Ярослав Поліщук

Щоденник – винятковий за своїми якостями літературний документ. Його завданням є, власне кажучи, впровадити читача в таємниці авторського світогляду та світорозуміння. Проте це завдання може бути реалізоване по-різному, а розвинена та врозмаїчена поетика діарію ХХ століття нерідко спонукає нестак до відкриття таємниць, як, навпаки, до їх завуальовування та заклинання. Осмислення життєвого досвіду дає авторові щоденника добру нагоду прийти до посутніх узагальнень. Органічність такого розвитку думки тим більше очевидна, що висновки доводиться робити на підставі власного життя та приватних вражень, піддаючи критичній рефлексії досить-таки делікатну матерію. Адже критикувати себе та своє найближче оточення – значить підважувати власні амбіції, ставити під сумнів слушність власних дій та вчинків і, певною мірою, критерії життєвого вибору.

Професор Юрій Луцький (1919–1999), видатний канадсько-американський славіст та україніст, залишив по собі багату, цікаву й різноманітну творчу спадщину. Серед останніх його праць, які вчений заповів опублікувати в Україні, великий та ґрунтовний щоденник „Роки сподівань і втрат” (2004), що своєрідно підсумовує життєвий шлях видатного інтелектуала(1). Оповідаючи про багаті перипетії власної біографії, Юрій Луцький багатократно згадує свою інтеліґентську родину, через яку династично успідкував як таланти, так і моральні вартощі. Зокрема, йдеться тут і про стосунки з дідом Степаном Смаль-Стоцьким та дядьком Романом Смаль-Стоцьким, які заслуговують на окремий коментар. Хоча родинна історія – це лише один з мотивів у книзі споминів Луцького, до того ж мотив непровідний, випадає звернути на нього пильнішу увагу. Причому не тільки й не стільки з погляду ґенеалогії автора, як у контексті його світогляду, що позиціонував ученого передусім у родинному, властивому для нього, середовищі. З’являється тут цікава інтрига, яка, зрештою, допомагає осягнути найважливіші та найглибші речі – проблеми життєвого та цивілізаційно-культурного вибору, патріотизму, ідентичності еміґранта. Годі й казати, що ці проблеми складні та неоднозначні, тим паче, на сторінках щоденника Юрія Луцького ця неоднозначність не лише не затушовується, а й усіляко наголошується, бо автор не уникав гострих тем та охоче звіряв паперові найсокровенніше.

Власне, ця особливість стає важливим засновком до нашої розмови. Юрій Луцький писав щоденник та дбав про його посмертну публікацію, свідомо наражаючись на скандал в українському інтелектуальному просторі. З одного боку, це був одважний і відчайдушний жест людини, яка, завершивши свою вчену кар’єру, все ж шукала та знаходила нові сфери застосування власних здібностей. Пишучи щоденник, Луцький вірив, що ця праця відкриє ще одну грань його таланту, допоможе виразити щось істотне, що не могло бути реалізоване в інших формах його діяльності. Він прагнув бути в усьому щирим, безоглядно щирим. Настільки, що певні дражливі місця навіть по смерті автора все ж були вилучені з видання, аби його опінії не зашкодили окремим персонажам мемуарів. Проте метою Юрія Луцького зовсім не була спроба спровокувати черговий конфлікт в середовищі інтелектуалів, яке й без того раз у раз зазнає нищівних інтриг та пліткарських обмов. Автор щоденника постулює щирість як засаду своєї праці. І варто наголосити, що ця засада стосується насамперед себе самого, власних рефлексій над життям та поточними враженнями. Тому-то, з іншого боку, постулат щирості передбачав відверте, досить-таки критичне потрактування власної біографії, перегляд науково-творчого доробку і нерідко – доробку колег та товаришів.

У цьому контексті варто сприймати критичні згадки Юрія Луцького про родинні зв’язки та пов’язані з цим оцінки, про які буде мова далі. Наші спостереження оперті на конкретному творі конкретного автора, отож уже a priori в таких випадках виникає бажання ідентифікувати себе з мемуаристом, приймати його погляди як слушні чи принаймні варті уваги. До того ж, на прикладі взаємин Луцького та Смаль-Стоцьких, про які піде мова, спробуємо висвітлити загальні, надособистісні проблеми, що, до речі, збігається з інтенціями самого спогадника, котрий дав приклад вникливого аналізу родинних стосунків як доброго матеріалу до теми пошуку ідентичності в новітньому світі, зокрема у своєрідному просторі еміґрації, в якому провів більшу й кращу частину свого життя.

