Розмова з поетом Володимиром Карачинцевим

В. Карачинцев – поет, дипломат, перекладач, культуролог. Автор книг поезій «Хромосоми», «Видименевидиме», есеїв «Італія – стан душі», перекладів з італійської, французької, норвезької, польської мов. Головний редактор історико-культурологічного часопису «Пульс Ставропігії». Член-кореспондент літературної Академії Малларме (Франція).

– Твоя поезія має характерність – цетрансцендентність, бо долає незміримі, обмежені людськими знаннями, відстані між світами наших душ, творячи «сталактити слів соборів»… Відштовхуючись від цих твоїх слів, не знаю, чи говорю зараз власне про твою поезію чи про поезію взагалі. Але якщо це узагальнена сутність поезії, то вона проявляється в тебе особливо зримо.

Тож поговоримо про те, як проявляється ця сутність Поезії у власне твоїй. Якось я назвала твою поезію «поетичною». На думку спадає інший «поетичний поет» Володимир Олейко, його найкраща збірка «Мегаполіс». Правда, там йшлося радше про співучість римованої поезії, яку він пише, як дише.Отже, річ тут не в поетиці, а в смислах. Для розкриття смислів дуже пасує верлібр.І це твоя царина.

До слова, чи читав ти Валерія Іллю, який першим в українській літературі дав зразки метафоричного та симфоричного письма без проміжних неметафоричних структур?

– Як ловко ти висловилася! Літературознавчиня! Вловила суть не тільки поезії Іллі, а поезії взагалі. На мою думку, густа органічна метафоричність, як от у Іллі, становить плоть поезії. Геніальний поет, наша ідентитарна гордість. Недооцінений, на жаль. Він належить вічності. Його час тут ще не настав.

– Кого з поетів ти шануєш більше: Уїтмена, Тичину, Антонича?

Усіх названих. Кожен з них геніальний по-своєму. Кожен з них мав свій вплив на мене. Додав би ще кілька десятків імен. Зрештою, може, Уїтмен мені ближчий. Ще з студентських часів запам’ятався небуденністю, філософією радості. Втім, щиро скажу, мабуть, з тих часів не перечитував його.

– Коли читаєш вірші французьких поетів 19-20 ст., наскільки їх ритмомелодика передається в українських перекладах?

– Це складно, однак є хороші переклади. Скажімо, Поль Верлен у перекладах Всеволода Ткаченка. Втім, це окрема велика тема. Загалом, уяви собі складність передати «поєднання барв, музики, розмаїття відчуттів»… справжнє «диво», до явлення якого долучаються усі мистецтва. Так окреслював поезію один з чільних поетів 19 століття Малларме, визнаний «принцом поетів» після Верлена. Його творчість визначила перехід від символізму до імпресіонізму в літературі. «Навіювання» було основою його антиреалістичної поетики. Він вбачав у «відсутності смислу більший смисл». Як поет намагався привідкрити «велич потойбічного». На його розуміння, одкриваючи містичні аспекти буття, возносячи на найвищий якісний рівень «чисту радість духу», поезія виконує своє «духовне покликання», надає «справжності» нашій екзистенції.

– Чи читають нині французи сучасних поетів і кого? Кого саме з сучасних французьких поетів ти б хотів перекласти?

– У тому розмаїтті поетів і літературних смаків не беруся зараз говорити за всіх французів про преференції. Я ж перекладаю Жоржа Еманюеля Клансьє, патріарха французької літератури, який минулого року відійшов у вічність на 105-му році життя. Я мав з ним незабутню розмову за кілька місяців до його відходу у вічність. За часів Де Голля він очолював Державне радіо і телебачення. Тому, зокрема, він товаришував з усією елітою французької літератури. Тож як співрозмовник – унікальний. До слова, розмова надрукована у часописі «Пульс Ставропігії» під назвою Вічність плюс один день. Власне це назва його книги. Також перекладаю поезію Сильвестра Клансьє (син Ж-Е Клансьє) – автора 50 книг, донедавна президента французького ПЕН-клубу.

