Письменник: Освоєння простору і часу

Розмова з Богданом Смоляком

Б. Смоляк – поет, прозаїк, есеїст, критик. Із ранніх вісімдесятників. Освіта філологічна, праця – культурницька, переважно з писемним словом. Автор кільканадцятьох книжкових видань, серед яких визначальні – збірка екзистенційних прозопоезій «Дерево, що крокує», том вибраної ментально-філософської лірики «Словник мовчання», книжка житійних катренів «У самозреченні творящі», психологічно-футурологічний роман «Віднайдене місто» й афористичний «Альпінарій», численних публікацій у традиційній та віртуальній періодиці. На шляху до видання – книга принципово важливої для нього морально-філософської есеїстики «Наближення до сокровенного». Нацспілчанин, лауреат двох літературних премій. З народження живе в місті Кам᾿янка, що над Західним Бугом.

І

– Хочу відразу спрямувати нашу розмову в русло літературознавче, дарма що йдеться, насамперед, про особистий літературний досвід. Можна взяти за основу визначення: «Дискурси – це способи, форми організації мовної діяльності, тексти, стилі» – і перейти до творення такого власного письменницького дискурсу чи простору…

– Гаразд. Щоправда, говоритиму трохи всупереч усталеним поглядóвим та оцінним кліше, хоча вони бувають цікаві й корисні. Почуваю повинність (інколи повноваження) та й люблю не поборюючи – поглиблювати, розпросторювати й урізноманітнювати розмовні ситуації. Не раз наражаюся при тому на прохолодне здивування і спротив – неапріорні, антонімічні, морально-аскетичні думки неодмінно когось бентежать. Як у моєму катрені «Істотність»:

І плачемо, і стогнемо, і скімлимо.
І справжнього знайти не годні терну.
І розуміння не дійти нам гідного.
Істотам важко, істинам – нестерпно.

У нашій бесіді, крім отаких поетичних самоцитацій-аргументів, до фактажно-іменного ілюстративу вдаватимусь тільки за конечної потреби, адже кому тут, як не людям слова, знати, про що і кого мова…
Гадаю, що й сам дискурс нині трактується як поняття дуже широке й об᾿єднавче. Задля пошуку певного «золотого перетину». Однак винятково у сфері послідовних мовно-доказових конструкцій та конфігурацій. Я ж, не відкидаючи можливостей дискурсивного мислення, більше схильний до інтуїтивного. Його можна вважати суто початковим у процесі думання (що, до речі, вказує на засадничу функцію інтуїції), а можна розглядати й у зв᾿язку зі всім цим процесом – яко ключ до дедалі більшої неемпіричної доказовості. Саме таке інтуїтивне мислення толерую-обстоюю-практикую.

– Цікаво, хоча, й не варто їх надто протиставляти. Бо хіба ти щойно не означив основну прикмету свого дискурсу (чи пак – способу освоєння письменницького простору)? Але вертаючись до засад літературознавчих…

– Можливо, ти мала на увазі специфіку сучасних літературознавчих текстів, часто переобтяжених термінами на латинській лексичній основі. А в деяких критиків і літературознавців, спостерігаю, інтенсивний терміновжиток ніби виокремлюється з тексту, починає жити своїм життям, претендує на лінійно-настирливу безапеляційну доказовість… Не називатиму імен, хоча деякі з них уже прозвучали в літературній періодиці, – дозволь, радше, навести напіванекдотичний епізод із моєї літкритичної практики. Якось я мав намір виголосити коротеньке слово на обговоренні роману Мирослава Лазарука «Ріка», а передбачаючи академічну аудиторію слухачів, скомпонував його майже повністю з напівпрозорих літературознавчих термінів (не без певних смислів), – ну, щоб нестандартно розворушити, застановити себе й людей над плином талановитої прози… Не виголосив, бо й не було там такої нагоди, але невдовзі віддав у читаний в Україні журнал; й ось що той «проковтнув» без найменшого застереження:

«Це один із найкращих текстів у ретро-сучасному колі внутрішньої ліро-філософської романної нарації. У дискурсі актуалізації архетипів та мітів українськості він, без сумніву, мав би посісти місце видиме, позаяк, конотуючи певні важливі й перспективні смислодії, наближається до перформативу [словодії]. У критиці прозвучало означення цього твору як своєрідного валенродизму на питомо життєвому ґрунті, однак треба наголосити на буттєво-онтологічному, парадигматичному і навіть сакральному аспекті прописаного в романі явища. Сьогодні горизонт сподіваного значно ширший, аніж ми собі уявляємо».

