Богдан Смоляк

Бачення

Існують три різновиди людей: ті, що бачать, ті, що бачать, коли їм показують, і ті, що нічого не бачать (Л. да Вінчі). В усьому людина необхідна людині (Т. Шевченко). Без носа людина – чорт знає що: птах не птах, громадянин не громадянин, – просто візьми та й викинь у віконце! (М. Гоголь). Існувати повніше – це дедалі більше об’єднуватися (П. Т. де Шарден). Бог створив нас на свої образ та подобу. Але звідки впевненість, що він працював у реалістичній манері? (С. Є. Лец).

Людей, яко вид, наділено колосальними здібностями і властивостями. Кожен член блискуче згармонізованого людського тіла, незалежно від оцінки й самооцінки, самобутній, незамінний. А все тому, що воно – і храм душі, і її зовнішній вияв, речове продовження, і певна дочасна межа… Мабуть, ні в чому іншому так тісно не поєднується фізика з метафізикою, плотське з неплотським, як у ньому. Серце, очі, вуха, руки, ноги… а чоло! а крайня плоть!.. Усі – органи з надфункційними функціями. Навіть мізинець у просторі наших конечних потреб усесильний (згадаймо хлопчика-мізинчика чи пальці на клавіатурі фортеп’яна).

Що казати – взорування за Всевишнім очевидне!

А якби людських членів було менше? – Ми, без сумніву, більше були б тваринами. Звісно, не слід забувати про відповідний розвиток у часі кожного нашого органа, що відбувалося з ласки Божої.

А якби деякі з нас позбулися того чи іншого члена? Ну, це не дивина – спервовіку людське тіло щось утрачає, поки не стає тліном. Та навіть безрукий підновить джерелицю до своїх уст, безногий квапиться встигнути на останній потяг додому, а чоловік зі штучним серцевим клапаном любить до самозабуття – все у сні, в уяві, у згадці, бо метафізика, дієва архетипіка рук, ніг, серця, як і решти їхніх «родичів», – для всіх без винятку і на всі часи.

Цілком інша річ, якби чогось тілесного позбулися враз усі люди. Скажімо, того ж мізинця. Чи в такому разі могли б ми бодай мріяти про повноцінне музичне виконання? А нема інтерпретатора – нема й композитора, і сучасного, і класика. Нема, своєю чергою, вдячного слухача. І вже музика, не торкаючись людських сердець, перестає бути найпершим прообразом вселенської Гармонії, Всевишнього… Моторошна перспектива. На щастя, неможлива. Чи як?..

Принаймні змоделювати щось подібне, з 99-відсотковою достовірністю, можна. Дехто вважає, що й необхідно, аби нагадати сучасній цивілізаційно знечуленій людині – ще раз і ще раз! – про безцінний дар життя, з усіма його природними, онтологічними й суспільними преференціями. Задля,

Гадаю, саме задля цього португалець Жозе Сарамаґо, нобеліант, у своєму романі «Сліпота» («Фоліо», 2013) наважився «позбавити» людство зору. Й ось кількоро пов’язаних звичайними життєвими ситуаціями жителів мегаполісу (лікар із дружиною, поліціянт, красуня путана, одноокий старий, зизоокий хлопчик, інші, і навіть пес, що завжди готовий злизувати сльозу на очах доброї людини), де розгортаються події, спершу самотужки, а далі знайшовши одне одного і взаємну підтримку, намагаються по-людськи пережити страшний катаклізм: чи то епідемію білої (цим не схожа на аномальну чорну) сліпоти, чи то таку свою долю. Власне недолю.

Владі доведеться виявити повну розгубленість перед силою випадку, невдовзі – після такого-сякого облаштування карантину для перших десятків осліплих – і граничну до них байдужість, жорстокість (солдати вбивають кожного, хто дістається лінії зорового контакту з ними ж, неосліплими). Однак зір інших тимчасовий – він швидко покидає всіх. І владців, і підвладних.

Останнім, які виявилися й найпершими постраждалими від наглої сліпоти, доведеться виживати в карантинному пеклі – майже без води, без належної санітарії, більш-менш притомної інформації… А зі спробою чоловічої черні структурувати пробування в колишній божевільні на засадах права сильного (привласнення спільних харчів, усталене ґвалтування жінок за кусень хліба для них та всіх інших осіб чоловічої статі тощо), щоб порятуватися й порятувати інших, покликана народжувати жінка вдається до такого ж жорстокого, як і ґвалт, вбивства чільного ґвалтівника. І після цього вона має намір жити, і житиме. Далі – вихід на місто, цілком паралізоване: застиглі автівки, трупи містян, переважно терзані здичавілими тваринами, численні гурти сліпих у пошуках чогось їстівного. Величезний бедлам. Неважко уявити… Наші з перших разом відвідують те чи те своє помешкання, що додає їм і сили, і відчаю. Вони ретельно тримаються гурту, дружать, кохають; ці почуття їм здебільшого новиною. Ще далі – поступове повернення зору, також до всіх. Дуже бажаний хеппіенд, адже ж масова сліпота – романна, вигадана.