– Про призначення поета. Відповідь, зокрема, ти даєш на багатьох сторінках своєї нової поетичної книги «Видименевидиме», яка насамперед спричинилася до нинішньої нашої розмови. Про це певною мірою також у передмові: «…Поезія, передусім, намагання дивитись на життя з погляду вічності. Власне, пропонований текст і є спробою представлення відчитаних, відчутих смислів». Попри все – це дуже амбітне свідчення! ..

– Значить, я – амбітний. Амбіції без фанатизму штовхають суспільний прогрес. Мотивують особисті сягнення. Так думаю.

Поезія – метанойя – прорив до неявленого. Невидимого. Густа метафоризація (як у згаданого Валерія Іллі) визначається, зокрема, потребою висловити невидиме. Метафоризація дійсності у добу її атомізації. Як чинив Сальватор Далі. Він прийняв виклик: атомізація для подальшого вибудовування. Структурував невидимий світ. Власне це одне зі завдань поезії.

Вона належить до сфери пророцтв, одкровень. Звичайно, її належність до сфери культури не мала би бути спірною тезою. Однак культура сьогодні є синонімом субкультури. Сфери споживання і обслуговування. Кого цікавить поезія? Доба поетів на стадіонах закінчилася з падінням Стіни. Її знесла хвиля попси і джинси. Порнухи замість справжності. Поезія зникла з суспільного простору. Показово. Така, очевидно, екологія цього простору. Ще трохи і поети можуть цікавити археологів. Вплив їхній на колективну свідомість мізерний. Засилля масової культури повсюдне. У тому числі у нашій та й у світовій політиці. І, видається, нема на то ради. Поезія є тим останнім бар’єром перед метастазами несмаку і тотальної дебілізації людини. Хто формує смаки, моделює бажання? Як школа, сім’я, суспільство протистоять? Печальна риторика.

Австрійський письменник Роберт Музіль, передрікаючи сьогодення у романі «Der Mann ohne Eigenschaften» (Людина без характерних рис, ніяка людина) озвучив запитання: чому Гомер актуальний? І відповів: тому, що духовні ідеали виявляються незмінними. Ми ж, не заперечуючи, додаємо: і непотрібними!

З іншого боку, всупереч тренду непотрібності цих ідеалів нація отримала томос! Тож нині, поки не пізно, треба бити у дзвони! Бо ж бачимо – собори горять! Потрібно говорити про важливість цінностей і затребуваність ідеалів, про глобальність поезії, сформованій на ціннісних засадах, про геопоезію, про можливі впливи поезії на процеси глобалізації. Цікаво, наскільки можливо уявляти світ без націй, поезію позанаціонального характеру? Яка глибина цивілізаційних матриць?

Втім, інформація для роздумів: Сінгапурське видання журналу «Есквайр» (Esquire) за квітень 2019 року надрукувало низку матеріалів, виконаних роботом. Теж показово.

Небуденність? Свого роду провокація. Що ж, вони притаманні поетові, який споглядає за обрій чи з-за обрію. Пошуковуючи місця встановлення драбини до неба. Виклик? Поета викликають слова. Коли космос тисне. Більш приземлено – Історія. І він мусить бути адекватним. Має чувати. Чекати на виклик.

Чи прагне поет цього виклику? Либонь воліє замкнутися у собі. Виклик може прийти у чуткому сні, зродитися в миті сокровенного чування.

інколи між чуванням і сном
поет заплющує очі
десь серед хмар чи попід водою
де барви і звуки вибухають повільно
і повінь оця пориває його за собою
так накриває поезія та
що по той бік мови

Поет – вічний прочанин до Слова, до мови. Мови, про яку писав Мартин Гайдеггер, основоположник «лінгвістичної філософії». «Прамови» Миколи Воробйова. Дорогою надчуттєвості. У мене надчуттєвість (читай поезія) – інструмент глибинного, хромосомного осягнення себе і неба. Через вібрації часо-простору.

