Ярослав Поліщук

Починати з того, чим є поезія, не випадає. Дарма що кожен з тих, хто відчуває причетність до віршованого слова, таки ставить перед собою це непросте питання, навіть якщо не формулює його публічно. Так само утертою істиною виглядатиме твердження, що форма поезії залежить від часу й місця її творення. А проте не перестаєш дивуватися, наскільки різні смисли може видобувати поетичне слово, що належить перу різних авторів, які близькі одне одному за місцем проживання, та й за поколіннєвою ознакою.

Бурхливі події останніх літ привернули нашу особливу увагу до Донбасу. Нічим крити, раніше цей край не часто був у фокусі культурних зацікавлень. На літературній мапі Донбас виглядав якщо не білою, то принаймні сірою плямою. Інакше кажучи, глибокою провінцією, в якій або нічого цікавого не відбувається, або те, що відбувається, має вимір суто локальний і в ширшому контексті не може слугувати за продукт культурного обміну. Хоч як старайся видобувати з минулого священні тіні Володимира Сосюри чи Василя Стуса, у сучасному донецькому краї ці постаті міцно забуті й рідко хто до них апелює. Натомість радянська міфологія – знову жива, хоч про сумнівну славу всіляких Стаханових і Кобзонів свого часу писали, й доволі переконливо.

Донбас немало просунувся на шляху набуття реальної автономії – не так у географічному чи політичному сенсі, як у сенсі ментальності, культурних орієнтирів. Звісно, великою мірою це вина політичних еліт, які заплющували очі на фактичну дезінтеграцію краю в Україні, а також на не менш істотну інтеграцію в російський культурний простір. А це з наростаючою силою провокувало конфлікт, який, ніби виразка, оприявнився вже після Революції гідності. Але зараз про інше. Спробуємо оцінити сучасний Донбас крізь призму культурної ідентичності, зокрема того, як вона засвідчена в поезії. Цим разом удаємося до ризикованого (чи навіть провокаційного) наміру: оглянемо дещицю з тієї віршованої продукції, яка заповнює сторінки інтернетних чи книжкових видань квазідержавних утворень, які йменують себе ДНР та ЛНР. Що не кажи, вони ж претендують на самовизначення, то й шукають відповідних форм презентації в культурі, зокрема у поезії.

Одразу варто застерегти: далеко не все з того, що наримоване різними авторами квазіреспублік, можна вважати за поезію. Часом у цих віршах прохоплюється ліричне почуття, а нерідко воно взагалі відсутнє. Зате пропагандистська риторика відбилася на них досить міцно, настільки, що значна частина таких віршів – ніщо інше, як банальне повторення пропагандистських слоганів; з тією відмінністю, що вони більш чи менш вправно заримовані. Проте поезію від пропаганди тут відділити аж ніяк не вдається, вони органічно зрощені, як сіамські близнюки, – довелося б тільки різати по живому… Тому хай мені дарує читач – не буду акцентувати на пропаганді: вона тут очевидна. Але є щось, що все-таки вибивається поза її рамці. Спроба реальної самоідентифікації автора й героя? Живий голос? Чого ж, трапляється.

Є в Донецьку регіональне об’єднання поетів «Прометей». Існує воно ще з 2002 року. І хоч веб-сторінка цієї організації повідомляє нам, що вона згуртовує представників різних поколінь та поглядів, звертає на себе увагу войовнича постава «Прометея». Так, 2003 року члени об’єднання видали альманах з гучною назвою «Поэзия непокорённого Донбасса» (!). Завважимо дату: виходить, уже тоді ці автори знали чи передбачали, що хтось таки захоче Донбас скорити. Чи, може, вони працювали на випередження? Ще одна прикметна деталь: як повідомляє сайт, авторів-промеївців єднає «горячая увлечённость поэзией и любовь к Советской Родине» . А тут уже явний прокол, бо декларувати любов до Радянського Союзу, якого вже немає майже 30 років, – якось несерйозно, якщо не сказати, що по-некрофільськи. Але даруймо: кожен з поетів має право любити те, що йому подобається, хоч би й мерців… Тим часом звернемося до самих віршів, аби оцінити, що стає предметом культу та пафосу донецьких віршувальників.

