«Блог» Тиберія Горобця

Під цим псевдонімом «заховався» поет-молодомузівець Степан Чарнецький (1881–1944), який з найщирішого лірика і запеклого богеміста перетворився в популярного фейлетоніста, улюбленця галицької публіки. Три десятиліття він виступав на шпальтах львівських часописів під постійною рубрикою «З дороги життя». Це, говорячи сучасною мовою, блог, і нинішні блогери можуть тільки позаздрити талантові й азартові свого попередника. Тим паче, що більшість з його речей – досі актуальні, чим би ми це не пояснювали: прозорливістю автора чи циклічністю нашої історії. Житейські обсервації Тиберія Горобця – не суто журналістські, а письменницькі, бо тут є роздуми, часто місткі, філософські, що виявляють власне обличчя автора та його індивідуальний стиль: всі його писання забарвлені іронією, часто – самоіронією та іронічним смутком. Привабливими для нашого сучасника видаються короткі есеї-спостереження, ба – застереження.

Останемо самотні…

Переводиться давний тип людини. Куди не гляну оком, щораз то менше людей. Незадовго не стане ні одного чоловіка, остануть самі партійні товариші. І чогось мені лячно дожити тої хвилі, коли, як «останній буржуй» Купріна, лишуся на широкому морі самотний, беззахисний, а довкола мене стануть грізні боввани, а всі вони будуть партійні… Боюся тої недалекої хвилі, коли все точно опреділиться по партіях, а то й поза скобками. А чомусь то не можу зважитися ні наліво, ні направо. Боюся партії. В мені покутує старосвітське упередження, що партії існують лише на те, щоби перечити ідеям, яким про око служать. Здається мені, що я міг би нарахувати дуже мало справді розумних людей, яким не є душно в рамцях партії. Сьогоднішня дійсність поважно захитала стійкість не одної ідеї. Слова «людство» і «народ» уживається лиш на торжественних обходах або у вступних статтях, уживається їх більше для музичного ефекту, – а уживаючи їх, думається про партію. А коли говориться про людину, про чоловіка, то теж мається на думці лиш чоловіка з партії.

Не люблю партій, а партії ще більше не люблять мене. Добре моє, добре їх. Я їх лише не люблю, а вони мені закидують гуртом і cпоодинока наклони і тенденції нетрудові, ненаціональні, недемократичні, несоціалістичні, нереволюційні і т. д. і т. д.

Та я не гніваюся, лиш маю один жаль до світа, що людство не складається з самих артистів. Нині в житті верховодять люди без таланту і без душі. Всюди паношиться сірий, буденний чоловічок, нині партійний товариш – все одно чи з титулом радника, чи з передавненою концесією шевця, кушніра або іншого тапіцера, а все він з довгим язиком, тісною лепетою, з фантазією поліциянта і амбіцією начальника постачання. Маю вражіння, що все довкола глухе від деклямацій тих чоловічків, туманіє від їх розуму, сліпне від їх патріотизму і спідлюється від їх затаєних аспірацій.

Та найстрашніше те, що той тип партійної воші лізе вгору, лізе в культуру, до мистецтва і висказує голосно свій погляд, а иноді й приказує. Партійному товаришеві мало, що товпа партійних товаришів поділила землю на парцелі. Товариш робить натяки, що коли би тільки пішов на компроміс з яким-небудь депутатом, то міг би поділити і облаки і небо. І сказав би тоді: Це моє, а це твоє!

Так воно йде.

Лиш бідні, самотні артисти ходять, блудять одинцем… Вже лиш вони остали поза партіями.

А я все таки питаюся: Чому людство не складається з самих артистів? Було би прецінь щось, що їх в’яже – одна нефальшована ідея: мистецтво! На жаль, артистів обмаль. Хоч є у нас люди, що пишуть поезії, повісти, драми і трагедії, рисують, малюють і різьблять, компонують сольові пісні, тріо і хори з фортеп’яновим супроводом на чотири руки – для історії остануть вони поетами, драматургами, малярами, різьбарами, композиторами, – а я кажу, що в нашому житті дуже мало артистів…

Я пригадав собі книжку Оскара Уайльда під .заголовком «Людська душа в добу соціалізму». Уайльд бачить спасіння в тім, що всі люди стануть артистами. Не будує він будучности ні на кооперативних, ні на радянських формах, лише на артистичній ідеольогії.

У фабриці, де тепер працюю, роботодавці не люблять мене. Не люблять вони мене, а я не люблю їх. Добре їх, добре моє.

Недавно закликав мене наставник і каже: Пане Горобче! Я знаю, що ви говорите правду лиш тоді, як забудетеся. Скажіть раз щиро: в кого ви вірите, чи в Маркса, чи в Льойда Джорджа, чи в Скоропадського, чи в Петлюру, чи в Миколу Ганкевича?