Серед письменників стає престижним потрапити в подібні термінологічні тенета… Опісля, скажімо, роман можна вже й не читати (кажу про читачів – фахівців од словесності), бо легше «вѝкликати» параметри літературознавчої ніші, в яку його помістили. Це здатне негативно впливати й на простіших читачів…

Отож, осмислюючи пов᾿язані з образотворчістю й наукою явища, намагаюся сприймати «річ» якомога повніше – за участі, сказати б, усіх рецепторів та чуттів, покладаючись на першознання, що їх береже інтуїція. А такими, передусім, є знання моральні, свого часу записані на відомих скрижалях.

– Доволі переконливо. То це, мабуть, і є твій письменницький та літературознавчий дискурс, особливий підхід до літератури і до життя в літературі…

– Додам, що такий підхід не скасовує права, навіть обов᾿язку дотримуватися понятійного слова як витоку, під яким – неосяжна джерельна база; яке, врешті, утворює ріку… Інакше інтуїтивне мислення ризикує стати цілком філософським.

– Помічаю твою схильність до продукування нібито нових, замість усталених, які тебе не влаштовують, значно вільніших термінів і термінологічних визначень.

– Може бути. Я не схильний сприймати явища, що їх штучно нагнітають і безоглядно просувають. А самі терміни – вони майже невинні… Той же «дискурс» у буквальному перекладі з латини – звичайний «роздум».

 

ІІ

– Традиційна і модерна література – чи це основний стильовий поділ у 21 столітті?

– Будь-який поділ – не на краще, навіть постійно умовний. А саме такими є всі поділи в художній царині. Відомо, що стиль – це людина, його носій. Тим більше в письменництві. І скільки людей – стільки й стилів; однакових осіб нема, хіба у фантастиці. Усевишній так поділив людей, що одне доповнює, будучи певною цілістю й досконалістю, другого. То вже не поділ, а – якнайдоцільніше поєднання. Приблизно так відбувається і з індивідуальними письменницькими стилями: вони зливаються в єдиний національний стильовий потік. (Акцентую на означенні «національний», бо кожна ця грандіозна літературна споруда, чи то пак живлюща плинність, стоїть-триває на континентальній плиті однієї з багатьох світових мов, у нас – української. Світова література теж покликана показувати взаємодоповнення, та вже активніше кориговане фахівцями, різних національних літератур; тут успіхи перемінні… А ще зважмо на разючу близькість, через буквальний переклад, національного з народним у сприйнятті англомовних землян, передовсім американців, що спрощує їм, дуже різним расово, вважати англійську мову рідною…) Тому в усі часи була-є-буде і традиційна, і модерна література. Зі зміною поколінь підходить нове і швидше чи повільніше попирає із життєвого кону старе, перед яким – огром ще старішого, але його сила в тому, щó золотим осадом випадає з нього у власне традицію – переходить у майбутнє. Потім і нове, навіть найновіше стає старим. І так до безконечності. Нове, модерне здатне, можливо, затриматися надовше, якщо зуміє оптимізуватись. Для прикладу, в поезії ще від 19 століття на кількох континентах триває процес із тенденцією позамежного вивільнення людської чуттєвості з одночасним вивищенням метафори й симфори (через раціо), наслідком якого є верлібр. А що процес той справді задавнився, то, звісно, робить спроби поглинути поетичну традиційність, часто небезуспішні. Європа нині майже втратила силабо-тонічний римований вірш, і це, мабуть, уже не поправити. Утрачає його навіть Польща, ще затримуючись у полі виразнішого ритму і спорадичного римування завдяки впливу своїх класиків, зокрема нобеліантів. Однак для латиноамериканських літератур верлібр став першою повноцінною поетичною формою, і тут є наразі незрозумілі очікування… Світ орієнтальний орієнтується чи то цілком (Японія), чи то пів-на-пів (арабськомовний) на традицію, переважно в ній знаходячи резерви для модерну. Проте кінець 20 – початок 21 століть поставили верлібр перед великими викликами, і найбільший із них – вибухово-швидке розширення горизонтів раціо, що робить його – верлібр – чимось на зразок дуже своєрідного нанотехнологічного знаряддя. Це суттєво обмежує сферу поетичної дотичності вільного вірша, зводить його метафорику до майже математичних літерних виразів. А довільність верлібрових уявлення й моторики не дають зосередитися на певній життєздатній творчій концепції. Тож модерновість верлібру, що мала свій прототип ще зо два століття тому і відчула потяг до витворення своєї традиції, раптом узагалі виходить за межі поетичні. Дехто з поетів намагається зарадити цьому…