Урешті, розважливий, некомпліментарний погляд на родинні відносини найбільшою мірою відповідає духові рефлексій самого Юрія Луцького. У цьому зв’язку варто зактуалізувати два важливі принципи, яких дотримувався автор щоденника. Він декларував нелюбов до однобічного захвалювання, вважаючи його за істотний гріх у середовищі української діаспори. Таке представлення людини викликало несприйняття вченого вже через те, що було далеке від реальності, вражало етикетною штучністю та надуманістю, котрої він безумовно не любив. Іншою засадою Юрія Луцького був інтерес до біографії, який він вважав невіддільним від прагнення пізнати будь-яку творчу особистість. Цим можна пояснити факт, що сам Луцький не тільки не поділяв поширеної в постмодерністичній гуманітаристиці зневаги до біографії, а й не боявся виступити проти цієї моди, виразно засвідчуючи власну, відмінну від загальноприйнятої, позицію. Ці погляди блискуче втілилися в ряді праць ученого: він створив англомовні версії біографій видатних українських письменників, як-от Шевченко, Гоголь, Федькович, Франко, Леся Українка тощо. Причому, варто зауважити, в біографічних нарисах автор не обмежився популяризаторськими завданнями, він створив справді оригінальні версії життєпису видатних людей, засвідчуючи, наскільки важливі властивості для розуміння особливостей творчості може містити біографічний матеріал. Реабілітуючи біографічний чинник, Луцький тим самим сприймав акт творчості як органічне вираження волі автора(2).

Ці два принципи – несприйняття захвалювального тону в людських характеристиках та живе зацікавлення біографією – виразно відбилися зокрема на характеристиках родинного оточення Юрія Луцького. Позаяк ідеться про інтеліґентську родину, яка постійно було пов’язана з національно-культурною діяльністю, ці характеристики волею-неволею прозраджують розходження та дискусії ідеологічного характеру. Луцьким був доволі-таки радикальним критиком традиційного українства, яке, на його переконання, багато що успадкувало від галицького життя 30-х років ХХ століття, й пізніше, в еміґрації, лише відреставрувало давні стереотипи. „Читаючи еміґраційну пресу, впадаю у депресію, – пише він. – Свята, ювілеї, промови, виступи і «досягнення». Це не має глибшого сенсу і є лише своєрідним онанізмом. Діяльність наших діячів, провідників, навіть науковців, нічого позитивного не дає ні Україні, ні взагалі нікому. Світ про нас далі мало знає. А ми раді місити рідне болото”(3).

Симптоматичне протиставлення цих двох понять – життя та діяльності трапляється в іншому місці щоденника, де, властиво, мова йде про авторового діда. Тут маємо приховану алюзію до народницької, а пізніше й совєтської історіографії, яка культивувала такий своєрідний спосіб оповіді про видатних людей, коли в основі опинялися дві його складові – біографічна та творчої самореалізації. „Одержав скандальну книжку про діда Смаль-Стоцького. У ній нема його життя – лише діяльність. Але у мене також якась дивна діяльність тепер. Та все-таки я напишу про своє життя (хай інші пишуть про діяльність)”(4). Цей іронічний тон, очевидно, аж ніяк не свідчить про відразу автора до оцінки громадської активності людини. Проте він добре репрезентує сутність поглядів, про які йшлося вище: по-перше, нетолерантне ставлення до самовихваляння, до ритуального пошанування, що, на думку, Луцького, є свідченням браку культури; по-друге, переконання, що всяка „діяльність” має розглядатися лише в органічному зв’язку з життям, має виражати основоположні світоглядні цінності людини. Адже без такого зв’язку публічна діяльність перетворюється з позиції в позу, із щирого переконання в гру та оману, а отже, втрачає сенс.