А я рубнув:

– Вірю в Бетховена!

Вражіння було фатальне.

Товпа і милосердя

Розлютив мене громадянин Максим Горкій своїм письмом про совітську Росію. Помістив його в «Ліманіте», передрукували його мало не всі європейські денники, не пересліпив його і мій товариш, що «оглядає пресу».

Велике питання підняв Горкій у свойому письмі, яким хотів відповісти, чому то російський народ перемінився в дикого, кровожадного звіра. Горкій виправдовує звірство російського народу жаждою відплати і пімсти за вікові кривди. В обороні товпи каже він ось що: «В Києві добрий російський народ викинув крізь вікно відомого промисловця Бродського. Так само викинув і гувернантку. Товпа пощадила лише канарка в клітці. В серці розшалілої товпи знайшлося співчуття до пташини. Значить, було милосердя в серці товпи. Лиш не було його для чоловіка, який на нього не заслужив. В тім саме ціла жорстокість і трагедія!»

Так говорить Максим Горкій.

Яка страшна помилка! Так говорити може лиш фантаст-поет, що сліпо вірить в товпу. Товпа викидала живих людей через вікна на брук, а … пощадила канарка…

Ось і непорозуміння! Я думаю, що товпа не викинула канарка з кліткою лиш тому, що не бачила його. А коли й добачила, то не викинула тому, що канарок має мало крови… А великий письменник пише про милосердя товпи… Ні, ні! Невже Горкій не видів товпи хлопчиків, що відрізували хвости котам? Невже Горкій не видів товпи, як обкидала камінням і болотом п’яного або божевільного чоловіка? Чи Горкій не чував про товпу, що робила погроми, що била до крови, до безтями Малішевського чи о. д-ра Юрика? Невже Горкій не чув нічого про товпу, що гуляла довкола гільйотини і шибениць?

Тому не говоріть про милосердя товпи. Товпа є страшна, кровожадна і жорстока.

І коли людство має піти вперед, то мусить знищити товпу. Як людина має визволитись, то треба вбити товпу. Бо не панування товпи, а панування суспільностей, на які складаються освідомлені одиниці, є метою, до якої варто прямувати!..

Згадка

То було давно і в далекому краю.

Було нас лиш двох: я і худощавий павук, що розснував дрантивеньку сітку в куті моєї тюремної келії. Не годину, не дві спозирали ми на себе. Він дивився на моє життя, я на його. І жаль мені було бідного павука тому, що він сам добровільно поселився в тюрмі, і тому, що видимо голодував. В нашу келію лиш на велике свято залітала муха. Я засідався на неї, ловив і кидав у павутиння. Муха голосно протестувала. Та не було ради. Мусіла йти на жертву. Є в природі закон: одному треба гинути, щоби друге жило. Я не міг допустити, щоби мій павук згинув з голоду.

Симпатії між мною й павуком затіснялися. Я вмовив в себе ще одну прикмету павукового роду. Я пригадав собі, що історія, оповідаючи про музикальність у звірят, розказує й про павука, який в часі гри Ліста вилазив з-під естради і сидів на ній так довго, як довго Ліст грав. Я вірив і в музикальність мого тюремного товариша. Я співав своєму павукові сумні стрілецькі пісні, а він слухав. – Мені бодай здавалося.

Так жили ми кілька неділь.

Та з часом мій павук перестав вихилятися зі свойого маленького гнізда, немов здичавів, посумнів. Не виманила його й зловлена муха.

Одного ранку я ствердив, що мій тюремний товариш не жиє. Я виніс трупа на вікно з решіткою, поклав на лист моєї жінки і підпалив сірничком…

Догасали два листочки паперу і труп павука, як з-за стіни стали долітати людські стони. Били політичного в’язня. Дуже били. За кілька хвилин стони вмовкли.

На моєму вікні попеліли два листочки паперу і тлінні останки мойого тюремного товариша, а в моїй голові снувались думки про безжурне життя і тиху, щасливу смерть павука.

Публікація Надії Мориквас

One thought on “«Блог» Тиберія Горобця

  1. Потішив мене стиль і написання Тиберія Горобця (Чернецького). Професор Василь Васильович Пачовський любив цитувати уривки з його творів, а от тексти з газет. прочитала вперше і була вражена думками, які актуальні й сьогодні, а найголовніше правдиві. Партій сьогодні, як бліх на старому кожусі, але вони і тепер не мають жодного стосунку до життя народу. А товпа теж є, особливо за партійні гроші на протестах , які нчого не вирішують, лише рекламують партійних ватажків до виборів. Дякую пані Надії Мориквас за таку цінну публікацію!

    Подобається

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s