Поетові дано чути божественне, гармонію сфер. І нотувати (конотація: ноти). «Псаллейн» (грецьк.) – грати на струні, змусити струну вібрувати – «псалмос». Коли слухаєш псалмоспів, душа вібрує. У космічній тиші. Ти – сам на сам з вічністю. З невидимим. Мовчати – це занотовувати. На пергамені душі.

Згодом аналітики поезії визначать скільки у ній логіки, інтуїтивних реакцій. Запитання існують і для поета: чи щось у поезії впорядковується логікою? Чи не святотатство щось впорядковувати? Бо музика світів лунає без нас, не ми її творці. Як уява укладає пазли передвістя?

чиста матерія тиші абсолютна поезія
та що до поділу смислу на смисли
провість з невісті як промінь з пітьми
слова як невісти

– Як тобі приходять слова, чи це важкотривалий процес?

– Світ починається зі Слова. Нація починається зі Слова. Світ – лоно, яке виношує світло Слова. Світлоносить. Така загальна картина. І Поет починається зі свого слова.

Вибір слова. Це врешті-решт містика. Слова добираються під колір світла всередині нас. Слова нас обирають? Тут треба уповати на всеосяжну мудрість горню, аби не схибити – не покривити душею. Не покривити простір. Непокривдити.

В рамках дискурсу про поезію можна говорити про традиції, але не про призвичаєності мислення. Для поета надважливо – не втратити подиху весни, не потрапити в ями ямбів. Поезія – непередбачуваність. Поет осягає певні простори радше на досвідомому рівні. Там немає ямбів. Є стихії, сили. Вже потім це транслюється через вібрації слова, через енергію естетичного впливу.

– Як ти вважаєш, звідки взагалі це бажання поетизувати, писати поетичні речі…Це від відчуття краси світу? Яка природа бажання бути поетом?

– Не знаю, чи коректно говорити про інстинкт естетичного, але, очевидно, танцювали звідтам. І у прямому сенсі. Подивування чи радість осягнення дійсності у вигляді, скажімо, вполювання звіра, а це – їжа, шкура, кості для знарядь тощо, переходили в ритуальний танок для подальшого успішного звершення мисливського чину.

Первісно існував ритм, речитатив, фрази-повтори, формувалися сенси окреслених рухів і жестів, які набували магічного значення. Відчуття єднання з природою. Заклинання, магія. Звідси культ поета – жерця, віщого, носія містичних знань. Діонісійські оргії. Купальські ночі. Згодом алхімія. Пошук каменю неложності. Стани трансу. Зрештою, осяяння в поезії, як і в науковому відкритті. Одкровення близькі апостольській правді. І основне – одвічна замежовість.

– Для тебе спокуса поезією – це спокуса вічністю? Слово – духовна субстанція, себто вічна, і поет не тільки намагається «відкривати вічні істини», переконувати в цьому знанні інших, але й вписувати свої власні слова до вічності. Отже, твоя спокуса поезією?

– Жінці пасує, мабуть, говорити про спокуси. З біблейних часів відомо, чим це завершується. Гадаю, відтоді нічого не змінилося під сонцем. Колись ти писала про спокусу вічністю, принаймні так називаються твої ліричні щоденникові записи. Ти мала, очевидно, на думці спокусу славою. Дійсно, у молодості виглядало круто: бути письменником, спілка, пільги, бути в тренді, стати лауреатом, давати інтерв’ю, світитися на ТБ, надувати щоки…

– Смію тобі заперечити. Не про славу йшлося мені. А про спокусу поезією, мистецтвом, а це вимагає самопосвяти, тобто добровільного відречення від гонитви за світськими благами.

– Похвально, це більш пасує до вічності, яка видається надто безсторонньою, аби йшлося про спокуси. А от безсмертя – це, начебто, та ж вічність, але – це категорія людського виміру світу, буття. А безсмертна душа більше корелюється з совістю, ніж зі славою. Душа не може бути гібридною. Кінцево, або ти – з силами світла, або – з боку пітьми.