– А як із модерном в українській поезії?

– Наша поезія традиційно малодинамічна; але від самих початків надзвичайно велика, іноді ніби надмірна увага до слова, як і до інших правдивих цінностей, забезпечує їй крізьчасовий мистецький поступ. Модерном, співвідносним із теперішнім, у ній варто вважати і «Слово о полку Ігоревім», і поетичне бароко, і спорадичне звертання до греко-римського спадку, і безбереге й незглибиме моралізаторство Сковороди, і тичинівський «кларнетизм», і авангардизм поліщуківського зразка, і бажанівський «рількізм», і раціоналістичне сонцепоклонництво Антонича, і ментальну принциповість Симоненка, і клекіт костенківських ритморим, і почуттєво-образний аристократизм Вінграновського, і свіжоросяний погляд Голобородька… Те, що або ліпило Шевченка, або знайшло себе в ньому, або відтак дало поштовх подальшим поетичним пошукам.

***
В Тарасовім оці
так мало нашого світу –
хіба порошинка освітлена
а Всесвіту – безмір
з усім його зоряним сяєвом!
то й кажеш собі
– не дивися щоб дивуватись
дивися щоб стати очима його
в сутінках власних
що їх увесь вік проганяєш…

Не забуваймо і про потужний мелос, який продовжує підживлювати нашу духовність. Валерій Ілля, як на мене, до краю ущільнив метафорику народної пісні, повноміро вивільнивши поетичну енергію не те що вірша – навіть одного рядка. Богдан Чепурко дедалі точніше центрує український ментал у тих же координатах неспрощеної традиційності. Олег Лишеґа залишив нам феномен вільної речі з глибинним коренем у натуральності. А от умілим реформатором верлібру, на міцній основі духовної метафорично-світоглядної концепційності, видається мені поет, якого добре знаю й особисто, – львів᾿янин Володимир Карачинцев.

Світова проза, натомість, дала порівняно мало зразків новаційних, правдиво модернових. Її традиційність полягає у глибоко закоріненій оповідності, що ідеально поєднується зі слухачевим інтересом. Найбільші прозові досягнення – це історії, історії, історії… Та стали вони шедеврами ще й завдяки розсипу нестандартних думок, винятковості ситуацій, розмаїттю характерів, свіжості й образності фрази. У нас теж є такі твори. Маємо навіть ціле літературне – 19-те – століття (з талановитим пересипом у 20-те), що його називаємо «золотим»; найперше для прози. Романи й новели тогочасних класиків не зайво читати й перечитувати хоч би для того, щоб щоразу пересвідчуватися: довговічність прозі, навіть соціально заангажованій, забезпечує здорове мовне й етичне підґрунтя. Нині масив цих творів, що свого часу були немало новаційними, мав би, між іншим, здіймати нові й нові хвилі прозового модерну. …А світова проза загалом, бачу, хутко розвертається до чистої, як у часи її постання, наративності-оповідності зі значним фактажним наповненням. Передбачаю, що це невдовзі найменують модерном.

– Усе ж таки – існує поділ на традиціоналістів і модерністів чи ні? Може, він відбувається за якимись іншими ознаками…

– Такий поділ існує для тих, хто його бажає. Звідси – літературна клановість, підкреслено інше поводження на людях, віково обмежені (безпідставне пов᾿язування появи нового лише з молодими) антології, конкурси, премії, презентації тощо. Це – від комплексу деякої неповноцінності через брак досвіду і брак універсального таланту. Трохи як у побуті, родині… Фройд міг би знайти під цим сексуальну основу. Інколи пробую прогнозувати літературну ходу наших найяскравіших модерністів (Андрухович, Жадан + ще двоє-троє) десь так за років 20–30, коли природно відпаде потреба чи не щослова підкреслювати свій молодечий (а літмолодецтво – до літ 50-ти) радикалізм. У найкращих залишиться, певно, подекуди завуальоване, схиляння перед рідним словом, міра відчуття якого є й мірою глибини літературного таланту.

