Богдан Смоляк

Одразу скажу, що такий заголовок-наліпка (якщо це наліпка взагалі, позаяк Шекспір вважав би ці слова чимось на кшталт почесного креда) стосується всіх професійних прозаїків. Їм-бо доводиться бути і володарями витворених ними ж світів, і попихачами читацьких смаків. Мусять дбати про своє й чуже задоволення, часто віддаючи перевагу другому, – c’est la vie. Зі врахуванням усіх обставин, Стівен Кінг – акцентований король (саме так перекладається його прізвище) і блазень (працює в царині наймасовішої, сказати б, жовтої белетристики, утверджуючи її нетрадиційно-неоднозначні напрями). Цей літературний можновладець найбільше відкрився світові, як людина і творча особистість, у своїй багатьом несподіваній книжці, 2017 року виданій й українською харківським «Клубом сімейного дозвілля», з одіозною назвою «Про письменство» (замість неї – виправданий розрахунок на ім’я). І, наразі просто повірте на слово, виявився зовсім не голим королем, хоч, знаю, дехто з нас не перестане так вважати…

Загалом книжка майже вичерпна, чим дає фору будь-якій, бодай трохи аналогічній, із нашого давнішого і новітнього літературного простору. А що трохи аналогічних не буває, то пригадую тільки щось зі схожими назвами кількох авторів-московитів (короткі есеї, здебільша не про себе), наскрізь заіделогізовані довговічні довідники з теорії літератури, у нас Лесина і Пулинця (нині студенти мають осучаснені його версії, які, звісно, також не претендують на роль довірливого літературного навчителя) й томики із серії «Пам’ятки естетичної думки» (Франко, Шевченко, Ґете, інші), гарно видані «Мистецтвом». Були і фрагментарні спроби поділитися секретами своєї творчості, але вони не дістали розголосу, розвитку й викінчення. Перегукується з Кінговим творінням перекладна література майстер-класового типу, навздогін якій – цікаво скомпонована й видана книжка Ростислава Семківа «Як писали класики: поради, перевірені часом» (К.: Pabulum, 2016). Та супроти письменницької сповіді Кінга, вперше оприлюдненої ще на початку цього століття, це друки явно легшої категорії.

Дивна річ: хіба не кожен знаний у світі письменник міг би написати щось таке? Хіба не зобов’язаний навіть зробити це, щоб у такий спосіб принаймні підтримати нові когорти продовжувачів свого стилю з письменницьким стилосом у руці? Міг би, але має обов’язок передовсім перед власним життєво-творчим інтересом. І так було завжди, всюди; а ми ще й нерідко або встидалися того, що пишемо, або підтягали свої тексти до ненаських. Підозрюю, що тут грає важливу ролю й темперамент майстра слова, його бажання-уміння розмовляти з усіма, розмовляти чесно, відверто і доброзичливо. Тобто по-людськи. А таких мало. Нині це, для мене, американець приблизно мого віку, насамперед відомий десятками романів переляку, так званих горорів.

У цій середнього обсягу його книжці є все: від біографічних придибенцій з дитинства – через поради, як та що писати і не писати, успіхи й невдачі, трактування своїх романів та повістей, зразки професійного саморедагування на довидавничій стадії, конкретику самоменеджменту тощо – аж до довжелезних списків прочитаного під час роботи над тими чи іншими своїми творами. Намагаюсь охопити якнайбільше посутностей Кінгового нехудожнього бестселера, та все одно обсягаю лише якусь їх частину. Надто ж – стосовно письменника як раціонально-ірраціонального феномена. Людини конкретного місця й часу, яка має родину, сім’ю, спогади, надії, звички, слабощі… Має хист, що його запримітила за собою дуже рано. Тож і має що сказати як своєму ідеальному читачеві (його уособлення – дружина), так і мільйонам інших читачів (тут додам, що немало важить і відкритість суспільства, яке, для прикладу, вустами речника щонайбільше поліції штату рекомендує не критикувати полісменів, на що письменник пристає, бо має намір зібрати серед них, так би мовити, польовий матеріал).