Спокуси – це сили які … впливають, щоб когось кудись перетягнути… На зле чи на добре? Якщо ці сили космічні, а це так, то як їх уникнути? Відмінити ці сили ніхто не в стані – така механіка світу. Людина завжди щось обирає. Щось з’єднується. Щось випробовується на розрив, щось таки рветься. Добро не спокушує. Добру не потрібен обман. Натомість зло – це облуда, у тому числі, самообман. Ілюзії. Мрії. Утопії. Тобто – фальш. Фальшиві ноти. Фальшиве звучання. Отже, викривлення простору. Простору душі.

– Бачиш, Володимире, для мене спокуса – це ще й метафора, поетичний образ і …світоглядне начало. Часто вона означає вибір між можливим і неможливим, або чимось, що важко осягнути. Але ж хочеться! Містке багатогранне поняття, багато смислове, охоплює багато спокус. Без такої спокуси нема мистецтва, без неї не варто братися за перо… Так само, хочеться захистити від категоричної негативної конотації і слово мрія..

В.К. – Отут ми підійшли до суті, до зв’язку з поезією. Поезія (моя і твоя) – це мелодії (на тлі інших), які творять гармонійне звучання (у всесвіті), або ж вносять дисгармонії. Аналогія сил. Кожна жива істота, рослина і сама земля мають ці сили, читай мелодії, вібрації. І це все, звісно, взаємодіє. До безкінечності. У безкінечність. Видимі-невидимі сили, нечутні і чутні мелодії, вібрації форматують нас і світ довкола. Кожна думка, кожна мрія мають свої вібрації (частоту), мелодію, кожне почуття, вияв почуття, рух. І спокуса… Як вірус інформаційний. Пожадливість очей, розуму. Це усе проявляється у поетовому слові. Псаллейн. Світло нетлінне – ось що виокремлює нас (кожного) з виногроння життя. Поет має працювати на очищення простору, на оновлення думок. Відповідно до цього світла.

видиме лавою магми живе у нас вирує вірлить
яблуневим садом виблукує з невидимого
вода ткана з повітря вогонь тканий з води
а вже з вогню висота світів
щоб було де літати птахам радості

Звідси можна перейти до речей видимих, реальних. Чому ти став (не думаю, що з дитинства) писати такі вірші, які склали дві книги – Хромосоми і Видименевидиме? Ти – цілком реалізована ообистість – дипломат, культуролог, перекладач, журналіст… Ці книги не могли написатися людиною менш зрілою, з меншим інтелектуальним досвідом… Чи не означає це, що попри усі надзавдання й талант, поет ще й стає поетом з чисто людської потреби заявити про себе?

Про це також у вірші-кода на с. 24…

царина поетів
Голос Логосу оголений дріт струмом слів тече
Рікою рече крізь світ речей речений
Казаний переказаний
Що може поет додати казку свою
Слова ректи собою світ вректи себе приректи
На творення сталактитів слів соборів.

(Боже, скільки тут відповідей!) Здається, природа поетичного таланту завжди витікає поза межі еґо.

– На своє виправдання скажу, що натомість я писав скільки себе пам’ятаю. З раннього дитинства. Щоправда, це не була поезія, з якою я вийшов до читачів у вісімдесятих, чи тим більше нинішня. Не впевнений, що це власне людська потреба заявити про себе, як ти визначила. Це суттєвіше. Сутнісніше.

Поезія є молитвою. Щирою, безкорисливою. З Творцем не злукавиш. Хлорофілова істина. Рутина дійсності викликає потребу в хлорофілі, свіжому відчутті, оновленому слові. Дитячому. Звідси потреба в «дада» – лепеті дитини. Дадаїсти, футуристи намагалися оновити дійсність на свій манір. Нині «бєспрєдєли» дійсності викликають потребу в «уцнотливленні» простору слова. Тому суспільна функція поета набуває ваги.

Поети інколи змагаються в бур’янізації простору, наввипередки бравують порушеннями табу на обсценну лексику. Вважають, що культурний статус митця слова дозволяє все. Це явище горизонтального виміру. Натомість Поезія – явище вертикального виміру, де лайно не тримається купи, спадає.