Проте свою вигадку, з першого ж абзацу, письменник, кажу, зводить майже до нуля. Добре знаючи людину як таку, в незліченності її життєвих ситуацій та подробиць, послуговуючись неквапною розповіддю з дещицею діалогів, ще й прихованих у «лавинній» структурі тексту, він ніби переселяє безпретензійне навіть у крайній скруті буття персонажів на сторінки роману. Це й екшн, і психологічний реалізм із добре припасованими елементами антиутопії, а загалом – вражаюча, навіть загрозлива достовірність, якій не знайти тісного літературознавчого ймення.

І тут би передихнути. Позаяк ми зробили прохід лише першим, звичним, хоч і неутоптаним колом цього виняткового твору. А є принаймні ще одне.

Цей роман воднораз – затаєно-правдива притча, а що притча, за своєю жанровою природою, вже й так алегорично таїться – то подвійно прихована. (Припускаю, що далеко не кожен читач це розшолопає. Зрештою, по написанню есею спробую знайти якісь інші відгуки на «Сліпоту». В будь-якому разі не вважатиму свої завваги марницею: надто значна інерція слова неспокушеного…). Так-от, «забравши» в людей здатність просто бачити, що неминуче спричинює прогресування сліпоти етично-моральної (переважно це, хоч багато хто так «прогресував» одразу по народженню), Сарамаґо відтворює реалії домесійного часу. І хто ж Месія? Жінка! За сюжетом роману – дружина лікаря-офтальмолога, з перших страждальців, яка чомусь, єдина в мегаполісі, не утратила зору. Саме вона, довго приховуючи своє бачення від довколишніх, окрім чоловіка, навчила карантинників хоч якось орієнтуватись у приміщенні божевільні, не потрапляти під кулі нажаханих вартових, давати собі раду в найпекучіших потребах, розподіляти і згодом знаходити харч, навідати квартири свою й інших… Перейшовши через пекло найбільшої наруги, ця добра й розумна пані власноруч убила ватажка ґвалтівників, чим деморалізувала їх. Вона ж постаралася зрозуміти інстинктивну тілесну близькість свого сліпого чоловіка зі сліпою ж путаною, коли, мабуть, лише небуденний дотик живого єства до живого єства – а трапилося це при заселенні карантинників – міг засвітити промінець надії…

Колізії знайомі, біблійно-євангельські, хоча з несподіваними «завихреннями»…

Чи означає це, що, на думку автора, порятунок людства, в разі остаточної загнаності душ, залежатиме від жіночої життєвої енергії, яка видається незнищенною? Не певний, адже місія жінки полягає передовсім у недопущенні духовної катастрофи. Якщо навіть демографічна стає реальністю. Це – не менше й не більше! – унікальна місія гармонізації щоденного життя. А засоби її давно відомі й апробовані.

Справді, по прочитанню цього твору хочеться жити (слово з цитати на палітурці) й дорожити земним життям, таким залежним і від зору, і від бачення; та добре було б, щоб не просто труситися над власними його краплями, а – ділитися ними, нехай і останніми, з найбільше спраглими.

 

Судження

Не за обличчя судіть, а за серце (Г. Сковорода). Коли судиш інших, шукай у їхній провині відсутність провини, – тоді люди погоджуватимуться. Коли судиш себе, шукай провину там, де провини не видно, – тоді твої чесноти ще більше усталяться (Хун Цзичен).

Мій старший побратим і краянин Андрій Содомора предосконало переклав українською, прокоментував й оприлюднив палітуристою книгою понад 80 відомих у світі листів старожитнього римлянина Плінія Молодшого. (Пліній Молодший. Вибрані листи. В перекладах Андрія Содомори. – Л.: Апріорі, 2018). Досі ми знали тільки два із 247-х – з описом виверження Везувію, тому що був запит на стихійність і бурхливу емоційність, щоб ними притлумлювати нікудишні суспільні обставини і насаджувати комплекси; запиту на калокагатію – гармонійність, інтелігентність, етичний самоконтроль не було…

Та ось перед нами достеменний портрет (не кажу образ, позаяк «документальний») Людини Античності. Витворений, насамперед, стараннями самого адресанта листів, ретельно мережаних і селекціонованих, виведених на взірцевий літературний рівень. А щодо авторської самоавтентики, самоідентифікації епістолярний жанр, гадаю, має можливості навіть більші, ніж відомий своєю відкритістю, як і закритістю, жанр щоденниковий. Звертаючись до конкретного адресата, мусиш дотримуватися параметрів достовірності, і то в усьому – від себе до когось. І так сам «змальовуєш» себе. Цього, звісно, замало. Надто ж, коли йдеться про сучасника Христа (Пліній Молодший народився напередодні Його смерті й воскресіння).

