Елеонора Бєльська

За підсумками Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев» 2018 до першої десятки увійшла збірка оповідань «Прокатай мене на мотоциклі» Елеонори Бєльської, яка невдовзі вийде друком в одному із львівських видавництв. Твори письменниці із Кропивницька також здобули спеціальну відзнаку журналу Річ: за виразний гуманістичний струмінь, який пронизує її жанрову прозу.

Присвячується світлій пам’яті моєї бабусі.

«Ось Я стою під дверима та стукаю:
коли хто почує Мій голос
і двері відчинить, Я до нього ввійду
і буду вечеряти з ним, а він зо мною»

(Об.З:20)

Перед Великоднем згадалось Клавдії Павлівні, як одного разу поралася вона на маленькій пекельній кухоньці. В той рік їй виповнилося тридцять, а виглядала – на двадцять п’ять: невисокого зросту, тоненька, немов очеретинка, синьоока, з довгою косою, туго заплетеною і укладеною навколо голови у вигляді корони. Неслухняні, немов воронові крила, кучері легким мереживом спадали з-під білої хустинки на бліде чоло, нитка коралових намистин оповивала високу, тонку шию.

Напередодні свята, з ночі замісила тісто, і поки воно набиларо силу, готувала сирну і ліверну начинку для пиріжків, фарбувала крашенки і відпрасовувала святковий одяг до уранішньої – дітям і собі. Спати не вкладалась. Куди там! Хіба всю роботу переробиш – коли одна – однісенька з трьома маленькими діточками, без чоловіка, і взагалі, без будь – якої допомоги. І вдома, і на трьох своїх роботах потрібно встигнути, щоб прогодувати всіх, вдіти, взути. Адже діти підростають.

Чоловік пішов воювати за першим призовом. До кінця не встигнувши усвідомити те, що відбувається, на початку війни отримала вона похоронну – «виконуючи військовий обов’язок загинув смертю хоробрих при форсуванні Дніпра». Виплакавшись, з ненависним трикутником пішла до ворожки, так хотілося вірити, що це – помилка, що Юра живий. Адже бували випадки, що там на війні, плутали прізвища та імена і помилково надсилали похоронні на живих.

Ворожка довго і старанно розкладала карти, промовляючи молитви та заговори, робила над похоронною паси руками, входила у транс а, коли вийшла з нього, то ствердно заявила, що солдат живий, але зараз знаходиться в шпиталі, а може – в полоні. Додому обов’язково повернеться, коли опадатиме листя – отже, чекати потрібно восени.

Клавдія ж чекала кожного дня, кожної години, кожної хвилини…

В перший післявоєнний рік жила з дітьми в злиднях, втім, як і всі. Проте, до Великодня, відмовляючи собі в усьому, почала готуватися задовго до свята, бо вважала його одним з найголовніших християнських свят.

На маленькому кухоному столикові в холодних сінцях, очикували свого часу кружальце кров’яної ковбаски, наваристий борщ, узвар з копченими грушами, пшоняна каша в чавуновому казанку, невеликий шматочок свинячого сала, обережно загорнутий в білий полотяний рушник. А ще – делікатес – три різнокольорових льодяникових півника на паличках – подарунки сину Володі і двом донькам-погодкам – Валюші і Любочці.

Клавдії дуже хотілося побалувати дітей смачною їжею, нарешті нагодувати їх вдосталь, а ще – створити атмосферу свята, навчити відчувати величезну радість воскресіння Месії, присутності Бога в кожній добрій справі, в кожному доброму намірі, вірити в можливість дива, незважаючи на всі проблеми і тягарі життя.

Пораючись коло плити, вона й не помітила, як почало світати. Біля припічка кішка Багира вмивала сонні очі шовковистою лапкою, щоб не «прогавити» що-небудь смачненьке.

Жінка мимохідь поглянула у віко. Тендітна яблунька, що пробудилася від зимового зацепеніння, привітно помахала їй бростями.

В тісній вибіленній вапном кухонці «впритул» один до одного розмістилися пофарбовані блакитною фарбою стіл-тумба і два табурети, а навпроти – плита з весело танцюючими усередині яскравими вогниками полум’я, що виднілися крізь нещільно замкнені дверцята.