Щодо метафізичних параметрів виміру: у Шимборської – це просто «небо», яке її оточувало. Поезія –надчуттєвість – інструмент для освоєння цього виміру, осягнення неба. Чим вище ти є, «тим числа синіші»…

Поезія – долання гравітації. Для осягнення того, що за межами.

– Як ти ставишся до рецензій? Як до можливих версій розуміння твоєї поезії? Чим імпонує тобі рецензія Богдана Смоляка? До речі, вона мені трохи «заважає» – бо зачіпає ті ж питання, що й мене цікавлять. Зацитую його: «Поетика Володимира Карачинцева, сучасного автора-верлібриста, основана на щедрому, захопливому «вживленні» добірно-архетипічних поетичних тропів – переважно симфор та метафор – у сфери світоглядну, натур- і поезофілософську, що дає підстави вважати його книгу «Видименевидиме» поетичним феноменом українського літпроцесу».

– За останні роки Богдан виріс у моїх очах і на моїх очах не тільки як поет, літкритик, побратим, а як особистість. Свого роду стовпник літпроцесу, совість нації. Без тіні компліментарності. Один з небагатьох, який попри нелегкі для творчих людей часи рухається вертикально, активно та плідно працює. Видає досконалу прозу і поезію. Я зовсім не перебільшую. Звісно, його позитивна рецензійна думка для мене особливо вартісна.

Щодо ставлення до рецензій, звичайно, кваліфікована літературна критика – це важливий компонент процесу. Свого роду дзеркало. Ідеально, літкритик мав би бути свого роду спаринг-партнером, тренером, який дозволяє вдосконалюватися. Тому, як на мене, важливо, коли рецензійно тебе оцінює саме поет. Пам’ятаю, фахова прихильна оцінка моєї поезії з боку Ростислава Братуня, Юрія Мушака, Івана Сварника, Романа Качурівського, згодом Богдана Чепурка, Миколи Рябчука додали мені наснаги і глибшого розуміння себе і світу.

– Для кого ти пишеш? Окрім того, що для себе. Твоя поезія вимагає «підготованого» читача. Чи й справді поезія «приречена» на елітарність. Як і з чим вона може резонувати в наш інформаційний вік, у час засилля тролів, графоманів, паяців … Чи й справді поезія – невидима, незважаючи на прекрасні палітурки книжок, які зараз ніхто не читає, зате її прочитають завтра, бо вона вписана у вічність.

– Писати для широкого кола – це олжа, примушувати себе подобатися комусь. Як і симфонічна музика, так і поезія вимагає вишколу, знань, але й покликання. Поетами народжуються. Думаю, було б хибно сахатися поняття елітарності. Чомусь багато з тих, хто уміє читати-писати, вважає себе фахівцем і в поезії. Більше того, віршують собі, важаться робити судження з приводу, навіть публічно. Додають каламуті у чисті води. Відволікання від лукавого. І я ось відволікся. Поезія є субстанцією вічності, її сутнісним вираженням, ба голосом. Вічність – це свого роду «земля обіцяна» поетам, вони мають її плекати, обживати… Гадаю, справжнє там завжди у ціні. А полова відсіюється.

Попри все, поезія говорить людською мовою і про людське. Те, що вічне – любов, надію. Це ж стосується усіх. Хоч дано не усім. Це я про поезію. І про любов.

– Так, вірші про любов читають завжди. Любов єдина об’єднує видиме й невидиме, бо вона зрима й вічна водночас. Ця поезія (с.146) належить до інтимної лірики. Вона особливо вражає в цьому інтелектуальному контексті – своєю прозорістю й беззахисністю. Треба трохи відваги, щоб представляти її на люди? Як на мене – це найкращий вірш. Маю право назвати свого улюбленого вірша в цій книзі? І знаєш чому він найкращий? Бо на ньому не видно слідів чи зусиль праці над текстом. Думаю, що можна й так сказати: поет, автор космічної (планетарної, трансцендентної) поезії, також працює, адже йдеться про складну архітектоніку вірша, про складні асоціативні ряди, наприклад, вражень в такого поета надзвичайно багато, і ти мусиш докласти певних зусиль, щоби виокремити якесь одне, яке ідеально ляже в ложе твого замислу, так само з метафорами. Інша річ – інтимна лірика, яка пишеться серцем. Серце само вихоплює потрібні образи й слова, щоб передати любов, із безмірного золотого запасу слів, і ніколи не помиляється, яке б слово не вихопило. Бо любов універсальніша за інтелект.

