Ще трохи – і ми, в бурхливому нашому повсякденні, лише зрідка згадуватимемо про ІІІ Південний фестиваль книги і читання «Книжковий Миколай» у Херсоні. Втім, це задовга назва, міркує дехто з його учасників, бажано лаконічніше, хоча б так: Херсонський літературний фестиваль. А Миколая залишмо дітям! – кажуть. «Дорослим» письменникам, які б їхали сюди з усієї України, варто перенести це робоче свято на теплішу пору року. Але чи потягне місцева влада аж два фестивалі? Регіональний дитячий та Всеукраїнський «дорослий»?

Ще багато питань варто було б порушити власне тепер, коли ще не вистигли враження від зустрічей у грудневому Херсоні, і можна врахувати їхній досвід. В ідеалі Фестиваль мав би готуватися цілий рік – у чиновницьких кабінетах і в читацьких аудиторіях. Про це та про інше мені пощастило поговорити з Анатолієм Кичинським, знаним українським поетом, лауреатом Шевченківської премії.

 

– Пане Анатолію, що ви очікували від цьогорічного фестивалю?

– Я сподівався, що проведення цього фестивалю буде більш цілеспрямованим, розрекламованим, щоби поінформувати та запросити якомога більше херсонців. На жаль, було мало відвідувачів. Хоч дуже добре, що прийшло багато дітей, зокрема на заходи, що проводила обласна дитяча бібліотека імені Дніпрової Чайки. Але хотілося б поспілкуватися насамперед зі студентами. А зараз, мовляв, у них сесія, тому можливо, треба проводити фестиваль в інший час. Я думаю, що тут питання не тільки в сесії… Думаю, що все залежить від організації. Тому що той же викладач університету, куратор групи міг би домовитися, щоби зустрітися та поспілкуватися зі своїми студентами саме тут, під дахом цього будинку, де проходить фестиваль.

– Я помітила, що цього разу, порівнюючи з першим фестивалем, який проходив 2016-го і на який приїхали переважно львів’яни, було більше учасників з інших міст, зокрема з Києва, Запоріжжя. А кого б ви ще хотіли побачити?

– Звичайно, багато ще кого хотів би побачити, але річ у тім, що є люди, які люблять бувати в таких поїздках, от, скажімо, львів’яни приїхали сюди за 900 кілометрів, а є такі, кого навіть набагато менші відстані не приваблюють. Тобто є прекрасні письменники, які не дуже люблять – таке слово – тусуватися. Хоч я вважаю, що тусівка – це коли просто зібралися учасники, колеги, які приїхали сюди заради спілкування між собою, а не заради читацької аудиторії. А мета таких фестивалів якраз полягає у спілкуванні письменників з читачами, з ширшими аудиторіями, бажано студентськими, я би сказав, що власне студенти мали б стати нашою цільовою аудиторією. Це їхній шанс тісніше долучитися до книжки, української та світової культури. І ще б хотілося, щоб у майбутньому – якщо приїздить така група письменників саме сюди, в Херсон – чому б не зробити, як це було раніше… Я пригадую часи, коли проводилися Дні літератури – приїздило багато письменників, долучалися місцеві колеги – створювалися певні групи – по троє-четверо – і їх везли в один район, в інший, у десяток районів Херсонської області, щоб вони зустрічалися з тамтешніми мешканцями. Мені дуже прикро, що ті, хто живе не в обласному центрі, дуже обділені увагою: до них мало хто приїздить з письменників, там не проводяться художні виставки. Чому це так? Ми ж говоримо, що за конституцією у нас всі люди рівні. Але ж… Мешканці обласного центру мають переваги і можливості прийти на відкриття тої ж художньої виставки, а ті люди, які живуть за 50-100 чи 200 кілометрів від обласного центру, такої можливості не мають. Отут би треба продумати владі, на що варто виділяти фінанси. Якщо розібратися – то й не такі вже великі! Ці легкові автомобілі, які в будні використовуються для потреб службовців, – що, на вихідні на них не можна посадити гостей Херсона і повезти їх у містечка і села?!

– До речі, гарно, що ваша адміністрація дбає про своїх письменників, зокрема призначила премії, кошти на видання книжок.