*
Немовби роси, збиті ще в дитинсті,
чи листя перестояне грудневе,
як чаєчка залітна серед міста
і біль зачаєний у мить прощання, –
слова осиплються на білий плин паперу.

(«З Тарасової книги»)

Згаданий поділ існує ще для середовища літературних аналітиків – критиків, літературознавців; тут він виправданий більшою мірою, адже, також скориставшись принципом «Розділяй і пануй!», вони відразу переводять його в категорію такої собі структурної моделі…

– Отже, водорозділ між традицією і модерном, хай лише в зацікавлених головах, існує (зрештою, без нього й не було б цих явищ, цих термінів…). Це поділ за письмом чи за цінностями? Відтак, що визначає приналежність письменника до того чи іншого дискурсу – письмо чи світоглядні пошуки?

– Гарний парадокс: сáме слово, в᾿язь слів, тобто письмо, і є найбільшою цінністю людини, а надто ж – літературної. Ставлення письменника до слова лакмусує його базову культурність. Інакше кажучи, культура слова – це однозначно наша особистісна культура, бо слово – інструмент у руках людини, правда, неймовірний, здатний опанувати-заінструментувати й саму людину… Тому говорімо про поділ за уважливим чи недбалим ставленням до свого письма; і маймо на увазі не лише стилістику текстової комунікації, а й стилістику думки, почуття, які невіддільні од слова. Вихолощення, спрощення, бруталізація фрази може нагадувати модерн, проте на один день… Красиве письмо не блискуче, а гармонійне чи на певному шляху до гармонії. Красне писання – ось термінологічне визначення, що найближче до словесно-літературного ідеалу.

Творчий індивідуалізм превалює в обох – традиціоналісти, модерністи – середовищах. Другі частіше тримаються гурту, щоб, зрозуміло, давати словесну відсіч, однак це на публіці… Заглиблення в текст зрівнює абсолютно всіх.

– І як ти себе визначаєш у цьому непростому контексті?

– Було б дивним обстоювати засади, скажу ще так, еволюційно-почергового перетікання традиції в модерн та модерну у традицію, з усіма здобутками і втратами цього процесу, – і водночас писати в якомусь цілком іншому ключі. Мушу упричетнюватися до «ілюстрування» своїх міркувань та висновків. З перших віршів і прозових образків (ті й ті виникали майже синхронно) я відчував свій текст частиною самого себе, відповідно ставився до нього, відповідно виходив із ним на люди. Спершу – дуже обережно, навіть болісно.

Було
Мучуся словом, а мама
образу маленьку
в зітхання загорнуть:
«Забув говорити, забув…»

Як і повноту життя, мав пізнати чи не всі свої жанрові можливості: поезія, проза, драматургія, есеїстика, літкритична аналітика… Майже завершений цикл професійного писання, що його нині вважаю індивідуальною, безперечно виграшною, універсальністю. Рідне слово стало в моєму житті і навчителем, і учнем… і дитям, позаяк схильний до «кування» нових лексем. (У цьому вислові більше оптимістичної творчої втоми, аніж щирої патетики…). Не допускаю, передусім для себе, двоїстості письменницьких стандартів: одні для щоденного життя – другі для життя в тексті.

Будуючи себе
У кожному слові – не час і не шарм,
а радше дрібок первозданного глею.
Від слова до слова мандрує душа,
і мусиш встигати за нею…

Не вважаю письменницьке его єдиним потужним рушієм індивідуальної творчості.

Рація
Володіємо пеклом серця,
називаючи радше раєм це,
бо як/не пишеться – не живеться,
а не/як пишеться – не вмирається.