На Клавдії довоєнна білосніжна блузка з мереживним коловим комірцем і коротким рукавом-ліхтариком, зелена спідниця у велику чорну клітинку, зверху – строкатий ситцевий фартух. Її міцні, присипані борошном долоньки, як дві верткі рибки, занюрюються у блюдце з розтопленим маслом та спритно й дбайливо вправляються з тістом, розгортаючи і розм’якшуючи його на великій відшліфованій дерев’яній дошці. Коли тісто з неоформленої пухкої маси перетворюється в жовтувату пластичну субстанцію, нагадуючи гнучке людське тіло і починає дихати і рости, Клавдія формує з нього кульки-колобки та розкладає їх у змащені маслом формочки й обережно, перехристившись, відправляє у духовку, потім акуратно причиняє заслінку.

Колобків вийшло чотири. Три за віком дітей: один, маленький, для Любочці, середній – для Валюші і трохи більший – для дев’ятирічного Володі. І ше один, трішки більший, ніж Володін. З нього вийде сімейна паска. Після освячення Клавдія відріже від неї по шматочку дітям і собі, вони розговіються, а частинку залишать до наступної неділі, щоб пом’янути рідних і близьких.

А зараз – не приведи Господи, стукнути або грюкнути – тісто сяде, тоді всі зусилля – нанівець.

Діти сплять в кімнаті через стіну. Клавдія воліє, аби спали довше, поки вона не упорається. Адже це особливе тісто. Воно не терпить галасу, метушні, протягів. А також – поганих та сумовитих думок. Ще в дитинстві вона чула від своєї прабабці, що перед тим, як почати пекти паски, потрібно старанно помитися, зачесатися, ошатно одягнутися, а потім попросити у Господа благословення і весь час, доки випікаєш думати про щось світле і радісне. Тільки в цьому випадку тісто стає легким, пухким і набуває величезної життєвої сили, яка передається добрим людям під час святкових великодніх застіль. Сповнена важливістю того, що відбувається, Клавдія намагалася навіть стишити серцебиття.

Посадивши тісто у піч і впевнившись, що все зроблено правильно, вона обережно присіла на край табурета, розправила фартух на колінах, зітхнула з полегшенням і тричі, для вірності перехрестила розпалену піч, а потім і себе.

Прийнявши «цінний вантаж», піч статечно, низько загула, даючи зрозуміти господині, що хвилюватися не варто, що все вийде, як треба.

 

Під радісний передзвін церковних дзвонів, що кликали людей до храму, Клавдія завершувала останні приготування до виходу. Поряд крутилися діти, вже вмиті, зачесані, святково одягнуті.

З чоловікової святкової сорочки, яку він не встиг зносити до війни, зшила білу сорочечку для Володі і кофтинки з рюшиками для дівчат. Дивлячись на дітей, з гордістю думала: «Мої – найвродливіші». А сумні думки відгоняла від себе.

Хтось гучно постукав у двері. Клавдія здригнулася від несподіванки, а раптом це Юра з війни повернувся?!

Затамувавши подих, ледь чутно вимовила:

– Заходьте, відчинено.

Двері відчинилися. На порозі стояв високий, худорлявий чоловік в просторому одязі, з полотняною сумкою через плече. Таких багато тоді ходило. Війна зруйнувала не тільки будинки, але і життя, і душі. Іноді серед них зустрічалися і ті, що грабували, вбивали, гвалтували…

Довге, невизначеного кольору воросся і врівень йому борода ховали більшу частину обличчя, тому вік прибульця зразу визначити було неможливо. У світло-блакитних очах можна було побачити втому, голод та самоту. Тонка рука з довгими пальцями спочивала на дорожній палиці.

– Христос, воскрес, господиненько, – ледь чутно, тричі вимовив він.

– Воістину воскрес! – приховуючи переляк та здивування тричі зніяковіло відповіла Клавдія, міцно притискаючи до себе дітей, що стояли поряд. Шпарко звільнившись від материнських обіймів, Володя зробив крок вперед, даючи зрозуміти незванному гостеві, що в оселі є чоловік, який буде захищати свій дім, свою матір, своїх малолітніх сестер.