– Ну це не поодинокий приклад. Я знаю, що деякі обласні ради виділяють просто чималі кошти – скажімо, на Івано-Франківщині чи на Вінниччині. Нещодавно був на Вінниччині і почув такі цифри! Там обласна рада виділяє на видання журналу 1 млн. грн. на рік., а на видання книжок місцевих авторів – 1,5 млн. грн. Ясна річ, є з кого брати приклад. Дуже приємно, звичайно, що цього року Херсонська обласна адміністрація разом з обласною радою провели літературний конкурс «Краща книга Херсонщини». Це вперше відбулося, і я радий, що став переможцем в номінації поетична книга. І дай Боже, щоб цей конкурс продовжувався в майбутньому. Адже це і розголос якийсь йде про книжку та її автора, і стимул з’являється, і взагалі, видно, що влада – поруч з нами, що вона розуміє важливість літератури.

– Ще одне запитання, яке, можливо, варте окремої розмови… Ви одержали Шевченківську премію 2006 року. Чи ділите свою творчу біографію, так би мовити, на два періоди – до премії і після премії? Тобто чи ви, даруйте, не стишили свого поетичного голосу, бо дехто спиняється – мовляв, все зроблено, все досягнуто. І які ваші набутки після премії і ваш настрій?

– Скажу вам відверто. Я ж лауреат багатьох премій, серед них імені Шевченка, звичайно, особливо цінної для мене. Премії – це приємно, звичайно. Це такі сходинки, по яких ти піднімаєшся, щоб подивитися на пройдений шлях, що ти зробив, а що там було не зовсім гарно. В літературі основне текст, а не премії. Тобто я не можу сказати, що ділю свою творчість на цих два періоди, у мене завжди були якісь спади активності і злети були. У 90-х роках, бувало, кілька років взагалі нічого не писав. Але відбувалася якась акумуляція і в кінці 90-х років я написав одні із своїх найзнаковіших творів. А після того, як мені вручили Шевченківську премію, якась частина часу пішла, наприклад, на живопис, тому що я ще й живописом займаюся, тобто я спокійно до цього ставлюся. Адже не в одного поета, художника чи композитора бувають так звані «творчі паузи», але це не означає, що вони внутрішньо не працюють. У мене бували такі періоди, коли я міг сісти і за пів року зробити книжку, потім воно не писалося. Так зараз – дещо пишу, малюю. Я не надаю цьому великого значення. Я знаю тільки одне: якщо потреба душі чимось задоволена, що ти ось сів і написав, то це добре, а якщо не пишеться, то не слід себе змушувати. Знаєте, колись мені до рук потрапила книжка, в якій на кожній сторінці був вірш, датований таким-то числом, а на іншій – наступним днем тощо. Я вважаю, що в літературі основне, як і в будь-якій справі, якість, а не кількість.

– Скажіть, будь ласка, ще кілька слів про херсонські видавництва. Які тут можливості?

– Працює «Айлант», наприклад, і “Наддніпряночка”, де я видавався,та інші. Хотілося, щоб у нас були видавництва, знані в Україні, до яких би зверталися письменники, які живуть в інших областях. Як, наприклад, мою книжку «Небажаний свідок» свого часу видав чернівецький «Букрек» – у престижній серії «Третє тисячоліття». Я досі вдячний чернівчанам за це справді дуже якісне, ошатне видання.

– Пане Анатолію, дуже дякую за розмову. Сподіваюся, що зустрінемося в березні – на 13 Книжковій толоці в Миколаєві- над Дністром, де вас привітають прихильники вашого поетичного і малярського таланту. Мені, наприклад, дуже імпонує ваша поезія про слово, яку хочеться запропонувати читачам нашого журналу:

І було Слово. І було сотворіння. І було диво.
І були явища. І не було предметів.
І був рай. І був гріх. І не було покаяння.
І був суд. І була кара. І не було раю.
І була праця в поті чола. І було пекло.
І було ремесло. І були предмети. І кожен мав назву.
І називалися речі своїми іменами.
І була прірва між ремеслом і сотворінням.
І було осяяння. І був політ над прірвою.
І називалися речі не своїми іменами.
І то була мова Поезії. І той, хто звертався до неї,
багатьом здавався білою вороною,
подразнюючи в них інстинкт мисливця
Із книги “Бджола на піску” (Херсон: Айлант, 2003)

 

Розмовляла Надія Мориквас
Херсон

На фото: Анатолій Кичинський та голова Херсонської обласної організації НСПУ Василь Загороднюк – в КЦ “Ювілейний”, де проходив фестиваль «Книжковий Миколай».