Дивним видається суцільна заанґажованість авторів у громадянську поезію. Частково можна її пояснити, звісно, умовами кривавої війни, що схиляють до настроїв мобілізації та солідарності. Проте цікаво, що автори здебільшого ховають своє ліричне «я» за обезличеним колективним «ми». І в тому загальному пафосі, в якому вони розчиняються з отим «миканням», важко розрізнити індивідуальність конкретного автора. Якісь вони дуже схожі, ніби сірі коти вночі. Та й питання, якими задаються, – також подібні й передбачувані загалом. От Альбіна Бондаренко порушує неоднозначну проблему ідентифікації мешканців Донбасу: її вірш має відповідну назву – «Кто мы». Окреслюючи цю ідентичність, авторка, одначе, не знаходить задовільного формулювання, вона схильна вагатися:

Мы – середина, мы – наполовину…
Рояль, виолончель и контрабас…
Мы не Россия и не Украина –
Ветрами продуваемый Донбас.*

Якщо читач уже заінтригований і очікує, що от таки на наших очах народжується якась нова, ще не відома світові тотожність, то наступні рядки вірша будуть для нього повним розчаруванням. Бо хоч край Альбіни Бондаренко не Росія і не Україна, то все одно тяжіє до старих, уже добре знаних (і оскомних з минулого) ідентичностей. Виявляється, вся його особливість обмежується вірністю Радянському Союзові та «слов’янським кореням». Тим більше, що й вона не сама по собі проявилася, а була інфікована чи стимульована (як кому подобається) політичним тиском іззовні, тобто спецоперацією російських спецслужб «російська весна», що спричинила війну на Донбасі. Поетеса звіряється читачеві:

Повеял нам русской весны свежий ветер,
Верны мы остались славянским корням.
И нет ничего нам дороже на свете,
Свободы и равенства, братства славян.
На рабство мы не променяем свободу,
Нет ближе России нам родственных уз.
За правое дело сливайтесь, народы,
В единый, могучий Славянский Союз.

Зрозуміла річ, донецьких віршарів не може не непокоїти доля їхньої батьківщини. Страждання й біль, викликані війною, часто стають мотивом їхніх віршів. Але чому ці почуття не зображено на рівні ліричного самовідчуття героя (вони були б переконливі й хвилюючі!)? Чому вони переважно зводяться до узагальнень і тієї ж таки пропагандистської риторики зі стандартними її формулами, ніби живцем вийнятими з телепередач російських каналів? Ось Зоя Цикунова починає вірш «Пылает Донбасс…» із картин людського страждання, а далі легко «сплигує» на публіцистичний тон, щоб завершити вже зовсім банальним висновком, який нівелює всю напруженість поетичного вислову:

Пылает Донбассс – подожгла Ук-руина…
Гнобит правый сектор, катует людей…
Во Львове получат гроб брата и сына,
Но лишь ухмыльнётся палач и злодей.
С мечом кто придёт – каждый знает, что будет:
Падёт от меча, и так было всегда!
Свободу в боях наш Донбасс вновь добудет,
Отстроит посёлки свои, города.

Узагалі ж, про страждання на війні донецькі поети писати якось соромляться. Вони віддають перевагу ура-патріотичним настроям, що мають за завдання мобілізувати на війну. Цікаво, що «молода республіка» всіляко стимулює таку творчість, очевидно, гідно оцінюючи її значення для підняття бойового духу донецького населення. Так, у 2015 році було видано колективну збірку «Час мужества: гражданская поэзия Донбасса»**, її навіть з великою помпезністю презентували в Москві за ініціативою відомого фонду «Русский мир», який безпосередньо опікувався виданням, а потім завіз тираж книжки до донецької квазіреспубліки. Недавно вийшла інша колективна збірка «Донецкий край, в стихах воспетый» (2017), в якій, варто зазначити, представлені різні автори, не конче з пропагандистськими віршами на зразок цитованих вище. Є там і ліричні замальовки з характерними образами краю: давні приазовські степи, терикони, річка Кальміус, парки Донецька, мальовничі околиці Слов’яногір’я… Але різко контрастують із ними образи війни, яка нині відчутна на кожному кроці. Коли читаєш такі вірші, то мимовільно замислюєшся: де та грань, яка відділяє живе відчуття автора від стереотипу, нав’язаного пропагандою… Нерідко цей стереотип заходить так далеко, що взагалі ставить під сумнів гуманістичну поставу, яка одвіку є чи не найважливішою ознакою поезії, що виражає ліричне сприйняття світу, а не чорно-білий поділ, характерний для публіцистики. Тоді автор втрачає почуття не лише міри, а й моралі та відповідальності за своє слово. Як-от, Анатолій Шевченко-Зурнаджи, що у вірші «Из небытия» закликає земляків:

Не грех, поверь нам, кровь пролить,
Чтоб в радости могли все жить
В Отчизне-матушке своей.
Фашизм не должен победить***.