Не дозволяю собі дублів – кожен новий текст, на моє переконання, мусить бути новим стовідсотково у плані естетично-мисленного просування вперед, до досконалості. Тим-то і книжки мої дуже різняться. Збоку, може, й видніше, як ці максими, що спрямовані на особисте й мистецьке гармонізування, працюють у мені. Люди, кожен свого часу, «прозивали» мене дуже по-різному (не цитую, а пригадую): творець тонкої філологізованої поезії (Євген Баран); майстер поетичної мініатюри (Петро Сорока); автор дуже «цитабельний» (Богдан Чепурко); поет незагойної сердечної рани (Оксана Лозова); той, що душею відчуває ріднизну (Андрій Содомора); прозаїк осучасненої традиції (Леся Демська), носій думного слова (Богдан Дячишин) та ін. Сам же хочу бачити в собі подорожанина, що йде до Всевишнього дорогою літературною, проваджений рідним словом. Яке це має відношення до контекстуальної позиції зліва чи справа – не відаю. Певно, що має якесь…

 

ІІІ

– Що скажеш про пізнавальність і можливості патріотичного впливу літератури?

– Пізнавальність будь-якого структурованого тексту очевидна, і не варто про неї особливо розводитись. Чи то модерного, чи класично-традиційного. Модерн звернений, зазвичай, до неповного, акцентовано фрагментарного сприйняття, що узгоджується, кажу, з його перехідним станом. Факт, яко знак пізнавальності, може модерну взагалі не стосуватись, а може становити його надважку суть. У першому і другому випадку об᾿єктивно пізнавана реальність відсутня. Але первинний фактаж тексту, його мова, не раз при цьому є вельми пізнавальною. Виняток – гіперекспериментальні тексти, в яких свідомо порушено між- і внутрішньофразові зв᾿язки. Ці тексти, до речі, можна трактувати як найбільш текучі форми модерну. Йдеться значною мірою про поезію, та перш за все – про прозу, логічно-мовні надуживання в якій особливо болючі.

Мені здається, що домінування наративу в сучасній прозі немало зумовлене прагненням бодай лінійно структурувати життєвий фактаж, щомиттєве множення якого просто зашкалює, – щоб зберегти хоч подобу його пізнавальності й корисності. І цей паліатив, між іншим, є одним із козирів друкованої на папері книжки перед інформаційним засиллям в інтернеті. А проте, письменника це не тішить, позаяк у книжці полегшеної пізнавальності нівелюються художні й філософські аспекти тексту. За таких умовин письменник мав би «втікати» або в одверто-переконливу есеїстику (в тому числі й на романній основі), або в не менш переконливу – художньо! – поезію, або ж почергово поєднувати їх. (Усе це невіддільне від потреби плекання рідного слова). Звісно, можна писати й «у шухляду», але нині такий чин вимагає вже не просто статичного довгожительства – надзвичайної житейської витривалості.

Про патріотизм згадуємо в часи скреготу-гуркоту суспільної тектоніки (мабуть, важчі за попередні, як тепер – з війною на сході України), однак він – патріотизм – величина постійна. Принаймні має таким бути. Це ж любов і повага до рідного, до Божих істин, що стоять на сторожі свого й чужого! Педальовано-афішований патріотизм – або від розпачу, або від лицемірства. Або ж від дидактів, які помилково вважають, що зіпсовану в сім᾿ї дитину можна навчити любити рідну землю, людей.
Відсилаю зацікавлених до репліки з приводу нагородження перших лауреатів премії за поетичну патріотику у Львові (див.: «Українська літературна газета», 2016, № 22), в якій я стисло виклав свій погляд на соціально-психологічні особливості розвитку цієї теми в українській поезії.

Хтось із метрів проголошує: письменник зобов᾿язаний відгукнутися на якесь-то політичне явище!.. Лукавить, хай і не усвідомлюючи цього. Бо обов᾿язок письменника інший: він мусить усе зробити для того, щоб оте загрозливе політичне явище не відкинуло його від чесної творчої праці. Антонич культивував поетичну аполітичність, але хрущем тулився до Тарасової вишні, – попри нібито політичну заангажованість Шевченка. Нібито, адже всі життєві негаразди нашого генія викликані не реагуванням на політичні ексцеси в імперії, а його вродженим несприйняттям хамства; локального чи масштабного.

Зрештою, саме поетів найбільше гине (загал вважає це звичайною смертю) на фронті найбільшої війни – битви за ідею правдиво вільного єства, за людинотворче рідне слово.

