Декілька важливих спогадів та думок про Василя Кобилюха.

Ігор Ясенівський

Уперше побачив Василя Олексійовича Кобилюха у львівській Спілці письменників 22 грудня 2007 року. Тоді я працював тут секретарем. Зазвичай наприкінці року письменники збираються на підсумкову зустріч – «Останню сторінку». Василь Олексійович не був членом НСПУ, він належав до Української Асоціації письменників Західного регіону. Проте мав приятелів серед членів НСПУ і завітав у спілку, щоби неформально презентувати колегам по перу свою щойно видану збірку поезій «Прийшла до мене Україна», вірші з якої писав усе свідоме життя. Передмову до неї написав Роман Кудлик, а життєпис Марія Вакалюк-Дорошенко. Дарував свою книжку колегам-поетам з автографом автора, також мені підписав свою збірку. Ще вирішив подарувати свою книжку «Українські козацькі назви у санскриті». За нею я приїхав до Василя Олексійовича додому через декілька днів і отримав цю книжку з проханням переглянути її також як редактор. Опісля були неодноразові зустрічі в помешканні Василя Олексійовича, а також телефонні розмови, під час яких ми спілкувалися на різні актуальні теми, я повідомляв про помічені технічні помилки у його рукописах, а він заохочував мене відчувати-відчитувати санскрит і помічати споріднені до санскритських слова в українській мові. Навіть подарував мені ксерокопію підручника для університетів «Начальный курс санскрита» В.А. Кочергіної, який видала Академія наук СРСР ще у 1956 році. Пан Василь хотів, щоби я продовжив його працю у дослідженні санскриту як праукраїнської мови. Але я більше допомагав йому як коректор і редактор. Згодом дарував мені наступні свої книжки: «167 синонімічних назв Землі у санскриті» (2009), «Душа Японії: айни очима українця і санскриту» (2010), «Праукраїна і Санскрит» (2011), «Музика Праукраїни та її відлуння у Санскриті» (2015). Про ці дослідження санскритолога я свого часу написав окрему статтю-огляд. Ще в мене зберігається його брошура «В чому трагедія Максима Березовського?», видана у Львові в 2012 році. Василь Олексійович захоплювався видатними історичними постатями, переймався трагічною долею кращих синів і доньок України в умовах окупації заздрісними сусідами.

В мене зберігаються й ксерокопії статей Василя Кобилюха, які публікувалися у провідних українських часописах. А ще він роздруковував набрані тексти з майбутньої книжки і так поширював свої напрацювання поміж друзями і доброзичливцями. Його телефон не змовкав: постійно телефонували друзі, колеги, цікавилися його думкою про певні події в державі, або ж просили поради і допомоги як у лікаря-терапевта.

Доброзичливий, комунікабельний, небайдужий – цими трьома словами можна охарактеризувати цю особистість. Своєю щирістю та життєвою мудрістю завойовував довіру до себе і своєї праці. А працьовитим був як бджола. Результатом цього стали видані книжки і численні публікації. Науковці цікавилися його дослідницькою працею, сприяли у публікаціях в наукових часописах, вірили, що його праця є важливою та актуальною.

Відомо, що не всім подобалося те, про що і як писав санскритолог. Деякі заангажовані фахіфці-філологи радянського штибу вважають його науковий доробок мовознавчою міфотворчістю – це дізнаємося зі статті про Василя Кобилюха у Вікіпедії. Хоча в посиланнях на джерела не бачимо, щоб стаття була присвячена тільки аналізу наукових статей Василя Олексійовича. Василь Кобилюх писав так, як говорив – своєю хатньою, від матері переданою мовою. Залюблений у рідне українське слово, досліджував його багато років, долучався до укладання словників, плекав його лексичні надбання, насамперед діалектизми. Живився багатством рідної мови, як від цілющого джерела, втамовував спрагу творчої думки і дарував нам свої поетичні одкровення як поет, а науково-популярні статті –як санскритолог. Був доцентом кафедри українознавства Університету «Львівський Ставропігіон».

