Богдан Смоляк

…це пошуки смислів і сенсів у їх закодовано-розкодованих, впізнавано непізнаних (мовно й позамовно) тайних реальностях (Б. Чепурко). Тут глибший рівень реальності; назагал потребуємо цього; і подеколи сягаємо… (В. Палинський).

Володимир Карачинцев – майстер вільного вірша, відомий гурманам поетичної істинності в українській поезії ще з кінця 70-х років минулого століття. Щоправда, таких поціновувачів нині небагато; як і поетів звідтоді. Тим-то його перша поетична збірка – «Хромосоми» (Львів: Центр Європи, 2007. – 256 с.) – видалася мені воскресенською, адже, додавши до уявленого з ранніх добірок підсильне тільки книжці, повно й потужно репрезентувала оригінальні авторські світогляд (невгамовна інтимізація в параметрах християнства) і поетику (наскрізна метафорично-симфорична й національно-архетипічна образність; добірне коло тем, у яких ці якості виявляються найкраще). І що не сторінка – десь отаке:

 

ти ніжна
дотикаємося аурами
хризантемами хромосом
(«світліє»)

різдвяність настає
і ми починаємо рух до світла
йдемо йдемо і
зупиняємося біля стін раю
очікуючи на нестрижене мовчання трави
(«молитвоспів місяця на засніженій землі»)

 

Здавалося б, «Хромосоми» – єдинопоетова (одним словом) та єдинонаша (так само) книга, а він – єдино її поет… Другої не треба. Але вона явилася, – «Видименевидиме» (сміливе зрощення антонімів одного кореня в назві). І чи не першим імпульсом до її створення стала позірна непомітність, прозорість «Хромосомів» у літпроцесі: за одним винятком (Віктор Палинський), у друці на неї ніхто не відгукнувся; мовчання – як воістину глибинно-хромосомне бачення… Та чи не цього автор і домагався? Звісно, що й цього… Відтак він мусив, просто кажучи, ще дещо домовити про видиме й невидиме. А що мова ця, з᾿ясувалося, вічна, позаяк те й те існують і дуально, і в найтіснішому поєднанні, злютуванні, – то вдався до нового високотворчого проекту. І вийшла книга надзвичайно… поетичної поезії. Попри її відверті філософсько-аргументаційні мотиви. (З огляду на це автор ніби нагадує нам, читачам спокушеним літературою і не дуже: любомудріє постало з образного думання й мовлення, і лише подальші обскуранти від філософії, включно з видатними, звели її до рівня, нижчого за нині буденне «дощ іде»…Тому поезія, яка вміє з першого-ліпшого нічого зробити Щось, ніколи не була і не стане конкуренткою філософії).

Неординарність книги одразу ж привабила відомих практиків поетичного й аналітичного слова, передовсім того ж Палинського, Богдана Чепурка. Вони написали для кола посвячених, а я, мережачи це, намагаюся розширити його…

Поява «Видимогоневидимого» здатна докрайньо загострити проблему сприйняття й потрактування того поетичного слова, яке, оминувши звичну для авторського/читацького загалу позу традиційності, чесно й питомо сягає поза традицію. Карачинцев, мабуть, передбачив схожу ситуацію, бо, як мало хто до нього, оснастив, забезпечив свою другу книгу чи не всіма можливими засобами утримання на плаву в бурхливому морі літературної смаківщини. Йдеться про назву, передмову-самокоментар (приклад: «…Поезія, передусім, намагання дивитись на життя з погляду вічності. Власне, пропонований текст і є спробою представлення відчитаних, відчутих смислів. Амальгамою відчуття видимогоневидимого…»), вигадливо-чітке роздільне структурування текстів, сакральні мотта, латинізми з примітками, зрештою дизайн – обкладинкова білінь із ґранатóвими півкулями Вселенної по краях).

Загалом книга нагадує добре споряджену каравелу відкривача нових земель…

Та це щойно зовнішньо-рамкова обстава великого задуму. Вбачаю в цій книзі своєрідний авторський маніфест Життя й Поезії як Божих та людських сутностей. В його осерді – палке переконання, що життя й поезія незнищенні, бо взаємозамінні у своїй нерозривній двоїні. Тут видиме й невидиме – то поетичне життя, то жива поезія. Друга завжди веде перед, адже більше є феноменом метафізично-духовним, спрямована вертикально, щодо земної площинності, й до вселенського центру. Саме поезія найбільшою мірою повертає щодня топтаному інформаційністю слову його світотворні функції. Віддає автологічному філософуванню синтетичну багатозначність, а людям – духовну синергійність, снагу прозріння. Мої твердження оперті на мисленну матрицю книги, що тут і там… береться позолотою, патиною поетичності. Доброму читачеві це наочно як білий день. Але найбільше вражають варіанти дивовижного поєднання очевидного з неочевидним – витворення метафоричного, симфоричного видимогоневидимого (тільки «перевізниця» ознак та значень метафора, з її найрозвинутішим різновидом – симфорою, перетворює віршування у творчий акт). Не можу не цитувати, коли кожне прочитання цього знов і знову наснажує (характеристики тропів у квадратних дужках вільні мірою вільності поетичної):