Стосила і правдива
Поезіє, в тобі немає дива:
приходиш, забираєш без бравади.
Ти, як і смерть, стосила і правдива –
так само мертве до життя провадиш.

Я прихильник еволюції як найдієвішої й найрезультативнішої Божої програми щодо всього земного. Будь-яке насильство вважаю невиправданим відхиленням од неї. В літературі – теж. У своїй дикій, всеохопній інерції нищення, окрім як через трагічно-саможертовне «тілом – за душу».

– Так, самопожертва закладена в нашій ментальності, за свободу українці готові платити найвищу ціну… Та й у Гімні, що є глибоким «документом» нашої національної душі: «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»… Це унікально! Тільки люди високої гідності, вичулі свого призначення на цій землі – утверджуватися через духовні цінності – можуть так поблажливо-великодушно ставитися до ворогів. (Ти помітив, час від часу хтось намагається «осучаснити» наш Гімн, вихолостивши його на отих «воріженьків», а це вже замах на душу?)

– О, в цих «воріженьках» – повнота національного характеру, найперше – його християнськість!
Тим-то війна не має нічого спільного з людиною й патріотизмом.

Не вбий (2)
Вбили задля ладу та гармонії…
Вбили, щоб ціну життя підняв…
Вбили, бо інакше як сьогодні
правду визволити?.. От бридня.

Звісно, воєнна проза, як сегмент, «змушена» існувати й у нашій літературі, – щоб читач міг особисто визначитися, наскільки він внутрішньо відповідає праву покласти своє життя за найбільшу справжність… Для поезії ж тема війни таки цілком чужа; віршовані марші й демарші, виконуючи своє суспільне призначення, не повинні претендувати на причетність до власне поезії.

Нещодавно у виступі перед старшокласниками я висунув тезу, що Сосюрин шедевр «Так ніхто не кохав…» значно патріотичніший за… (список довжелезний). Чому? – Бо, попри свій космізм, відкритий до рідного, чистого, вітального. Така річ – про любов до єдиної жінки – наснажує і на життя, і на смерть як його продовження.

Відтак «патріотизм», якщо заопікуватися самим терміном, невіддільний від любові до живлющої національної ідеї.

– Тут я – твій палкий однодумець. Можна продовжити цю сентенцію: справжній письменник – глибоко національний.

– І найповніший, найчесніший, а воднораз найбільш прикладний вияв патріотизму – це невипадково народитися, чесно прожити вділений Богом вік, гідно померти…

– Яка твоя думка про «Річ» – як дискурс чи як певний простір?

– … І час. Поміркувати про часопис «Річ» завжди доречно. Журнал заслуговує на виняткову увагу суспільності, адже, заснований ще в кінці 90-х, утримався на плаву в морі – і бурхливому, і штильному (не менш загрозливо) – українського культуртрегерства. Цьому посприяла (й досі сприяє) його адаптивна мобільність. У різні часи він був неоднаковий обсягом, поліграфією, насиченням своїх сегментів (література, хроніка, візуальна образотворчість тощо), але завжди тримався берега творчої правдивості. Нині ж, цифрово-форматний, якось граційно проваджений тобою, й далі подає річ, у першу чергу, як рідне слово. Щоправда, більш академічно, аніж колись. Його дискурс чітко літературознавчий, автура добірна. Важко бути дорадником у вже налагодженій справі. Але спробую.

Гадаю, що нашим літературним журналам і сайтам, які покликані своєрідно доповнювати один одного, усе ж бракує… свого роду універсальності. Навіть спеціалізованим (може, насамперед їм). То й «Річ» тут не виняток. Про що йдеться. Маю переконання, що характерна для новітніх часів відрубна спеціалізація, особливо в науці й культурі, виправдовує себе лише за умови, сказати б, паралельного широкого бачення сутнісного довкілля. Скажімо, історик не може не бути ще й філософом, мистецтвознавцем, людиною пера чи пензля, бо інакше він перетвориться на фахового колекціонера фактів минувшини. Універсалізм високого взірця добачаю в усіх наших світочів – від Сковороди до Шептицького і Сліпого. Конкретика їхніх діянь ніколи не випадала з матриці мисленно-почуттєвого універсуму. І це не прерогатива тільки давніших часів, бо ось і сучасники: Дашкевич, Пріцак, Шерех, Дзюба, Сверстюк, Шевчук, Скуратівський (Вадим), Содомора, Слабошпицький, Сорока…