Отож: блискучий римський правник зі спорадичними посадами й дорученнями від імператора Траяна (українцям здавна відомі Траянові вали), добре обізнаний з тодішньою філософією, історією й літературою, стоїк за характером та переконаннями; добросердий, поміркований, уважний і доброзичливий у ставленні до інших (з багатьма приятелював), розмаїто талановитий… Домальовуючи цей Плінієвий автопортрет, перекладач вдався до такого густого, майже порядкóвого коментування, що самі листи починаєш читати хіба за якийсь час. Щільники враження-розуміння-трактування, серед яких є й суто читачеві, заповнено вщерть! То й добре, бо завдяки вичерпності захопленого коментатора (бачу, що не Горацій, Вергілій, Овідій чи Сенека, яких так само сильно він інтерпретував, а власне Пліній Молодший став йому в тому часі найближчим!) кваплюся ступити на стежину свого сприйняття цього давнього мужа. Як і будь-хто інший, хоч порівняно мало обізнаний з особливостями його епохи, маю на це право, ба – відчуваю навіть обов’язок узяти з цієї історії найбільш пожиточне. І передовсім не те, що просто знатиму розуміючи, а – близьке мені, перспективне у просторі саме мого єства; все інше – чудова показова дидактика. Беручи ж – можливо, й журитися через недостатність чи відсутність чогось, про що думав як про безперечну наявність. Тощо.

Таких питань-вузликів принаймні кілька, і варто їх розв’язати, найкраще – спільними зусиллями.

Пліній і Христос, християнство (не забуваючи про крізьчасову еманацію моральних цінностей). Як сталося, що неписьменні рибалки (згодом апостоли) випередили його і на нього схожих у любові? Чому існує лише чуткá легенда про прикінцеву християнськість Плінія Молодшого? Це вельми бажане й через дві тисячі років, але, здається, неможливе…

Пліній і імператор (пам’ятаючи про одвічну опозицію «людина – владар»). Розумію, що далися взнаки суспільно-історичні реалії. Але вони є й будуть завжди, і завше недогідні опрічникові з його доконечностями. Істинними потребами. І людина-особистість виживає тільки так: ідучи не за обставинами, а – бодай трохи – супроти них. Пліній, видно, був не з тих. Його стоїцизм – без реального сегменту терпіння-страждання, властивого людям, що виборюють «золоту середину» в собі. Інші користуються нею як даністю. А щоб не втратити – виявляють у вирішальні моменти нерішучість. Виявляють її інстинктивно, що з часом стає звичкою…

Запитуючи у Траяна, в який спосіб і за що (а не чи) карати неофітів-християн, він догоджає більше собі, ніж імператору. Це виправдовує його як звичайну людину, та не як особистість. І відверто дисонує зі сливе ідеальною поставою інтелігента Плінія на книжкових сторінках.

То, може, річ у листовній вибірковості, яка сприяє концентрації найкращих, прикметних рис непересічної людини, але, відсуваючи менш важливі й менш похвальні її риси, позбавляє наше уявлення про неї часово-життєвої логіки. У результаті, як на мене, таки маємо образ, але трохи статичний. Збірний. Наче в романі, якого не завжди дочитують через надмірну його повчальність…

А висновок такий: задля найповнішого, об’ємного бачення (радше скульптури, ніж малюнка…) постаті Плінія Молодшого читач мусить знати всі його листи, особливо – щодо юридичної рутини (в рутинному проявляється моральний гарт людини) й особливо – до імператора Траяна (саме це листування спричинило появу першого протихристиянського закону).
Звісно, одне із суджень… Та ніби й невеличкий суд над правником – не раз адвокатом, не раз обвинувачем – Плінієм Молодшим. За його життя неможливий, як неуявленний суд і над сучасними наближеними до земних вершителів людських доль. Пліній ніколи б не наважився віддатися чомусь такому (він – не «самоотруєний» Сократ чи Сенека), тому-то й передчував свою кончину далеко від рідної домівки – від «золотої середини»…

Але якщо це суд, то суджу ним і себе, і багатьох довкола.

Всі-всі ми, включно зі славними Плініями, – під Усевишнім.