 

…надсвідомість незримими нитками прив᾿язує нас
до вранішніх променів сонця
як вишні до гілок
що тихо збуваються [розгорнена метафора на пейзажно-філософській канві]

*

пливу до тебе у морі піску
навперейми сонцю чи логосу [психологічно-символічна метафора]

*

невидиме
а як по ньому босоніж пройтись [метафора-аргумент]

*

гріх надає словам товстошкірості
пристрасті ущільнюють ауру слів
світло тоді задихається [розгорнена симфора-застереження]

*

не уникай дотику жоржин [метафора-відчуття]

*

місимо м᾿ясимо часиво [метафора-казіоналізм]

*

особистості вітру роздаровують амфори камфори
напинають вітрила мрій [симфорично-метафоричне поєднання ментального
з нетрадиційним]

*

намагаючись
жити
за скрижальною гравітаційною правдою
голгофи [симфора святописемна]

*

сумісність амальгамується світлом
тим що в кінці тунелю [симфора взаємності]

*

як довго триває ця натиснута клавіша тиші [метафора самозаглиблення]

*

хай збудеться зелена воля трави
нехай буде синя воля води [симфора незнищенності]

*

м᾿ятними пальцями пам᾿яті
перебираєш зім᾿яті струни повітря [симфора душевної радості]

*

тіла наші світяться водою
з рук предтечі [симфора буття]

*

нас прихилених до одвірка зорі [метафора українськості]

 

Метафорико-симфорика книги всеохопна, така численна, що, зачудовано мандруючи від сторінки до сторінки, в якусь мить перестаєш зауважувати її коштовні розсипи, а натомість замислюєшся про межі-безмежжя поетичного й поезії; про надспромогу поета. Що такого ще може бути іншого, кращого? Припускаю: й самого автора це бентежило, як і потреба оприявлення видимих та невидимих сутностей, імпульсувало до видання цієї збірки. Власне краще, найкраще – то вже згадана мною взаємозамінність життя і поезії. І як людина «самопевна» (з його книги), а ще більше життє- й поезопевна, Карачинцев розгортає небувале, принаймні в наші часи, ясування й доведення величі поезії правдивими розмислово-поетичними засобами. Логіка тут залізна, бо тільки звільнившись, заартикулювавши, від досі необхідного баласту блискучих визначень та дефініцій, є шанс стрімко просунутися вперед. Через межі здобутого вже «Хромосомами».

Курс за обрій, каравело!..

Творчо-обережно реферуючи теоретичні щодо поезії викладки автора, які насправді є поезією (приклад: «поет сягає домови / не домовинного простору мислеформ / а радше причаєного світу немислимого»), висновую: поезія всюди, скрізь і в усьому, «довкільна до неймовірного» – любов, радість, «тамоване щастя», «пошук входу і виходу з пекла до раю»; оскільки «неназване мало б не існувати», остільки поезія ословеснюється; з одного боку – «магічна сила літер і чисел», а з другого – спрага «тихої мови пустелі для порозуміння з Богом», коли букви, ставши словом, одразу ж стають і «тілом», тож «поезія транскрибує метаморфози».

Власне їх, метаморфози, можна йменувати «домóвою», як і помовою, позицією по цей і «по той бік мови».

Олег Лишеґа, пригадую, зіставляючи метафоричність із метаморфозністю, надавав перевагу другій, вважав її первиннішою, питомішою для земно-людської природи; у нього вона – як спільне ядро всього живого, від рослини до людини з її душею й мовою/поезією, яке забезпечує акумулювання й вільне перетікання енергій; метафора ж у його поезофілософії – продукт певного цивілізаційного пристосування і спрощення. Натомість Карачинцев дає слову змогу бути і «гусінню», і «лялечкою», і «метеликом» (класичний приклад натурального перетворення); у нього «ш шипить як сонце що входить у море», а «сухожилля слів змащені молоком птахів / які щойно повернулися з ирію» – поезія направду «чиста», «глибинна», «істинна»; водночас, додаю, метаморфозна. І це попри прихильність до ідей відмови од «мислення словом» та «пізнання без знання».

Певно, Боже сприяння людині полягає насамперед у тому, що Він обдарував її словом, здатним викликати прозріння-осяяння. Надто ж – як людину майбутнього, «проекцію у майбутнє» (за К᾿єркегором і Карачинцевим); ту, що «накопичує внутрішнє світло преображення ради». Отож-бо, преображати сутності свою й довкільні! У царині поетичної творчості таке преображення мовби поєднує метаморфозу з метафорою/симфорою, стає джерелом правдивого натхнення. Карачинцев напрочуд повно зачерпнув із цього «видимогоневидимого» джерела. Якщо «світ являє собою сумму поетіку Бога», то власне поетика в концептуальній практиці автора найбільш адекватна сама собі. Його поезія зостається собою у просторі перетворення й недовідомості поетичних істин. І його другу поетичну книгу назвý преображенською.