Юрій Луцький із гордістю згадує про свій родовід, який поєднує два добре відомі в українському культурному світі прізвища – Смаль-Стоцьких та Луцьких. Його батько, Остап Луцький, був одним із перших модерністів на зламі сторіч, входив до групи „Молода Муза”, писав поезію, прозу, публіцистику, товаришував з Богданом Лепким (до речі, кілька років провів у Кракові, мешкаючи та навчаючись у цьому місті), а пізніше, в міжвоєнній Польщі він займався, головним чином, політичною й кооперативною діяльністю та, на жаль, передчасно загинув, ставши черговою жертвою сталінських репресій у 1939 році. З боку матері Луцький був споріднений зі Смаль-Стоцькими: його мати Орися доводилася донькою знаного чернівецького професора. Сам автор щоденника стверджує, що, очевидно, більше перейняв від Смаль-Стоцьких, аніж від Луцьких: потяг до дисципліни та обов’язковість, а також своєрідну „хлопську мудрість, якої не заступить ніяка наука”(5) (прадід, батько Степана, вибився в люди зі звичайних селян). Разом з тим він неодноразово згадує, що родина Смаль-Стоцьких істотно допомагала у здобутті освіти, справила немалий вплив на виховання та світогляд.

Незмінно цінував Юрій Луцький авторитет діда, професора Степана Смаль-Стоцького, з яким був близьким в останні роки його життя й навіть брав участь у похороні, що відбувся 1938 року у Празі. Як сімейні реліквії він зберіг листи діда, дуже цінував поради та заповіді, які в тих листах містилися. Після здобуття матури, влітку 1937 року, Луцький мав захопливу подоріж Італією, під час якої ближче пізнав свого дядька Нестора-Смаль-Стоцького, що одружився та замешкав у Римі. Проте особлива роль у його інтелектуальній кар’єрі належить іншому дядькові, Романові Смаль-Стоцькому, котрий протягом тривалого часу опікувався долею юнака та скерував його до європейських освітніх центрів. Стосунки з „вуйком Романом” становлять, можливо, найцікавішу сторінку родинної історії, позаяк вони означені амбівалентно й уповні виопуклюють індивідуальність автора споминів, його характер, світоглядні принципи та вдачу, хоча, з іншого боку, також впроваджують читача в атмосферу дискусій та проблем українського еміґраційного середовища.

У вересні 1937 року Юрій Луцький, за намовою родичів, поїхав у закордонну мандрівку, яка виявилася вирішальною для його подальшого життя та яка вже не передбачала повернення до рідного дому через наслідки Другої світової війни. У цій подорожі він визнає безумовний вплив Романа Смаль-Стоцького, без якого вона навряд чи могла відбутися. Починаючи вже від першого пункту, яким була Варшава, адже дядько зустрів юнака та супроводжував його, показуючи найважливіші місця столиці. У споминах Луцького маємо таку нотатку про тогочасні враження:

„Роман, якому я так багато завдячую, був диваком і старим кавалером. Людина німецького вишколу, він звертав увагу на дисципліну і на мою поведінку […]. Він жив на вулиці Северинув біля університету. У його помешканні я зустрів членів клубу „Прометей” (захисників поневолених в СРСР народів). Опісля він повів мене до Українського наукового інституту, де був секретарем. Там я познайомився з Олександром Лотоцьким, Павлом Зайцевим і деякими членами редколегії журналу „Ми”. Усе це мені дуже подобалося. Роман дав мені перстень із золота з моїм родинним гербом Сас. Отже, я був готовий завойовувати світ! З політиків я пізнав у Варшаві провідників УНР з Андрієм Левицьким на чолі. Мені здавалося, що я зловив Пана Бога за бороду. Роман дав мені гроші на дорогу і побут на перші місяці у Берліні”(6).

Дядькова допомога була не тільки щирим жестом родинної прихильності. Маючи великий досвід політичної діяльності, Роман Смаль-Стоцький прагнув забезпечити племінникові найкращу європейську освіту, щоби таким чином піднести на вищий рівень українську справу. І хоча Луцький не став політиком, усе ж, за великим рахунком, цей далекоглядний намір його родичів (бо перспектива освіти Юрія Луцького, напевно, була дискутована в сімейному колі, та й дід її однозначно підтримував) можна визнати мудрим, бо він дозволив збутися блискучому вченому-славісту. Однак найбільш конкретну й важливу підтримку надав юнакові саме Роман Смаль-Стоцький. Спершу він заопікувався його життям та побутом в Берліні, але також настійно радив вивчити мову та їхати на подальше навчання до Англії. Врешті, й там Луцький скористався адресами та контактами, які нарадив йому дядько. Тут треба згадати, що Роман Смаль-Стоцький добре знав Європу з власного еміґрантського досвіду. Ще раніше, після революції, у 20-х роках, він працював послом УНР – спочатку в Берліні, а пізніше в Лондоні та Варшаві, поєднував це з викладанням, через що мав надійних знайомих у цих країнах. Поради дядька допомогли зупинитися саме на британському університеті як місці освіти молодого Луцького. Про наступні зустрічі у щоденнику йдеться принагідно: вони відбувалися в Німеччині 1945 року, в таборі DP; пізніше – у Нью-Йорку, де обоє співпрацювали, розбудовуючи структуру Української Вільної Академії Наук (УВАН). Саме в США відбувається розхолодження стосунків, але про це трохи нижче.

