*Це давніше інтерв’ю, досі актуальне. Присвячується 25-річчю нашої Незалежності.

– Пані Маріє, які перспективи української мови в “глобалізованому” світі? Можливо, правильніше поставити питання, чи є такі перспективи?

– Справді, доля української мови – болюче питання для нас, українців, бо воно пов’язане з самим існуванням українства. Особливо зараз, в пору економічної глобалізації, коли фунт стерлінгів, євро і долар виходять на одну і ту ж вартість, тобто на планеті буде одна спільна грошова одиниця, спільна економіка, а далі ринок розширювати вже нікуди.

Нам, отже, пора переключатися з “незалежної” політики-економіки на інші індивідуально-національні аспекти. Це, в першу чергу, територія. Економічно і її, мабуть, вже важко назвати нашою, бо хтозна, скільки її приватизовано і ким. Але, видно, що так воно має бути, бо в цілому світі так є, і від цього не втечеш. Отже, і земля є спільною. Та якщо ми, живучи “на нашій, не своїй землі”, втратимо свою мову, то вже не будемо українською нацією. Взагалі не будемо нацією.

Тому питання мови постає як кардинально важливе. А щоб вона вижила, треба серйозно думати, які обставини можуть сприяти її виживанню. Мова є духовний плід природного середовища, в якому живуть її носії. Якби ми жили, наприклад, в мексиканських горах, ми б говорили іншою мовою – і то не іспанською, а мовою ацтеків чи майя. Взагалі мова невіддільна від повітря: недарма дихання, душа і дух – слова одного кореня. В забрудненій, енергетично нездоровій атмосфері думка хиріє, мислення і мова вироджується. Отже, щоб вижила мова, треба передовсім дбати, в прямому розумінні, про чистоту довколишнього повітря, а отже, про екологію природного середовища нашої мови – всього живого світу, гір, лісів, лугів, озер, рік, річок, струмків… моря. Це перше.

Друге, треба плекати саму мову, а для цього треба добре знати, що і як у ній плекати. Не є таємницею, але якось замовчується, що мова наша є погано досліджена – фактично, недосліджена.

– От хоч би в такому дражливому питанні, як походження мов української, російської і білоруської “з однієї колиски”…

Слов’янські – тим паче східнослов’янські – це мови споріднені, тому простежити розвиток власне української серед них доволі проблематично, та хай там що говорять, але вони – з одного коріння. Відмовлятися від цього – значить віддати Київ-столицю, віддати історію нашу росіянам – і то тільки тому, що, бачите, комусь не подобається ідея, що наші мови – з одного коріння. Питається тільки, чий корінь глибший. І все. То треба це дослідити, а не відкидати. Треба бути дуже уважним до того, як подається історія нашої мови нашому суспільству – чи то україномовному, чи то російськомовному. Бо якраз це в нас до пуття не досліджено – історія українського слова. Є в нас багато мовознавців, готових підтримувати патріотичні гасла, міняючи правописи, але не видно тих, хто б сів і дослідив питання, які викликають сумніви й дискусії.

– Отже, треба починати з коріння української мови? Справді, в нас про це досить приблизні знання…

В Радянському Союзі такі знання були невигідні, бо виводили на питання, чий корінь глибший. Навіть російську мову не досліджували історично як слід. Власне мову – не загалом історію! Історію можна описати як захочете, а мова – це факти. Це зафіксовані слова. Наприклад, слова родити, з коренем род, чи ходити, з коренем ход. Візьмім від них похідні в російській мові: родитьрожденный, роженица, з чергуванням д/ж, або ходитьхождение, ухоженный, хаживать: тут уже не тільки чергуються приголосні, але й міняється єдиний голосний звук о на а. Що це за явище, коли в тризвучному корені міняються два звуки з трьох? Невже він залишається коренем? В українській мові в парадигмі подібних слів – родитинароджений, ходитисходження, садитипосаджений – змін у корені немає, просто до нього іноді додається ж; оце дж – наше, українське (у поляків – dz). Ця лінія словотвору – природна, вона й досі дійова, пор.: переіродити Ірода – переіроджувати Ірода; перефройджувати Фройда. А спробуйте сказати це по-російському. Чому це так? Мабуть, тому, що для більшості людей, які вживали цю парадигму, російська мова не була рідною. Люди рідної мови відчули б, щó там не так, і знайшли б найоптимальніший – природний – варіант. Бачите, навіть на такому маленькому прикладі видно, що розвиток мов, української і російської, пішов різними шляхами.

