Богдан Чепурко – письменник-осмислювач, який веде духовний діалог зі собою, і це – «не визбирування, як здавалося б, дрібного, а ідеалізація інакшого в кожному з нас, українцеві, водночас відстоювання тожсамості частини великої європейської спільноти – української нації» – як виснував автор рецензії на нову книжку письменника-філософа «Наче те листя дерев» (Тернопіль, 2018) Віктор Палинський.

«Наче те листя дерев» перегукується (і є своєрідним продовженням) з попередньою епохальною книгою філософської прози Богдана Чепурка – «Книгою перетлумачень» (Львів, 2014). Епохальною не тільки в творчості автора, а у загальному контексті української літератури. Свого часу вона висувалася на Шевченківську премію, однак премії о не здобула. Чому? Невже через так званий ментальний розрив між Львовом і Києвом? Чи прозаїчніше – через відсутність єдиної системи розповсюдження української книжки. Так чи інакше, але в Києві її не прочитали, або ж «не подолали». Справді, треба докласти певних зусиль, щоб пройти через чепуркові «густописання» (новелістично стислі есеї – без абзаців, підрозділів, великих інтервалів), насичені глибокомудрими сентенціями, одкровеннями і парадоксальними відкриттями істини. Це потребує великої роботи душі, книга вчить і наснажує, і виснажує. Однак, смію стверджувати, що Чепуркові книги – не тільки для вибраного, елітарного читача, вони – для всіх і сьогодні. Бо всі ми «вольно чи невольно» –включені в боротьбу добра і зла. І всі ми шукаємо відповідей на свої запитання. Ось чому варто ініціювати книгу Богдана Чепурка «Наче те листя дерев» на Шевченківську премію.
Для того, щоби подолати отой феномен нечитання мудрих книжок (які й книгарні беруть неохоче через їхню «непродажність») і, зрештою, подолати величезний текстовий обсяг нової Чепуркової книги – «Річ» пропонує читати її поступово, частинами.

Надія Мориквас,
головний редактор

 
Богдан Чепурко

З книги «Наче те листя дерев»

І.