Якщо про діда Степана Смаль-Стоцького Луцький оповідає з повагою й шануванням, то, описуючи стосунки з дядьком Романом, він дозволяє собі іронічні нотки. З усмішкою згадуються авторові конкретні звички та вчинки „вуйка Романа”: його виняткова комунікабельність, наявність зв’язків серед поляків, англійців чи навіть євреїв або ж звичка до щоденної гімнастики, щоб „пережити Сталіна”, також нелюбов до „східняків”, що давалася взнаки під час співпраці з еміґрантами з Наддніпрянської України в УВАН, тощо. Критичне сприйняття можна пояснити відмінністю характерів та виховання, що тут цілком виразно дається взнаки. Однак не тільки цим. Історію конфронтації у стосунках з Романом Смаль-Стоцьким автор розглядає у більш загальних категоріях, трактуючи її як неуникний конфлікт світоглядів та поколінь в еміґраційному середовищі. Він не схвалює в поведінці дядька його націоналістичний радикалізм, а також тиск на молодшого родича, нетолерування його власної позиції. Що ж, отже, можна виснувати на підставі аналізу родинних взаємин Луцького та Смаль-Стоцьких? Сам автор мемуарів кілька разів пробує дати таке узагальнення. Він абстраґується від конкретного випадку і прагне вийти на загальну проблему, яка, безумовно, визначила характер цих стосунків. Це зіткнення двох світоглядів, двох ідеологій, що наперед визначило неможливість їхнього співіснування в одному тісному просторі (себто, у просторі однієї родини) та потребувало певної дистанції. Якщо позицію Луцького можна означити як космополітичну (він сам уживає щодо себе таке формулювання, хоча воно надто однозначно маркує ситуацію), то Роман Смаль-Стоцький стає уособленням націоналістичного світогляду, який, скерований на відродження України, в еміґрації був приречений на виродження та марґінальність. Відтак конфлікт та розрив Ю. Луцького і Р. Смаль-Стоцького стають приватним епізодом, що ілюструє загальну закономірність – протистояння та відчуження двох характерних постав еміґраційних діячів. Одні з них (окрім Луцького, до цієї групи належали його друзі-професори Іван Лисяк-Рудницький та Юрій Шевельов) сприйняли еміґрацію як шанс відмовитися від національної ізольованості та спробували інтеґруватися в нові суспільства, в інтелектуальне життя Америки, причому, цілком небезуспішно, бо їхні успіхи в науці зміцнили позиції української спільноти загалом. Другі ж, як-от Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Василь Барка та інші, лишилися в ізоляції, обстоючи понад усе національні вартощі та плекаючи їх ціною відчуження й „ґеттизації” на Заході. На сьогодні цей ідеологічний конфлікт уже втратив гостроту та актуальність (зокрема, після здобуття Україною незалежності), однак свого часу він драматично поляризував інтелектуальні сили української еміґрації. У випадку Луцького, як і його товаришів, знайти рівновагу поміж національним та загальнолюдським було тим важче, що цей вибір робився в форматі наукового мислення з його об’єктивістським позиціонуванням та відстороненням від безпосереднього ідеологізму. Позицію Юрія Луцького можна означити подібним чином, як і його приятеля Юрія Шевельова. Як пише авторка сучасного спогаду про останнього, він „був передусім і понад усе науковцем, безперечно українським […]. Водночас він – у повному розумінні того поняття – людина європейської та світової культури. Він бачив Україну, українську науку і своє місце в ній тільки в цьому універсальному контексті”(7). Примат універсальності так само визначав переконання Ю. Луцького, як і постулював характер його наукової праці.