Андрей Боголюбський забрав ікону Матері Божої – символ центру, столиці – з Києва до Новгорода. А з ним пішла туди, і ще далі, на створену згодом Московщину, його свита – русини заможні, освічені “книжним ученієм”. Вони прийшли на північні землі нинішньої європейської Росії як колонізатори й осіли там – серед іншої природи, серед інших народів, неписемних, з мовами іншого характеру. Саме ці чужомовні народи, що примусово прийняли мову освічених колонізаторів, мали б її постійно підживлювати. А як? Тому руська мова там якби закостеніла в своїй літературній, “книжній” формі, а розвивалася в той спосіб, що поволі втрачала деякі свої питомі елементи, а натомість приймала чужі, за чужими мовними правилами, властивими не їй, а мовам аборигенів – її тамтешніх “живителів”. Тому нині маємо в російській мові, з одного боку, релікти староруської книжної – наприклад, складний словотвір, як-от у дієприкметників рождающийся, имеющиеся; а з другого боку, маємо втрачені або підмінені кореневі приголосні й голосні (крім коренів типу ход-, род-, сад-, порівняйте старорус. имати-иняти і його російські похідні з його ж українськими похідними).

– Ця давня руська мова і є мова давньоукраїнська? Чи власне церковнослов’янська?

Церковнослов’янська. Точніше, руський варіант тодішньої слов’янської книжної мови. Називають її “церковною”. А як іще в церкві було говорити, як не мовою книжних писань? А поза Церквою, поза колом людей “книжного ученія”, Київська Русь говорила різними діалектами однієї руської мови – що Біла Русь, що Червона, що Мала. Діалекти маємо до сьогодні.

– Як ви вважаєте, коли відбулися українці? Як зафіксувалося це в мові?

Не знаю; а думаю, що називати себе українцями українці стали в піку росіянам, коли ті перебрали етнонім руський на себе. Поки Україна була розділена державним кордоном, українці в Галичині ще могли називати себе русинами, а мову – руською, бо всі знали, про яку мову йдеться. А коли, після Шевченка, українська інтелігенція по обидва боки кордону поставила перед собою завдання з’єднати розділену спільноту бодай духовно, то як було її і її мову назвати? Я думаю, східні українці почали себе мислити українцями вже з козацьких часів – суджу з пісні “Козаче-соколю, візьми мене із собою на Вкраїну далеку…” Тобто, дійсно, Україна мислилася як “окраїна”, питається тільки – окраїна якої землі? Не з Москви ж співала та дівчина, а з наших західних чи центральних земель, звідки коханий пішов в далеку козаччину – східну окраїну тої Русі, до якої належала дівчина-русинка.

– Розвивати мову є завданням, в ідеалі, кожного її носія, чи тільки еліти?

Мову творить тільки еліта – “обранці” зі звичайного народу. Але Божі обранці, не людські. На селі, коли ще воно було сильне, живе і живило мову, це робили люди, чутливі до слова, інтелігентні (“обізнані”) зроду. Це вони творили пісні, як Маруся Чурай, тільки безіменно. Це вони йшли до міста й ставали українською інтелігенцією. Тому нас ніколи не можна було вигнобити до кореня, бо підростали нові вроджені таланти, а найкращі поети приходили якраз із села, з природного середовища, що було колискою мови. Приїжджали такі люди до міста, привозили свою свіжу, гарну, пахучу мову і вливали її в культуру міської інтелігенції. Прості селяни, осівши в місті, переходили на суржик, польську або російську, тому в місті українську мову свідомо живили – та й досі живлять – тільки інтелігенти. З занепадом села вся відповідальність за мову лягає на інтелігенцію.

– А коли цей процес почався, що народ перестав бути живителем мови?