– Не бійтеся мене, будь ласка, – в голосі подорожнього не було агресіі. Він усвідомив, що дуже налякав господиню та її дітей, і намагався говорити якомого м’якіше.

– Я йду здалеку. Втомився, замерз, зголоднів – три дні макової росинки в роті не було. Не вистачає сил дійти до храму. Допоможіть, чим зможете.

Клавдія, ще міцніше притискуючи до себе однією рукою доньок, а другою – притягуючи до себе сина, подивилася навкруги. Погляд ковзнув на стіл, де в ранковому сонячному сяйві, що струменіло крізь незапнуте вікно, стояло все, що було прибережено та зготовлено до свята. А центрі цієї пишноти – на білому вишитому рушникові, урочисто височіли сповненні її любов’ю та величезною життевою силою рум’яні паски. Одна – найвища – сімейна, в білосніжному білковому капелюсі, присипаному різнокольоровим пофарбованим пшоном. З нею вона збилалася йти до храму, і три менші, теж гарні, рівні, теж в білосніжних, немов альпійські сніги, білкових капелюшках. Тільки у Володі присипаний синім пшоном, у Валечці – рожевим, а у Любочці – яскраво зеленим. Серце на мить дало збій, потім, здається, зупинилось, у вухах задзвеніла тиша. Вона подивилася у перелякані, беззахисні очі дітей, потім у глибокі, блакитні очі чоловіка, що пронизали її, наче променем …

Як уві сні підійшла вона до столу, вийняла з бічної шухлядки столу великий кухоний ніж і… акуратно розрізала сімейну паску майже навпіл. Більшу частину поклала на чистий рушник. Туди ж потрапили: зварене в цибулевому лушпинні теракотове яйце, два пиріжки, по шматочку сала та запашної кров’яної ковбаски. Наче крізь сон почула, як голодні діти голосно ковтнули слину. В цю хвилину вона намагалася не дивитися на них. Все зібране багатство акуратно згорнула в рушник і без жалю віддала подорожньому. Потім, повернулася до столу, щоб налити узвару у великий алюмінієвий кухоль. Коли озирнулася – чоловіка вже в оселі не було. Вийшла на ґанок – нікого.

Наче б то й зовсім не було…

 

Той рік видався найщасливішим післявоєнним роком для Клавдіїї та її дітей. Адже не збрехала ворожка – в перших числах вересня повернувся з війни її Юра, за місяць майже поряд з будинком, де вони жили, відкрили дитячій садочок, куди вона влаштувала Валюшку і Любочку, а трохи пізніше – сама почала там працювати вихователькою.

Того ж року Володя вперше отримав грамоту за успіхи у навчанні, а на маленькому городикові за будинком вони зібрали нечуваний врожай картоплі… Всю зиму їли самі, ще й сусідів іноді підгодовували…

Занурившись у спогади, дев’яносторічна Клавдія Павлівна знову і знову згадувала подіїї незабутнього післявоєнного року. Хто був той чоловік, що постукав Великоднім ранком до неї у двері? Просто подорожній, чи?…

Одного разу, багато років тому, вона почула повір’я, що перед Великоднем сам Господь спускається на землю і в різних подобах ходить серед людей, обдаровуючи їх своєю благодаттю.

Може, і в її двері тоді постукав саме він? Інакше, як можна було пояснитити ті зміни, що відбулися в житті її родини після приходу подорожнього? І те невичерпне джерело любові, що наповнило її душу по вінця? Любові, що змітала на своєму шляху всі перешкоди, любові, що давала сили жити і вірити, радіти кожному дню і творити добро.

Цією великою любов’ю вона турботливо огортала своє cімейство, щедро ділилася з людьми і, немов безцінний скарб, передала її у спадок своїм дітям, онукам, правнукам…

 

Галас та метушня в передпокої відволікли її від спогадів. Двері у вітальню відчинилися, їй назустріч радісно посміхаючись, поспішала майже вся її велика родина, що за набутою сімейною традицією, зібралася на святкування Великодня у родовому гнізді.

– Христос воскрес, бабусечко! – найменьша правнучка першою привіталася до бабусі.

– Воїстину воскрес, дитятко моє! – Клавдія ніжно поцілувала дівчинку й пригорнулася серцем до рум’яної щічки.

Переклад з російської Світлани Ніколаєвської.