Дослідник вважав, що потрібно відчитувати санскрит крізь призму української мови, бо саме вона зберегла найбільше слів, що легко витлумачуються у санскриті. Знав історичну правду про те, що українцям окупаційна влада забороняла досліджувати санскрит, щоб народ не пізнав своєї минувшини і не усвідомив давність свого коріння та походження поміж іншими народами-сусідами. Звісно, що сусіди не бажали втратити вплив на розум і душу українців, були ласими до природного багатства їхньої землі та прагнули довіку експлуатувати працьовитих і смиренних українців, не забуваючи присвоювати собі здобутки талановитих рук і творчого розуму наших предків, лише давали назву своєю мовою і дещо додавали від себе. Самі досліджували санскрит, а нам забороняли, щоби голову вільно не підносили українці і не повставали проти вікового гніту-поневолення.

Джерельною базою для наукових теорій Василя Кобилюха були насамперед археологічні дослідження на українській землі, а також топографічні, картографічні, лінгвістичні й письмові джерела та духовний спадок українців, дбайливо збережений народною пам᾽яттю й переданий у традиціях, піснях, писанках, вишивках, різьбі по дереву… Не може бути упосліджений той народ, який має високу давню народну культуру, величезний пісенний спадок, милозвучну мову, міцні землеробські традиції, великі таланти і щоденну працьовитість. Тому Василя Олексійовича сміливо можемо називати духовним будителем української свідомості-душі від летаргічного сну забуття у технічно прогресивному буремному 21 столітті.

Саме праці Василя Кобилюха, базовані на авторитетних джерелах попередників, дають можливість українцям розплющити духовні очі і по-іншому побачити свою минувшину, закодовану у знаках і символах писанок та вишиванок, археологічних знахідках; споукають нас подивитися у глибину віків, щоби побачити неоціненні скарби наших далеких предків, їхні значні звитяги і вагомі досягнення, славну історію могутнього краю, доброзичливий сонячний світогляд, які свідомо ворогами українства були спотворені та применшені. Тому ці знання й закрили для нас ширмою заборон та переслідувань, офіційно дозволивши вивчати нашу історію лише від часу прийняття християнства Київською Руссю. Велика дохристиянська епоха була цинічно зневажена, знехтувана, названа варварською, поганською, негідною для пошанування. Українцям варто стрепенутися, відновити свій духовний зв᾽язок з далеким минулим, зі своїми предками, щоби не розвіятися по світу людьми без роду і племені та не розчинитися поміж сусідніми народами на своїй землі. Але зібрати і примножити те, що показує нас самобутніми, самодостатніми, мудрими та сильними, гідними мати і знати власну історичну спадщину, мати рівні права на щасливе майбутнє у світовій спільноті.

Тож причастімося життєдайним словом Василя Кобилюха. Відчуймо, як мелодійно звучить українська мова у працях санскритолога. Як його думки стукають до наших душ, шукаючи прихистку та підтримки-визнання. І хай знайдуться мудрі люди, котрі продовжать велику натхненну працю Василя Олексійовича – вичитування санскриту крізь призму української мови.

 

***
І нам відкриваються книги, яких ми не знали.
Міста мерехтять світлячками в нічному повітрі.
Холодні світанки. Нагріті осінні вокзали.
Дороги простелені. Очі запалені вітром.

Немає нічого, крім обрію ніжного пасма.
Тримаєш мене за мізинчик, тримаєшся міцно.
На стежку ранкову роса не боїться впасти.
На трави лягає проміння кольчуга мідна.

І день воскресає, і гостро нам хочеться жити.
На вітру віолу покладено музику Божу.
І ми урочисті, як дивні слова санскриту,
Вітаємо сонце, обличчям до нього схожі.

Мар’яна Савка

 

Василь Олексійович у своїх книжках також розміщував поезії про українську мову та санскрит як власні, так і відомих поетів. Але цієї поезії Мар᾽яни Савки він не знав… Тому зараз я долучаю її до своєї статті, щоб якомога більше людей збагнуло: згадки про санскрит на підсвідомому рівні витають у нашій генетичній пам᾽яті, і поети відчитують ці імпульси з минулого та нагадують нам про корені нашої цивілізації, що чекають на нові покоління фахових дослідників.