коли занурююсь у тіло твоє
розступається світ затулений дзеркалами озер
світло б’є через край ніжить проліски
штовхає траву рости через пласти камінні
сила сил в мені приростає
я проростаю в тобі.

слухай кохана в тобі не щемить ребро
моє коли ми прокидаємося
в різних містах

Щоправда, навіть ця перлина інтимної лірики зраджує інтелект. Бо може, автор натякає тут на Адамове ребро, з якого жінка… Насправді, цей вірш про розлуку…

– Насправді, все-таки про любов, про рідність. А про розлуку я просто побоявся давати, бо це порвало би простір книги. У ній є окремі печальні ноти, але обережно дозовані. Це дійсно руйнівне відчуття.

– Ти вихований на європейській поезії, передусім верлібрі. Наша поезія – наскільки вона відома в Європі? Чи не задумувався ти над тим, щоб перекласти Калинця, Голобородька та інших? Це актуально, адже вони вже мають свою цікаву літературну традицію.

– Перекладацька практика – це тривалий, копіткий і маловдячний труд. Це завдання держави, яка покликана розвивати власну культуру. Не тільки створити відповідні інституції (Інститут книги, Український інститут, різні фонди тощо), а й фінансувати, скажімо, у формі грантів для перекладачів. Так роблять цивілізовані спільноти. У нас усе системно заточено на розпил бюджету, на жаль, а не на коректне просування іміджевих проектів. Звісно, дуже багато залежить від керівників цих структур. Словом, тут поля широчезні, але землі неторкані. Прикро, бо час – не союзник талантів, а ці великі поети заслуговують на світове визнання. Поза тим і спілчанські організації, і самі літератори повинні дбати за процеси промоції.

– Як ти загалом оцінюєш розвиток літератури, в якій існують не тільки поети, а й їхні епігони, графомани, зрештою різна літературна мода…

– Я висловлюсь радше щодо тенденцій, які непокоять. Це тенденція скорочення друкованих видань. Відсутність політичної волі у керівництва державою, творчої волі у митців. Звісно, існують різні об’єктивні причини. Це велика тема. В цілому, я боюся спрощення, а все до цього йде. Так, симфорнію спрощують до «чижика-пижика», культову пісню до «мурки». Це лінія «шарікових». Сам час, у якому живемо, дедалі більш динамічний. Пришвидшення мисленнєвих процесів помножене на технологічні можливості об’єктивно веде до спрощення. Людям стає ніколи читати.

Читати, аналізувати, писати – це процеси, які вимагають часу і зусиль, у тому числі й душі. Все ж, допис у твіттері чи фейсбуці – менш затратний чин. Хтось лайкне – виникає ілюзія співпереживання . Насправді – усе надто поверхнево. І головне, ми наче «легітимізуємо» невартісне, проминальне, надаємо йому статус тривалого.

У цій прив’язці до соцмереж є певна ідеологія. Ти прив’язуєшся до моменту, до тимчасового. Мимоволі розчиняєшся у ньому. Особливо це спрацьовує у каламутні часи конфліктів, виборів. Віртуальний світ загалом – простір дозвілля (якщо ти не бот). З інформаціями у мережі працюють потужні структури фахівців. Внаслідок масованого керованого медійного впливу на колективну свідомість у мізках створюються потрібні альтернативні картини світу. Це успішно працює. Як демонструють результати виборів у різних країнах. Це власне спільнотний результат спрощення. При тому, що реальний динамічний світ ускладнюється. І вимагає глибших знань, витонченіших розумінь, щоб не дійти до підміни цінностей. А вона відбувається. Власне це також є метою маніпуляцій. Поезія є тою правдою супроти фейкових смислів і змістів, віртуальних почуттів і розумінь. Сказати б патетично – Поет і Поезія проти духовної ентропії суспільства.