Це почалося з загальної освіти. На перший погляд, парадокс. Коли Шевченко ходив до дворічної школи, це були початки загальної освіти, як і колись, за козацьких часів. По-справжньому загальна освіта українською мовою почалася на Східній Україні за Радянського Союзу, в період лікнепівських робфаків. Час до “золотого вересня”, коли на цілу Тернопільщину чи на цілу Львівщину було по одній українській гімназії, часом загальної освіти назвати ніяк не можна. Від “золотого вересня” почалося і в нас насадження тієї української мови, яка була вигідна тодішній партійній верхівці. Завданням було не досліджувати мову, а так-сяк впорядкувавши, вчити її найзагальнішим нормам. Правописні правила, якими користуємося нині, були писані у 1920-х роках для робфаківців, неписьменних селян, робітників і солдатів, яким казали: як чуєш, так і пиши. Той правопис утвердив поняття, ніби українцям, на відміну від інших народів, споконвіку притаманне “фонетичне письмо”. Здавалося б, що за 70 років можна було просунутися якось у розумінні, що таке українська мова, які закономірності нею керують, як відбувається, скажімо, перехід слова з іншої мови… Нічого не змінилося. Ми користуємося тими самими формулюваннями і прикладами, з чого видно, що наша мовознавча еліта не відчуває “тіла” мови. Одна річ – навчити писати, лікнеп, друга річ – відчувати й розуміти мову – і дітей цьому вчити. Як з отак навчених дітей виростуть “живителі мови”? Діти будуть говорити тою мовою, якої їх навчила школа, телебачення і вулиця.

– Справді, уроки української мови в школі не можна назвати цікавими…

– Справді, який інтерес може зродити таке навчання мови, коли діти заучують теоретичні правила і приклади до них? В англомовних країнах, де нема правописів, є цілком відмінний підхід до навчання мови, кращий бодай тим, що уникає її раціоналізації. Діти в американській школі знають, що в англійській мові є багато граматичних часів (їх є 16), але вони їх не “вивчають”. Вони пізнають свою граматику наживо, в практичному спілкуванні; вони читають багато текстів у школі, і вчаться граматики нутром. Англомовний випускник середньої школи вам, може, й не скаже, що таке підмет і присудок. Так, він буде у цьому неук, зате всі свої 16 граматичних часів вживатиме правильно і гарно. А наші діти з першого класу товчуть мовні правила, затовкуючи в собі мовне чуття, мало того, всі ці незрозумілі правила й оцінки за них породжують тиху ненависть до самої мови, ненависть до науки взагалі, бо ж через мову все інше пізнається. Діти однаково не збагнуть правил, що накидують не властивий їм абстрактний, науковий спосіб дорослого мислення. А тепер ця ж тенденція перейшла на інші предмети. В нас просто забивають мислення і чуття дітей. Росіяни, можливо, мають те саме. Але це жахливо. Так можна знищити мову взагалі. Що і є, бо словник дітей біднішає.

– А моя знайома дівчинка з українсько-італійської родини, навпаки, творить нові слова. Вона, наприклад, каже: п’яненько-п’яненько, себто “тихенько-тихенько, помаленьку” – з італійського piano.

О! Є в українській мові такі прекрасні особливості, які треба плекати, бо вони дуже характерні. Оці зменшувальні суфікси, або наказово-заклична форма дієслова: робімо щось. Або – кличний відмінок. Або – звук [г], буква г. А зараз, за двома новими правописами (бо досі не визначилися, котрий з них кращий), відновили (“реабілітували”) букву ґ і, фактично, відкрили двері невігласам. Люди, які не мають вуха до української мови, кажуть ґора, ґарний тощо, калічачи мову. Отут претензії до мовознавців. Якщо ви вводите якесь правило і кидаєте його на загал, то спершу подумайте, які будуть наслідки! А щоб їх знати, треба спочатку вивчити, дослідити це питання на практиці, на історичному і на живому матеріалі писаних текстів й усного мовлення. Тому слід до мовних досліджень під’єднувати письменників і перекладачів (бо саме вони працюють з живим словом у його лексичному, граматичному, інтонаційному, етимологічному контекстах) і неодноразово перевіряти висновки цих досліджень. Тоді ефект був би зовсім інший. Як лікарі – перш ніж рекомендувати якийсь препарат, мусять провести лабораторні і клінічні дослідження, випробування, тести. Так і з мовою.

Дослідження мови кардинально важливе саме зараз, коли національне існування визначається, по суті, тільки мовою. Якою мовою буде говорити народ на цій землі? Тою, якої його навчили в школі. Якою ж має бути ця народна, національна мова, щоб вижити в нинішніх умовах, коли вона сама себе тільки й може захистити? Я б відповіла: природною. Як живе дерево, до якого нові елементи треба щепити знаючи, і дуже обережно. За стан і за майбутнє української мови, повторюю, несе відповідальність українська інтелігенція.

Розмовляла Надія Мориквас

Advertisements