“День відчинених дверей» у львівській майстерні Катерини і Володимира Немир, що пройшов минулих вихідних, – нагадав мені ті незабутні зустрічі, які відбувалися колись в майстерні ще одного творчого подружжя, також скульптора і маляра – Євгенії Бриж і Євгена Безніска…

Цього разу домінував Володимир, бо скульптури Катерини вже спаковані для подорожі до Миколаєва, де 14 вересня у виставковому залі філіалу Києво-Могилянської академії відбудеться їхній спільний вернісаж… Неможливо було осягнути за раз неймовірний світ Володимира Немири, хоч більшість із нас знайома з його творчістю. Художник зумисне не дає назви своїм роботам, не пояснює задумів і мотивів тощо. Ну ви зрозуміли. Але неписані правила «відчинених дверей» дали мені право задати кілька запитань панові Володимиру, на котрі він, згідно з тими ж правилами, мусив відповісти…

– Пане Володимире, Ви колись сказали, що не любите, коли глядач відчитує ваші відчуття – краще, хай це буде загадка… А мені подобається, що ваші роботи – як живі, вони промовляють, і ти бачиш, як вони творяться далі. Вони завжди не завершені… Я розумію, що чим довше дивишся, тим більше сприймаєш. Тобто ви не проти такого трактування, що ні одна робота не є закінченою, поки на неї не подивиться глядач?

– І це також не буде закінчено. Бо прийде другий глядач, третій – і кожний зі своїм переживанням, своїм баченням того твору. Сьогодні хтось закоханий, хтось подумав про хлопця, що загинув на фронті, а хтось згадав батьків – в кожного своя енергія. Я дивлюся зараз на роботу «Шевченко» і згадую свою вчительку, яка в 1961 році сказала: щоб кожний купив «Кобзар»! Бачите, я тут прилаштував «трафарет», напис «ДІЛО» – він символізує царський указ, що забороняв Шевченкові писати і малювати. Я б це інакше нині робив. Це був такий момент. Я б зараз намалював Шевченка по-іншому, бо знаю його і поза «Кобзарем», як інтелектуального поета й талановитого художника…

– Недавно я вичитала в єврейського письменника Аґнона (його «Нічний постоялець перекладено на українську), що в принципі кожний новий читач є останнім обєктом, якому спеціально адресована книжка, яку він щойно відкрив, хай вона й написана століття тому. Це відкриття вразило мене! Уявляєте – письменник пише спеціально для тебе, точніше, він би мав писати так, щоби ти, як читач, це відчув. Наскільки це збагачує чуттєву палітру реципієнта! Очевидно, кожний письменник мріє про таке сприйняття своїх книг. А ви – яким бачите свого глядача?

– Мабуть, таким, який захоче і зможе завершити мої незавершені картини. В кожного художника є твори, які глядач може продовжити.

Володимир Немира - живопис (5)

– От наприклад, цю картину, де вгадується корабель,який щойно вирятувався від бурі, вже й викинув спасенний якір, я б назвала «Ковчег»…

– Може бути… Може, це той ковчег, який врятує Україну, той що обєднає людей, а зрадників, продажників, бандюків, нечесних депутатів – море все почистить і змиє з лиця нашої землі.

– Що означає якір?

– Це моя Катерина…

– У вас є такі твори, що ви точно хотіли б їх ще допрацювати, дописати?

– На жаль, майже всі такі роботи. Тому що я вже інакший сьогодні… Ото розвішував картини і кажу Каті: дивися – я би отут і те і те… Але не треба цього, треба нову роботу починати робить! А та робота – з того часу, вона зв’язана з тим космосом, з тим виміром. А я тепер в іншому житті, в іншому вимірі малюю, і воно має інше бачення, на мене ж повпливали друзі, сонечко. пташка, новий досвід. Усьому – свій час.

Володимир Немира - живопис (1)

– Це дає надію, що творчість безмежна( і ми з вами, і творці і реципієнти, в тому процесі).

– Безмежна. Якщо ми робимо так, як угодно Богові, ми продовжуємо будувати Божий світ. І це наша противага злу. Я вірю, якщо ми робимо добро, воно те зло знищить.

– А ще така ваша картина – окремі постаті з німбами над головами… Це душі?

– Душі і є наші німби. Вони святі. От іде людина, а ми думаємо – от він такий-сякий, чи він пив там ,чи когось образив… Бог його вже простив. Він, може, покаявся, і Бог йому простив. І ми не маємо права його осуджувати (бо він несе свій німб над головою? – Н.М.).