Незвичайна його творчо-лабораторна статистика: графік праці, текстові порції і т. д. Наш український прозаїк вважав та й досі вважає, що мусить мати повноцінний робочий день (як у чиновника й інших), інакше, мовляв, не створить задуманого. Це такий собі ідеологічний підхід, який за деспотії не врятував «бджілок» навіть від фізичного знищення, а фоліанти вцілілих авторів – од жахливої текстової нестравності. Бо й справді, шедевра не висидиш – ним треба повноцінно жити від слова до слова. Так було і буде. А цей щоденно пише всього дві-три години – дві тисячі слів. Але ж як пише: втягуючись у свої романні ситуації й історії, як у щойно посталу нову реальність; не заглядаючи занадто вперед – щоб життя брало своє, щоб і самому дивуватися з несподіваних колізій, радіти їм. Таке ставлення до своєї праці, звісно, притаманне чи не кожному справжньому письменникові (не толерую кінгівську ієрархічну трирівневу піраміду, бо вже із другого – відразу після класиків – вона спирається на людей «розкручених», поява яких стала можливою лише в ХХ столітті, – як і визначення класичних канонів, національних і світового, а тому кажу про письменницьку справжність і несправжність), і знаємо, як інтенсивно жив долею своїх героїв, скажімо, Григір Тютюнник. Одначе Кінг осягнув дещо таки своє, оригінальне: пишучи, він завжди «кайфує». Тобто, слід розуміти, має невіддільне од процесу творення задоволення, очевидно, задоволення всебічне. І від того, що робить «свою» справу; і від того, що робить її чесно й уміло; і від того, що справу цю гріх рівняти з миттям власної дорогезної автівки (його вислів); і від того, що справа ця, виснажуючи фізично й інтелектуально, натомість віддячує цілющим відчуттям примноження Богом дарованого таланту. Це вершина направду людської втіхи; пік, що на ньому, як і на будь-якому іншому, затримуватися… не варто. Тому-то в його випадку – дві-три години щодня, яких вистачає на підтримання реноме письменника великої працездатності. І на сюжети, що сняться…

А далі – нічого особливого, крім таких письменницьких надважливостей, як суголосний побут. Навіть повне матеріальне забезпечення талановитого автора не гарантує, що він писатиме добрі тексти. (До речі, таке забезпечення можливе там, де вимоги до побуту мінімальні, тож явно не у Штатах). Виходить навпаки: письменник, позбавлений змоги по-справжньому стикатися з життям, творчо пригасає. І не випадково більшість літераторів, не маючи надії на довговічність свого подружнього життя (бо чудово себе знають), усе-таки, закохані, ставали на рушничок, і мостили сімейне гніздо, і народжували дітей. І, звичайно, писали про це у своїх найкращих творах. Начебто самі з головою пірнали в отой життєдайний і водночас загрозливий вир побуту. І завжди вигравали ті з них, чиї дружини виявилися сильнішими за обставини власні й чоловікові. Таких дружин меншість, у всі часи меншість, хоч пересічно жінка вольовитіша за свою протилежність.

В Америці, як і скрізь, половина життя одруженого письменника – його суджена. Вчить його, зайнятого писанням й обмірковуванням, не відриватись од буденної реальності. Інколи – й писати… Кінгова Таббі (далі – Т.) – також учителька за професією і теж письменниця, правда, не така відома, як Стівен, – могла б собі дозволити й це… Але, судячи з життєвих університетів її чоловіка, навряд. Йому ніколи не бракувало ні освіченості, ні творчих ідей. А чого часами не вистачало, так це, як і кожному чоловікові, віри в себе, здорових звичок та професійної методичності. В мережі подейкують, що саме Т. «зробила зі звичайного вчителя» всесвітньо відомого письменника, класика новітніх романних форм. А що, прозаїками стають… принаймні директори шкіл чи завучі; або тільки міністри освіти? Примітивний погляд, що так і пнеться стати поглядом більшості. На жаль, уже став ним. Та що там – завжди ним був, а нині ще й скористався інтернетом. А підстава: зім’яті кілька сторінок одного з ранніх романів Кінга – «Керрі», що їх дружина вмовила чоловіка відновити. Роман виявився, хай і не відразу, прибутковим. Якби ж ні – чи згадав би хто, включно з автором, про ці три врятовані жінкою сторінки? А може, він зумисно шпурнув їх у кошик, щоб дружина глибше зацікавилася текстом, який тяжко народжувався. Щоб зацікавилася й… розрухалася. Цілком припустиме твердження, проте без перспективи підтвердження або спростування від автора… Та менше з тим, адже Т. подарувала Стівену трьох дітей і дарує постійне розуміння його творчих потреб. То й він констатує цілком щиро і справедливо, що без неї його б не було.