Як безлисті дерева, змерзлі дерева взимку – стою на перехрестях Чумацького Шляху, й здається, прожив сто життів. Рідні мої, чи вмерли ви, чи завмерли? Стоїте під вітрами й ховаєте в собі нове цвітіння. Підростаєте, розкронюєтесь, стаєте сильнішими, й досвід кожної зими соковито вибухає, брунькується, спалахує суцвіттями нових сонць, обнімає світ сердечними долоньками любові, зеленокрилим маєвом листя, рясноцвітним і білоцвітним сяєвом зримих пелюсток, щедро купаючи світ у світлі й барві озонових протуберанців, ловлячи горлечками світлих бажань сонячні потоки магми, яснозорі енергії Мами, що їх заряджає творець світу й світла жагою надр. Ярієте в грозовій купелі громовиць, вітер хилить вас до землі, ви ж розпростуєтесь до зір, й летите розпашілим духом до найсвятіших зірниць. Вбираю вас всією душею, взолочую найкоштовнішими променями духовного світла, возонюю живу кров природи літургією повстань, обнімаю чистою любов’ю крону вашого лету, брати мої й сестри – вкорінені в землю, крилаті вісники весни. Коли за вікном листоверзець, і все листопадово оголене, і нема ще сніжної віхоли, яка прикрасила б німу завмерлість природи, пірнаю в глибини власної душі, торкаюсь вселенської ніжності між самотністю і самістю – у вир життів колишніх і майбутніх. Отсю вертикаль святого причащання до родової тайни піднімаймо вверх, як найкоштовніші поклади духовного досвіду, вживляймо нуртування проминулого в новий часопростір, єднаймо ближніх і дальніх, творімо новий контекст і підтекст нашого часу, сокровенно внутрішню потребу висвітлити пейзажі душі, реалізувати глибинне призначення людської сутности, адже свобода творчості – це й чесність із собою: роби, що тобі до вподоби, бо як це сподобається іншим, якщо не полюбиш своє! Не переходь, не переступи, не впади в самолюбство: те, що тобі відкриється, має бути любе й миле всім сущим. Й водномить ця глибинна ніжність не мала б бути розманіженою, а гострою і строгою, як ніж, як лезо бритви, як стріла всепроникаючої любові. Роса віщого слова цілує мене в уста – росту від перших днів мого земного буття, гостро відчуваючи святу розділеність і неминучий змаг світла й темряви. Живу правдою, яка пронизує сутнє. Риса за рисою божі ризи ростили вкраїнську людину. Впорядкування часопростору – богонадхненна справа: вдихни Святого Духа, вмийся чистими водами первознань, наведи лад і справедливість у взаєминах, твори рай у душі, веди багатоголосу мелодію до верховин щастя. Вольно чи невольно – всі включені в боротьбу добра й зла. Втілення і перевтілення не самоціль – всі мають неповторне значення й призначення в обрядодіях реалізацій. Як це звести докупи, погодити, довести до рівня взаємодій, творчості й співтворчості – задля світлого творення особи Народу перед лицем Бога? Брати і сестри по крові й во Христі, стоїмо на водах Йордану перед святими Водохрищами – щоб гідно звершити велику містерію Роздва, розпрощатись із душами відійшлих аж до великоднього скресання, літургійного Воскресіння. Цього святого й щедрого Вечора, коли ще небеса відкриті й рука Орія голубить своїх дітей золотою печаттю вічності, зібрались ми на чисте віче омити плісняву і порохно в душах, творити й співтворити культурний оптимум, величний, стиль хліборобської раси, усну Книгу споконвічного передання з усіма його вершинами й безоднями, тулити в пучках рельєф і чуттєві глибизни вкраїнського слова на всю повноту й силу нашої земної спромоги. Щедрійша лепта кожного виповнить океан всенародної посвяти, стане новим початком в духовнім преображенні. Христос хрищається в ріці Оріїв! Стань на роздоріжжі! Кінь пасе тебе мудрим оком. Всі сльози ти виплакав, усе, що мало статись, уже сталось – не повернути часу, не затримати на калиновім мості. Стоять роззяви і роззираються довкруж – добре, що не втратили життєвого інтересу! Полюбіть одне одного в своїй сокровенній одності й самості – своє невигублено вірне бажання жити! Творіть літургію в храмі душі, яка вічно хвилюється, звучить, священодіє в образнім слові, в молодильних мелодіях воскресінь. Всяк окремо, народжується і помирає окремо, однак вразлива душа ніколи не самотня: білий світ повний світлих образів і вражень. Мовлять століття, і щонайменша мурашка, травинка, квітка, пташка. Всіх любить Творець, все ж одухотворене Його благодаттю. Щедре довкілля ніжно омовлене, назване, отже, твоє – будь причетний до вся! Кожна людина – така, як є, і така, як всі, але кожна людина інакша, инша. Іншість вибрана не нами – це наша