Літературний журнал/сайт, як живий завдяки ословленню організм, теж потребує багатовимірності. Поширена нині всеохопність – це зовсім інше. А «Речі» придалися б, якщо конкретно, тексти коментарні, оглядові, репортажні, публікаторські, гостьові, маніфестаційні, зважено, та критичні; перетин із музикою, філософією, психологією, астрономією, ботанікою-зоологією, фізикою, хімією; прозові й поетичні сплески… Літературознавчі рамці не постраждали б, а водночас акумулювалася б синкретична творча енергія.

– Тож які, по-твоєму, можливості літературного тексту в комунікаційному просторі й часі?

– Про академічний текст у відкритому комунікаційному просторі-часі годі й говорити – там його здатні поважати, але читати-сприймати аж ніяк. Хоч інструкції до численних гаджетів, інколи дуже непрості для розуміння, поспільство, пріючи, все-таки успішно читає…

Інша річ – тексти прозовий та есеїстичний. Бачу принаймні кілька рівнів комунікації з ними: авторський, видавничий, письменницько-літературознавчий, презентаційний, широкочитацький. Кожен по-своєму особливий. Поет рокований на камерне сприйняття своїх творів, позаяк навіть стадіони прихильників поетичного слова гарантували б йому лише окремих справжніх реципієнтів. Прозаїк рокований на динамічне пристосування до читацького споживацтва, що, додаючи адреналіну, відбирає в автора тонку енергію творення. У найвигіднішому становищі есеїст – його тексти можуть стосуватися всього огрому проблем, важливих і неважливих, засвідчувати як масовість, так і камерність сприйняття.

Власне есеїстикою нині найбільше переймаюся й сам, бо якраз тепер почуваю велику потребу «докричатися до світу». (Щоправда, найвищий голосовий регістр – внутрішній – у поезії, тому й поетичні рядки мережу). Чи вдасться «докричатись» – питання інше…

 

ІV

– В який спосіб письменник, що не є голосно артикульований у літпроцесі, може творити свій власний індивідуальний дискурс в умовах глобального (ущільненого) простору і часу? Тобто, як він освоює літературний простір і час – «здобуває» свою читацьку аудиторію тощо?

– Почну з читання. Живемо в період його питомого згортання, коли і читання і нечитання книжок стає модою, – як дві протилежні тенденції, що, взаємопоборюючись, дивним чином готують ґрунт для новітнього сплеску пасіонарності рідного українського слова. Щось подібне відбувається зі звичаєвістю, вірою. То справа не миттєва, а ми просто люди…

– Справді…

– Не хочеться бути ані модним, ані немодним. Те й те здатне викликати нездоровий інтерес загалу. Приналежність до першого передбачає відповідні кондиції, аж ніяк не пов᾿язані з людьми із середини минулого століття, які буквально не вкладаються в сучасні технології розкручування імені. …Вже довгий час із прозаїків мені, як читачеві, найбільше цікавий Андрій Кондратюк, а його за життя (недавно відійшов) знали хіба нечисленні передплатники «Української літературної газети» і журналу «Кур᾿єр Кривбасу» (не виходить). Його індивідуальний письменницький дискурс, що безперечно відбувся, отож, ніколи не стане бодай таким популярним, як дискурс на покоління молодшого за нього (та ж майже мого віку!) талановитого прозаїка Володимира Лиса. Добре це, погано? – Хто зна… Але саме делікатно-мудрий зігнорований сучасністю Андрій Кондратюк, що залишив зразки надновітньої у плані людяності нарації, для мене відсунув на літературний маргінес не одну нинішню літературну зірку, власне ущільнив собою цей ще український, та вже глобальний літературний простір-час. Його читацька аудиторія – нас кількадесят, однак тих, які наставлені спасатися й напевно спасаються Кондратюковим текстом. Чи це дрібниця? – Не думаю. Тому в теперішніх умовинах, коли книжка дедалі частіше «читає сама себе», письменник здобувається на унікальний шанс, здавна відомий, але призабутий ідеал: писати для інших, як писав би для себе самого; а тут – уже прямий вихід на чесне авторське самовдосконалення, виховання свого єства.