Не менш відвертий і Сергій Сізов, автор «Песни ополченца Новороссии». Цікаво, що твір був написаний 2014 року, під текстом зазначено не лише дату (нагадаємо, що це найбільш кривава й трагічна фаза донецької війни, час масової загибелі людей), а й місце написання – Омск. І цим автор, здається, таки спалився, бо писав від імені місцевого «ополченця», а виявився заїжджим бойовиком, не надто обізнаним із суттю конфлікту на Донбасі. І тут – знайома барабанна риторика. Вона не видасться оригінальною для того, хто прагне поезії, зате є добре впізнаваною для тих, хто регулярно переглядає телепередачі російського ТБ. Знайома нам геополітична розтяжка: Росія-матінка – Новоросія – свобода; Україна-мачуха – Захід – фашизм. Автору лишається тільки заримувати правильні гасла, щоб утвердити у свідомості читача однозначну картину світу, яка вже склалася:

Не хотелось воевать, да куда ж деваться:
У фашистов жить в рабах – предавать дедов.
За свободу и за честь нам пришлось сражаться,
Наша Новороссия будет без оков.
На Россию-матушку лишь одна надежда.
Украина же для нас – мачеха, не мать.
И за Русь мы здесь стоим, как стояли прежде.
Нас за это повелел Запад убивать****.

Пишучи такі громадянські вірші, не треба винаходити велосипед, не треба вдаватися до мук творчості, адже готові матриці подібної творчості вже існують. Пафос, як і конкретні його формули живцем можна запозичити з добре відомої авторам, хрестоматійної радянської поезії, зокрема тієї, яка писалася про Другу світову (чи пак, Велику Вітчизняну, згідно з радянською кодифікацією, яка не піддається сумніву в «ЛДНР»). Тут весь набір калькованих фраз: і про велику перемогу, яка неодмінно буде, і про заповіти батьків-дідів, і про підлих фашистів, яких слід вибити з рідної землі. Узагалі, не варто дивуватися тому, наскільки сучасна поезія донецьких авторів вторинна, якщо врахуємо, що весь загальний образ війни, який вона представляє, не несе в собі нічого нового, а наслідує радянську антивоєнну поезію, причому в її гіршому – соцреалістичному, штампованого варіанті.

На цьому тлі видається цікавою, свіжою, оригінальною та лірика, яка постала під пером українських авторів – Сергія Жадана, Люби Якимчук, Бориса Гуменюка. Справа, звісно, не в мові, і не на цій засаді протиставляю два явища. Справа в іншому, що дає підстави говорити про якість тексту, про якість рефлексії війни у творчості. По-перше, українські автори уникають барабанної мови пропаганди, уникають загального пафосу; вони напружено шукають власного голосу, щоб зобразити жахіття війни. Не менш важливо, що вони так само уникають колективної ідентифікації, воліють говорити радше від імені індивідуального «я», ніж від узагальненого «ми». Їх більше вабить конкретна правда конкретної людини, ніж загальна, наперед задана ідеологією, істина. По-третє, тим і цікава поезія українських авторів, що вона містить вільну, незаанґажовану, часто непередбачену рефлексію людини на війні. Як-от відчуття бійця в окопі віч-на-віч із ворогом у віршах Б. Гуменюка чи трагічна доля біженців у віршах Л. Якимчук («Розкладання») або ж випадкових свідків та жертв, як у збірках С. Жадана «Тамплієри» та «Антена». Звісно, сприймати поетичні експерименти згаданих авторів можна по-різному. Важливо, одначе, що вони не вдаються до наслідування, не повторюють утерті образи війни, які вже давно стали стереотипними, а таки шукають щось нове, свіже, несподіване.

Мабуть, українських авторів не читають у «ЛДНР», а варто було б. Принаймні, тим, хто сам віршує й прагне у поетичному слові виразити актуальні почуття та переживання останніх років. У нашому короткому огляді, звісно, охоплено тільки незначну частину віршів з того боку барикад – і автор, ясна річ, не вільний од гріха спрощення. Але якщо вже дошукуватися поезії в поезії, то треба йти за живим ліричним відчуттям, яке є ядром усякої віршованої творчості. Громадянська лірика також має право на життя, однак вона не повинна зводитися до банального повторення правильних гасел; навпаки, її завдання – апелювати до загальних цінностей, уникаючи банальності.

Завершуючи, ставимо собі гамлетівське питання: чи можлива поезія по-донецьки? Чи може вона запропонувати щось принципово нове, чи радше добуває з архіву призабуте старе? А питання – риторичне.

 

Тут і далі цитовані вірші взяті з того ж таки інтернет-ресурсу «Прометей»

** Час мужества: Гражданская поэзия Донбасса 2014-2015. – Москва: Перо, 2015.
Інтернет-версія публікації.

*** Донецкий край, в стихах воспетый: Сб. стихов. – Донецк, 2017. – С. 10.

**** Донецкий край, в стихах воспетый: Сб. стихов. – Донецк, 2017. – С. 75.