сутність. Занурюйся з головою в чистий потік свідомості, пречисту розмову з Богом, якої ніколи не забагато, обживай серцем недосконалий світ і надхненно вдосконалюйся в ньому, обожнюй ластівку, яка завжди встигає вирватися із окресленого пейзажу на краєвиди одухотвореної свободи. Все у всьому: ти музикант і композитор, сценарист і режисер, актор й оператор своєї ж уяви, яка заново творить і відтворює білий світ. Завмираєш у захваті від цього часопростору, в якому так багато надхнення і краси: глянь – повсюдно витає вирозумілий і прекрасний щем вищої насолоди звичаїв і традицій, обрядів і ритуалів незрівнянного світообразу преображеної суті. То в одному, то в іншому кутку світобудови бренить і величною птахою злітає в піднебесся вкраїнська пісня, і вже ти купаєшся у тих прадавніх вічно юних злетах материнських вод, в квітах і зелах відродженої природи, у кроні й корінні дерева життя – пливеш на цих божественних лодіях мелодій у серце Всесвіту, а там на неторканому троні сидить небесний Володар і каже, що це добре, бо й справді є ж якісь вічні, архетипні, божі, універсальні первні, що живуть і житимуть до кінецьсвітньої межі. За якою… і ніхто цього не знає, але кожен усміхнеться життю крізь смерть. На білому полотні, на білому камені зроджується неперебутня любов. Двічі на вічність являється Птах, щоб за третім разом сотворити рай. Що й казати на ненаписаного листа, на й на вічно обоюдне: що сталось, що відбувається, що з того буде? Одне в одного запитуємо, й серце розкрається всоте, й кінця-краю тому не видно, бо й відповіді в Могилі. Хіба я не знав, народившись володіти світами і самим собою, всеціло посвятивши себе земній гостині, але й небесним устремлінням, свідомому й втіленому, як круто повернеться моє життя?! Вживляю невимовне і невідчутне в кожну клітину, втаємничую крок за кроком божі тайни, тішуся одухотвореній природі, втіленню духа, реалізації ірреального, вільному перетіканню енергії в суспільстві, високій правді існування. Хіба не знаєм, на що йдем, не здогадуємось, що ми непрохані гості у цьому світі, який став затісним для Тайни, бо й тіло – в’язниця душі, а розкіш і кошмар ґенофонду взаємопожираються? Як і те, що хтось мудро править, і тлінність тіла зруйнує в’язницю духа, аби душа вознеслась до Неба, набираючись Божої снаги перед новими втіленнями. А там, як Бог дасть, повернемось ще раз і не раз у грішні сіті пристрастей та амбіцій цього прекрасного в ідеалі, але затьмареного зрадою, цього такого недосконалого білого світу. Хто це знає?! Тіло буде іншим, час і простір будуть іншими. Ми будемо інші. Нас вже ніколи не буде. Цей лист нічого не означає й нікому не адресується. Хто його прочитає серцем, той відчує. Не прощаюсь, бо ж вічність поруч. Не тут. Не там. Ніде. Ворожий час порвав мирні ілюзії й роздер завісу судного дня. Господи! Яка ж то дивовижа – передосвітня тиша білого світу: все завмерло й німіє напередодні народження нового серця! Святі дерева нічого не можуть змінити – святошно вкрились інеєм і голосно мовчать. Звірятко, пташка можуть сховатись у своє лігво, нору, гніздо, кубельце, людина теж тулиться й щулиться в затишному куточку й зиркає на покуть, а вкорінені зела – навстіж, нарозтіж: відкриті всім вітрам і негодам, борні й стихіям. Яку ж то треба мати сміливість й духмяну можність, а ще більше довіру до Творця й сотвореного, коли нікуди не сховаєшся, а треба жити! Розкронені дерева повноголосо надхненні – ворушать корінням, жваво шумлять гіллям й листками на весь гай. Гомо гоміні в снах гомонять. Велич сотвореного горить в крові! Зоря іде назустріч і молока вливає в силу нашу – вмиває рани воїну й вістить, аби готовий був човен огненний, як золото розлитись з дня до ночі, й через всю вселенну волами смирними тягнувся в синій степ, де ляже сонце спати уночі – бо день за днем між ясних зір життя минає, і віз, й воли співають на молочній стежці, яку пролила Матір Світу. Моя Вкраїно, тут – як на долоні – Твоя судьба й призначення у світі. Будемо битись, поки не здолаєм оскал московський – сто раз проклятого і зрадженого людства! Бо й що казати дітям нашим, які плюватимуться в очі старих і мудрих – і право матимуть?! Січ Христова співає про подвиги ратні: кинемося на ворогів, бо хто швидше йде, має славу, а хто зволікає – ворони на того крячуть і кури сідають… Боронись, земле: жалю гідний – хто не розуміє; грім небесний – хто не встане за правду нашу! Маємо спати на сирій землі, а їсти траву зелену, доки не виб’єм орду з рідного краю!