Власне кажучи, загострена дилема національного та універсального була бичем не лише української еміґрації. Подібна доля спіткала російських, польських чи чеських вигнанців, що лише підтверджує типовість колізії внутрішнього напруження в еміґраційному середовищі, цієї своєрідної хвороби духа, від якої досить-таки нелегко знайти ефективний лік. Це був типовий синдром „вростання в Америку” (А. Ф’ют). Еміґранти-інтелектуали шукали способу вийти зі своєрідного зачарованого кола, яке постало перед їхніми очима за океаном: вони мали „захистити себе так само від етнічного ізоляціонізму, як і від загрози втрати самості в багатокультурному суспільстві”(8). І лише небагатьом з них вдалося ці два чинники зрівноважити.

Імовірно, протиставлення діда й дядька дещо надумане, але у споминах Луцького воно має своє симптоматичне завдання, тобто є радше екстраполяцією внутрішніх суперечностей ученого, який вагається поміж націоналізмом та космополітизмом. Під враженням англійської толерантності та лібералізму він більше схильний до космополітичних позицій. Проте парадокс полягає в тому, що зрілого Юрія Луцького однаково лаяли як одні, так і другі: якщо бандерівці закидали йому непатріотизм, то американські ліві, навпаки, вбачали в його працях націоналістичну доктрину. Тому-то справа ідеологічної орієнтації настільки складна й неоднозначна, що грань розмежування виявляється взагалі відносною й проблематичною. У споминах Луцького ця ідеологічна дилема, власне кажучи, накладається на два наріжні вектори його родинних відносин, а рівночасно, й родинної традиції, репрезентантом та продовжувачем якої він себе відчуває. Для ілюстрації цього твердження вдамося до тексту щоденника. Хай вибачить читач об’ємні цитати, але в цьому випадку вживаємо їх свідомо, бо вони добре передають той символічний підтекст, про який нам ідеться, – через протиставлення авторитетів діда та дядька:

„Перегортаючи старі листи та фотографії, – занотовує Ю. Луцький у 1991 році, – я натрапив на листи від батька і від мого діда Степана Смаль-Стоцького. Обоє вони писали до мене в Берлін, перестерігали перед чаром гітлеризму. Батько писав, що коли я поїду до Англії, то побачу там „лад серед вільних людей”, не такий, як в Берліні. Дуже цікаві листи мого діда, писані перед смертю 1938-ого року, де він просить мене завжди бути „чесною людиною”. Тільки син його, мій вуйко Роман, усвідомлював мене як молодого українця, який буде першим у Кембриджі. У діда людські прикмети переважали над національними”(9).

Ще одне місце щоденника резонує подібний настрій та схожі оцінки. Мова йде про записи 1992 року, в яких автор знову повертається до родинної саґи:

„Варто тут згадати мого славного діда Степана Смаль-Стоцького і менше славного його сина Романа. Шестирічним хлопцем я з мамою відвідав діда в Празі. Опісля, як я вже був студентом у Берліні, я відвідав його у Празі ще 1937-ого року. Пригадую наші спільні проходи по засніженому місті і те, що він сказав мені: „При кінці кожного дня запитай себе, що я сьогодні зробив?” У 1938-ому році я був на його похороні у Празі. Роман, який також там був, сказав: „Добре зробив, що вмер, бо буде війна”. Роман мав рацію – війна незабаром розпочалася. Від неї Роман врятував мене, піславши до Кембриджу. Йому я багато завдячую, але з Романом я розійшовся через його диктаторські повчання. Це було нормальним розходженням двох поколінь. Роман був кольоритною постаттю, і від нього, всі кажуть, я багато одідичив”(10).

Вказані вище акценти остаточно утверджує ще одне місце щоденника, цього разу із 1995 року:

„Чомусь пригадую «поученія» діда Степана – „будь доброю людиною”. Цього я старався дотримуватися. Не старався бути лише „добрим українцем”. Мабуть, Шевченко також шукав за доброю людиною. А у громаді це єресь! Там треба бути насамперед патріотом. Навіть наші церкви це проповідують. Мені здається, що навіть в Україні тепер починають інакше думати – не про «неньку», хоч вона бідна і нещасна. Чому бідна? Тому що в ній обмаль добрих людей”(11).