(ст.31)

десь високо високо
чути дзвіночок на шиї вівці заблукала
не спи вівчарю
наче дзеленчання тривожне поезія уві сні
не спи вівчарю
невидиме стежки переплело

 – Що ж, зважаючи на те, що Ars – longa, тобто мистецтво вічне, як казали римляни, уповаємо, що з погляду вічності час на зміни у нас є. Тільки от – vita brevis – життя – коротке. Процитую тебе:

розсіюючи нас у просторі серед розщеплених смислів
смерть упричетнює нас до вічності

nihil ніщо з якого усе
матерія преображена Словом
вібруючим Словом тиші
що силами наділяє стихії безодні людину

– Любов і смерть – дві категорії трансцендентного, посестри вічності, до яких поети невипадково виявляють інтерес. Поезія по суті своїй – синкретична. Поет – посередник між світами. Синхронізатор синкретичних процесів чи, скажімо, часів.

Загалом Поезія, як я відчуваю – це породження симфонічного хаосу, у який поет додає суб’єктивні речі у вигляді думок, почуттів, сакральних слів, міфологем (оздоблених метафорами), навколо яких формується простір, з яким себе співвідносить поет. Ймовірно, внаслідок інтуїції, метафізичного і містичного досвідів поет може досягати певних станів проникнення у світ невидимий. Може мати одкровенні пророчі думки. Пропонує свій вимір буття, але і своє відчуття вічності з огляду на глибину розуміння слова як царини трансцендентного.

Прозираючи вічність (час Абсолюту), поет укладає цей уявно збираний час, в сенсі історії часів, у формі фантазій, сновидінь, «величі потойбічного» ( за Малларме) і власне візій майбутнього. Поезії.

– Якою ти бачиш українську поезію майбутнього?

– Поет чи не єдиний, хто може бути посвячений у величні плани Надрозуму. Він знає, як вибудувати асиметрії, вловлювати вібрації просторів, тіні антитез. Тіні не знають почуттів. Не мають мети, ані сили – тому падає місяць. Однак вони наче посилюють світло, допомагають структурувати майбутнє. Поет живе майбутнім. У майбутньому. Навіть, коли віддається спогадам.

поезія пісня вінчальна
хваління цупке
щось більше ніж радість ніж елегія
більше ніж спогад…

поезія усвідомлення світом свого єства
ліс архетипів обрамлений глицею тиші
зрази зрізів тонких структур міфологій
на тінечутливій тканині мислень
світ проявляється позачасово…

І поет… Проявляється позачасово…Поет як особистість і як сили (сили ж як сутності) проявляється у почуттях, думках, діяннях, вчинках, снах, інсайтах, зоряних мандрівках… а це вже метафізика, космофізика. Суть поезії, брате. Тут і взаємодія з Абсолютом. Бо царина поезії – трансценденція слова. Поезія магічно формує перелази між сутностями і світами, розширює обрії утаємничення. Поет виявляє слова затерті, затерплі, нестерпні, їхні нові смисли… одкриває нові слова, нетутешні.

Поет приречено заточений на майбутнє.

Він – загадковий Мельхіседек, частинка сакральної пасіки бджіл Божих. Ще не названих… Неословлені сонми мислених форм поет викликає зі своїх серединних світів, з надсвідомості горньої, де янголи зустрічають і проводжають світанки, вимовляючи подумки слова неземні… І щось невидиме в нас зростає променем… Зростає…

– На завершення, на пам’ять, щоб розуміти, щоб не забути, кілька твоїх

незабутніх рядків:
коли ми забудем усе
тьма явить світло
звідси усе починається
з нічого
ex nihil lux
світло з нічого

 

Розмовляла Надія Мориквас