– Як ця картина називається?

– Нема назви. Всі картини в мене зроблені на почутті того моменту, коли я писав і вірив.

– Ось картина зі склом, навіть не хочеться називати її натюрмортом, бо це якось звужує… Пляшки наповнені кольоровим світлом. А може – якимсь п’янким трунком? І – риба…

– Ні, нема наповнення. Ота риба – вона сама вилізла – я її не малював…

– І нарешті: чия це така прекрасна ідея – відчинити двері вашої спільної майстерні людям, Ваша чи Катерини?

– Катерини. Вона мріє привести сюди дітей…

Володимир Немира - живопис (2)

Катерина Немира:

– Виникла така думка, щоби у Львові не тільки пончики продавали, на День пампуха, щоби був день спілкування в майстерні художників. Мені, наприклад, дуже жаль, що майстерня Євгенії Бриж стоїть, не заповнена людьми. Мені б хотілося приходити туди частіше, щоби спілкуватися з колегами, я вважаю що Бриж як скульптор була щастям для Львова. Ми з Володимиром живемо в селі… І я подумала, що наша львівська майстерня може стати відкритою. Сьогодні буквально побачила, як все це сприймається, як це виглядає – то не має бути дуже часто. В кінці вересня я буду у Львові, то зроблю майстерню відкритих дверей, щоби батьки могли прийти з малюнками дітей. І я їм скажу, що не треба дітей за вуха тягнути, бо всі діти є талановиті художники. Пять років я займалася з дітьми у Новому Яричеві, де ми живемо, але зараз у мене стільки нових проектів, що це стало неможливим. А без дітей не можу…

– З чим ви їдете до Миколаєва?

– Я буду там представляти роботи, які ще не були на виставці. 11 вересня ми виїждаємо в Миколаїв (а до того часу мене не буде у Львові), то ми вже спакували мої роботи – триптих, присвячений Іванові Франку «Тричі мені являлася любов» – це малі скульптури, до 60 см.

Володимир Немира - живопис (7)

– Ти бачиш у цій майстерні свої роботи?

– Абсолютно. Тип паче, що отам за дверима стоять вже готові форми, які я буду набивати глиною і робити нові твори. Це буде не тільки виставкова майстерня, а справжня робітня, яка буде відчиняти свої двері для всіх зацікавлених раз на місяць. Я сама придумала таку ідею – у Львові зараз дуже багато художників, вони всі надзвичайно цікаві, і кожен десь окремо-окремо-окремо, і коли приїжджають екскурсії, то вони їх не бачать. У Львові є також багато скульптури,  різної і не завжди доброї. І тому має бути діалог між митцями і споживачами мистецтва. І – між художниками. Повинна відродитися давня львівська традиція – те. що ми колись називали « водити козу».

– А що везе Володимир до Миколаєва?

– Він везе картини, писані акрилом, і монотипії..

Володимир Немира - живопис (8)

– Це акрил?! Маю на увазі те, що ми бачимо сьогодні на виставці.

– Так. Один художник, доволі відомий у світі, сказав: я вам віддам акрилі, бо я так не вмію акрилами малювати. Володимир навчився так ними малювати, що вони світяться, створюючи ефект, якого більшість художників досягають олійними фарбами. Акрили ж -це сучасні фарби, які лягають на більш сучасне полотно сучасними темами.

– Для мене роботи Володимира сповнені стриманої експресії і водночас, так би мовити, щирої української вольниці. Недаремно мистецтвознавці, зокрема світлої памяті Володимир Овсійчук, говорили про його новаторство в традиції. А Богдан Мисюга назвав Володимира Немиру митцем справжньої України.

– Я вважаю, що зараз настає час, коли митці, перепробуючи різні ефекти, починають новий виток – це те, що лишається в віках. Класика завжди відповідає часові, в якому вона живе.

Володимир Немира - живопис (6)

– Що стосується прекрасної кольорової графіки, монотипій, що нам показав сьогодні Володимир просто з папки, – то це нове для нього?

– Взагалі, то це авторська техніка, всі праці графічні виконані тільки в одному, унікальному екземплярі. Володимир цілий рік працював над ними. Він шукає нові форми, нові методи передачі відчуттів. І справді, його роботи наповнені експресією сьогоднішнього дня, це відчувається. При тому, що Володимир вже в поважному віці, він би міг собі малювати хатки, садочки… Правда, я собі цього не уявляю. Творчість – безмежна.

– Дякую.

Розмовляла Надія Мориквас

Advertisements