Когось здивує ваговита концепційна світоглядність (кращого означення не підберу) особистості зі славою автора взірцевого «легкого» чтива. Авжеж, Кінг – не Шекспір (сам це обжартовує), але споруди своїх писань він зводить на не менш надійних розмислових підвалинах. Наводжу щось на взір його життєво-буттєвих (буття трактую як життя, лише частково занурене в реальність) тез (у нього – «зацікавлення»), сформульованих, очевидно, вже пізніше, як своєрідний висновок і підсумок: «…наскільки тяжко – або й неможливо! – зачинити техноскриню Пандори, коли хтось її розчахне […]; чому, якщо існує Бог, стається стільки жахливих речей […]; тонка межа між реальністю і фантазією […]; і, понад усе, страшна спокуса насильства, яка часто зваблює по суті хороших людей […]. А ще я неодноразово писав про фундаментальні відмінності між дітьми і дорослими, про цілющу силу людської уяви».

Отже, інакше кажучи, – активне нагадування-застереження людству про надмірну залежність від, у Кінговій послідовності, взаємопов’язаностей: галопуючого технопрогресу (ще донедавна перший складник цього слова ми прочитували як «технічного», нині ж – як «технологічного»); свідомого забуття Божих істин або надмірного розрахунку на Господа (в обох випадках задля набуття необмеженої свободи, бодай у своєму світикові); колінкування перед життєвим матеріалізмом, який просто на очах береться патиною ідеального; дедалі частіше порушення балансу між тілом і духом на користь першого, дарма що людство завжди виживало за рахунок другого; небажання повертатися до джерел людяності…

Зацікавлення, безперечно, шекспірівського засягу!

Звідси – й відповідний темарій, яким Кінг мислить. Сам прохоплюється про переваги концепційного думання темою, однак замовчує одну немаловажну річ – що таке думання позбавляє його продуцента внутрішнього спокою, без якого страждає не тільки словесна творчість, а й кожна перша-ліпша професійна дія. Із цим слід боротися. І вельми важливо, мабуть, поглиблено медитувати не так на випровадження думок, як на появу їх літературних візаві. Другі – мовби «прохолодні» копії «гарячих», які їм поступаються, оригіналів; причому, концентруючи думку, готові до її вивільного перенесення в текст. Не випадково ж цей прозаїк не вважає чимось поганим (радше навпаки) побутові перебої у й так нетривалому денному процесі роботи над текстом.

Тема, самодостатня ідея як спосіб – чи не основний модус його літературної праці, який, між іншим, нездатний бути секретом, бо так чи інакше стосується більшості прозаїків. І чим духовніші вони, тим більше в автора шансів гідно вистояти в турбулентному часопросторі своєї творчості. Виходити з нього, по написанні нового твору, з мінімальними психологічними втратами. Для Стівена Кінга такі, на жаль, пов’язані зі спорадичним брутальним обсцесом. (Сприймається як слід обцасу на рукописній чи книжковій сторінці, хоч, може, є, насамперед, вадою перекладу. Якщо ж ні, то маймо надію, що ним він «криє» не нас, а, чомусь не зважаючи на нас, власні фобії…).

Кінгова книжка про письменство – добрий урок життя в літературній творчості. Урок відвертий, з «екскурсією» у свій край, у власну домівку, в любі й не дуже закутки… Вона здатна і заразити письменством, і відвадити од нього. А саме цього – однозначності вибору! – й потребує читач, особливо юний (ще більше – його оточення). Не здивуюсь, якщо цю книжку «стискатимуть» до конспекту, до письменницького самовчителя. Вона того варта.

«Проковтнувши» її, роблю королівський і водночас блазнівський висновок для себе: сучасні письменники транзитно-всесвітньої популярності примітні стараннями не так про власну персону, як про Його Величність Текст.

 

Весна 2018 р.