактів минувшини. Універсалізм високого взірця добачаю в усіх наших світочів – від Сковороди до Шептицького і Сліпого. Конкретика їхніх діянь ніколи не випадала з матриці мисленно-почуттєвого універсуму. І це не прерогатива тільки давніших часів, бо ось і сучасники: Дашкевич, Пріцак, Шерех, Дзюба, Сверстюк, Шевчук, Скуратівський (Вадим), Содомора, Слабошпицький, Сорока…

Літературний журнал/сайт, як живий завдяки ословленню організм, теж потребує багатовимірності. Поширена нині всеохопність – це зовсім інше. А «Речі» придалися б, якщо конкретно, тексти коментарні, оглядові, репортажні, публікаторські, гостьові, маніфестаційні, зважено, та критичні; перетин із музикою, філософією, психологією, астрономією, ботанікою-зоологією, фізикою, хімією; прозові й поетичні сплески… Літературознавчі рамці не постраждали б, а водночас акумулювалася б синкретична творча енергія.

– Тож які, по-твоєму, можливості літературного тексту в комунікаційному просторі й часі?

– Про академічний текст у відкритому комунікаційному просторі-часі годі й говорити – там його здатні поважати, але читати-сприймати аж ніяк. Хоч інструкції до численних гаджетів, інколи дуже непрості для розуміння, поспільство, пріючи, все-таки успішно читає…

Інша річ – тексти прозовий та есеїстичний. Бачу принаймні кілька рівнів комунікації з ними: авторський, видавничий, письменницько-літературознавчий, презентаційний, широкочитацький. Кожен по-своєму особливий. Поет рокований на камерне сприйняття своїх творів, позаяк навіть стадіони прихильників поетичного слова гарантували б йому лише окремих справжніх реципієнтів. Прозаїк рокований на динамічне пристосування до читацького споживацтва, що, додаючи адреналіну, відбирає в автора тонку енергію творення. У найвигіднішому становищі есеїст – його тексти можуть стосуватися всього огрому проблем, важливих і неважливих, засвідчувати як масовість, так і камерність сприйняття.

Власне есеїстикою нині найбільше переймаюся й сам, бо якраз тепер почуваю велику потребу «докричатися до світу». (Щоправда, найвищий голосовий регістр – внутрішній – у поезії, тому й поетичні рядки мережу). Чи вдасться «докричатись» – питання інше…

 

ІV

– В який спосіб письменник, що не є голосно артикульований у літпроцесі, може творити свій власний індивідуальний дискурс в умовах глобального (ущільненого) простору і часу? Тобто, як він освоює літературний простір і час – «здобуває» свою читацьку аудиторію тощо?

– Почну з читання. Живемо в період його питомого згортання, коли і читання і нечитання книжок стає модою, – як дві протилежні тенденції, що, взаємопоборюючись, дивним чином готують ґрунт для новітнього сплеску пасіонарності рідного українського слова. Щось подібне відбувається зі звичаєвістю, вірою. То справа не миттєва, а ми просто люди…

– Справді…

– Не хочеться бути ані модним, ані немодним. Те й те здатне викликати нездоровий інтерес загалу. Приналежність до першого передбачає відповідні кондиції, аж ніяк не пов᾿язані з людьми із середини минулого століття, які буквально не вкладаються в сучасні технології розкручування імені. …Вже довгий час із прозаїків мені, як читачеві, найбільше цікавий Андрій Кондратюк, а його за життя (недавно відійшов) знали хіба нечисленні передплатники «Української літературної газети» і журналу «Кур᾿єр Кривбасу» (не виходить). Його індивідуальний письменницький дискурс, що безперечно відбувся, отож, ніколи не стане бодай таким популярним, як дискурс на покоління молодшого за нього (та ж майже мого віку!) талановитого прозаїка Володимира Лиса. Добре це, погано? – Хто зна… Але саме делікатно-мудрий зігнорований сучасністю Андрій Кондратюк, що залишив зразки надновітньої у плані людяності нарації, для мене відсунув на літературний маргінес не одну нинішню літературну зірку, власне ущільнив собою цей ще український, та вже глобальний літературний простір-час. Його читацька аудиторія – нас кількадесят, однак тих, які наставлені спасатися й напевно спасаються Кондратюковим текстом. Чи це дрібниця? – Не думаю. Тому в теперішніх умовинах, коли книжка дедалі частіше «читає сама себе», письменник здобувається на унікальний шанс, здавна відомий, але призабутий ідеал: писати для інших, як писав би для себе самого; а тут – уже прямий вихід на чесне авторське самовдосконалення, виховання свого єства.

Страх творчості
Біймося скласти докупи те, що навіки вселенне.
Біймось його прикувати до паперової скелі.
Ну, а якщо вже так сталось – то чи воно не повергне
скелище білої тіні?! Біймось, бо знов невеселі.

Сплеск словесної пасіонарності, очікуваний не тільки мною, неможливий без цього.

– Сакраментальне: задля чого ти пишеш?

– Я розширив би твоє запитання: задля кого, чого і навіщо? Триєдиним виходить. Як воно в Тараса? – «Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела?» Далі мова про добро і зло. Маю таке враження, що все життя тільки те й роблю, що відповідаю на це запитання. Собі, читачеві. Собі, який не раз сумнівається в тих чи інших сутностях. Читачеві переважно моєї лірики, а в останні кілька літ – такою ж мірою прози, афористики, есеїстики, літературної аналітики. Втім, і наша розмова – то ж непряма, але досить докладна відповідь на ці сакраменти у формі допитування. Додам тільки, що письменник не може не творити передусім для себе у плані глибшому, аніж прослава чи гонорар; я – серед найбільш зацікавлених, так би мовити, споживачів своїх текстів. Одразу за мною, здогадуюся, – ще кілька десятків моїх практичних читачів, хоча параметральна інформація про характер творчості ім᾿ярека відома, гадаю, кільком сотням українців. Тут своє роблять і його публікації, і згадки про нього у друках колег, і відповідні рецензії, яких вистачає, і завжди зациклений на параметральності інтернет. Це щодо «для кого». «Для чого» скеровує думку до слова. Рідного, українського. Не уявляю себе поза ним, поза життям у ньому. Це окрема тема – яке воно для мене… Та коли говорять про красу рідного слова, то забувають (чи не знають), що краса ця багатоаспектна й незглибима. Це – айсберг (більше стосується «словникових холодин»), ні, достеменне древо життя з вертикаллю крізь усі земні й позаземні стихії. Це – гармонія, що тонізує душу; добро, що викликає добро.

***
Як перевтілення книжок
у безтілесність сивооку.

Як погляду леткого шовк
на темному єдвабі моху.

Як незбагненний рух стебла,
коли всеподиву замало.

Як те, що пам’ять зберегла,
аби ніколи не зринало.

Творити можна і треба навіть лише з великої, безмірної вдячності до рідного слова. Так і чиню. На цьому стоїть мій письменницький стиль, по-твоєму, – дискурс. Маючи в руках такий золотий інструмент, як слово, довіривши йому десницю й серце, наче найближчій живій істоті, яка ніколи тебе не зрадить, – якось зайво ще перейматись отим третім – «навіщо».

Поміж писанням багато про що думаю, та переважно – про потребу дедалі більшої своєї відповідності рідному слову…

 

Розмову провадила Надія Мориквас