Страх творчості
Біймося скласти докупи те, що навіки вселенне.
Біймось його прикувати до паперової скелі.
Ну, а якщо вже так сталось – то чи воно не повергне
скелище білої тіні?! Біймось, бо знов невеселі.

Сплеск словесної пасіонарності, очікуваний не тільки мною, неможливий без цього.

– Сакраментальне: задля чого ти пишеш?

– Я розширив би твоє запитання: задля кого, чого і навіщо? Триєдиним виходить. Як воно в Тараса? – «Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела?» Далі мова про добро і зло. Маю таке враження, що все життя тільки те й роблю, що відповідаю на це запитання. Собі, читачеві. Собі, який не раз сумнівається в тих чи інших сутностях. Читачеві переважно моєї лірики, а в останні кілька літ – такою ж мірою прози, афористики, есеїстики, літературної аналітики. Втім, і наша розмова – то ж непряма, але досить докладна відповідь на ці сакраменти у формі допитування. Додам тільки, що письменник не може не творити передусім для себе у плані глибшому, аніж прослава чи гонорар; я – серед найбільш зацікавлених, так би мовити, споживачів своїх текстів. Одразу за мною, здогадуюся, – ще кілька десятків моїх практичних читачів, хоча параметральна інформація про характер творчості ім᾿ярека відома, гадаю, кільком сотням українців. Тут своє роблять і його публікації, і згадки про нього у друках колег, і відповідні рецензії, яких вистачає, і завжди зациклений на параметральності інтернет. Це щодо «для кого». «Для чого» скеровує думку до слова. Рідного, українського. Не уявляю себе поза ним, поза життям у ньому. Це окрема тема – яке воно для мене… Та коли говорять про красу рідного слова, то забувають (чи не знають), що краса ця багатоаспектна й незглибима. Це – айсберг (більше стосується «словникових холодин»), ні, достеменне древо життя з вертикаллю крізь усі земні й позаземні стихії. Це – гармонія, що тонізує душу; добро, що викликає добро.

***
Як перевтілення книжок
у безтілесність сивооку.

Як погляду леткого шовк
на темному єдвабі моху.

Як незбагненний рух стебла,
коли всеподиву замало.

Як те, що пам’ять зберегла,
аби ніколи не зринало.

Творити можна і треба навіть лише з великої, безмірної вдячності до рідного слова. Так і чиню. На цьому стоїть мій письменницький стиль, по-твоєму, – дискурс. Маючи в руках такий золотий інструмент, як слово, довіривши йому десницю й серце, наче найближчій живій істоті, яка ніколи тебе не зрадить, – якось зайво ще перейматись отим третім – «навіщо».

Поміж писанням багато про що думаю, та переважно – про потребу дедалі більшої своєї відповідності рідному слову…

 

Розмову провадила Надія Мориквас

One thought on “Письменник: Освоєння простору і часу

  1. Народ мало читає. Писменники також…
    Мирослав Дочинець зізнається, що він «ліпший читач, ніж письменник» і згадує чоловіка, який сказав йому, що «Добра книга – то розмова з Богом…» Коли читаємо, роздумуємо – будуємо своє «Я». Для цього потрібно постійно протирати від пороху книжки і дзеркала своєї пам’яті: «Я протираю і протираю дзеркало – й мені бачиться те, що, здавалося, давно призабулось. Тепер я зрозумів, що дзеркала не просто треба, а вкрай необхідно протирати. Це допоможе нам більше пізнати себе і життя» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»). У цій же книжці Михайло Слабошпицький пише, що читання для Василя Земляка було процесом глибоко творчим: «Фрідріх Ніцше сказав, що одним людям читання заважає думати, а іншим – допомагає. Саме до таких, інших, належав Василь Земляк. У ньому жила глибоко органічна потреба спілкування з думкою у літературному вираженні.
    Далі Земляк розводиться про те, що ми не маємо жоднісінького уявлення про те, хто з нас що пише, бо ліниві читати одне одного».
    Читайте книжку Богдана Дячишина «Думне слово Богдана Смоляка». Ми не популяризуємо талановитих поетів, прозаїків… Тільки цього року опублікував понад 35 статтей про творчість українських письменників… ХТО ЧИТАЄ???

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s