Як справжній інтелектуал, Луцький був нестримний у своєму прагненні пізнати правду й охоче розмірковує над історією як шансом, можливістю, вибором, процесом. Як ми вже зазначали на початку, він далекий від культів. У цій критичній дистанції щодо маєстату авторитетів можна вбачати як свідому поставу інтелектуала вільного світу, так і властивість людини постмодерної доби, що назагал втратила інтерес до всіляких культів, не роблячи винятку для наукових(12). Зокрема у представленні персонажів родинного кола автор щоденника не схильний до ідеалізації. В одному місці свого діарія зазначає, що його спеціальний інтерес викликала критична згадка діда в одному з листів Лесі Українки. Ба більше, пробує зрозуміти, що могло стати підставою для такої характеристики. І витворює цілу детективну версію, умовне з’ясування причин. Версію, яка дає добре уявлення про притаманний йому спосіб сприйняття родинної пам’яті – незаанґажований, відкритий і відвертий, цілком далекий від догматично-стереотипних шаблонів, що нерідко визначають таку пам’ять:

„Знайшов те місце в її листі до Кобилянської, в якому вона називає Степана Смаль-Стоцького „нещирим філістром”. Важко зорієнтуватися, чому вона його так строго осудила. Від мами знаю, що під час свого побуту в Чернівцях Леся жила у мого діда на Новому Світі. Дуже можливо, що радикалізм Лесі не подобався Стоцькому, який був завжди дуже поміркованих поглядів. Може, дійшло до перепалки, бо Леся була нпогамована. Хто його знає? Зрештою, може, мій дід справді був вузьколобим філістром, як і його син, Роман. Можливо. З Кобилянською Стоцькі жили добре і їй допомагали. Все-таки дуже цікаво було прочитати щось про мого діда, що не було похвальним. У нас і так усіх забагато хвалять”(13).

Таким чином, родинна саґа стає для автора щоденника своєрідним пунктом віднесення, що дозволяє йому постулювати та унаочнити наріжні моральні заповіді свого життя. Екстраполяція Луцького зводиться, як ми переконалися, до двох векторів духовного розвитку, які він умовно пов’язує з авторитетами діда та дядька. У першому випадку це перпектива „доброї людини”, яка ставить моральний обов’язок над національним. У другому – „добрий українець”, який усе-таки віддає перевагу національному, так своєрідно реаґуючи на поневолений статус свого народу. Очевидно, що така оцінка не претендує на вичерпність, вона дуже умовна. З іншого боку, позиціонування себе на тлі родинної традиції у спогадах і рефлексіях Юрія Луцького слугує важливим визначником його власної ідетичності – як людини, ученого, патріота. І дозволяє глибше, проте зовсім не однозначно, не шаблонно, осягнути поступ української ідеї та етапи її розвитку протягом ХХ століття, у непростих і нерідко драматичних умовах утисків, репресій та еміграції. Не з усіма оцінками Юрія Луцького ми сьогодні можемо погодитися. Та важливо, що через його роздуми й оцінки порушено першорядну й зовсім не тимчасову проблематику, над якою замислюється й неодмінно повинно замислюватися кожне покоління, кожна формація, усвідомлюючи свою роль у контексті традиції та формуючи критерії самооцінки на тлі історичного досвіду.

Таку інтригу, такий несподіваний шлях рефлексії відкривають нам щоденникові записи професора Юрія Луцького. Від приватного родинного спілкування – до світоглядного й навіть екзистенційного узагальнення, від осягнення династичної традиції – до обґрунтування відмови від національно маркованої традиції, яку реалізував автор у своєму приватному досвіді, адже свідомо не прагнув виховати своїх дітей українцями, натомість віддав перевагу асиміляції їх у новому суспільстві, хоча старався послідовно защеплювати в них свідомість порядних людей, із рафінованою моральною позицією. Спогади про діда Степана Смаль-Стоцького та дядька Романа Смаль-Стоцького добре відтінюють біографічні і світоглядні дилеми автора. Могло б здаватися, що він однозначно вибрав буття „доброю людиною”, слідуючи заповітам діда. Проте й окремі сумніви, вагання та розчарування, зафіксовані в щоденнику, і загальний настрій та дух діарію Юрія Луцького не дозволяють так стверджувати. Не випадково автобіографічний нарис канадський професор завершував такою симптоматичною заявою: „Він не був „блудним сином” хоч би тому, що не він сам, а лише деякі його наукові страждання повертаються на батьківщину”(14). Авторові тут більше до лиця безугавний пошук інтелектуала, що не втомлюється запитувати й роздумувати, ніж поза ідеолога, певного у своїй рації. Тим-то й цінний цей щоденник, що „прокляті” питання, яких автор не соромиться ставити, не конче отримують відповіді, або ж – ці відповіді не ортодоксальні та не остаточні. Зрештою, саме такий характер діарію „Роки сподівань і втрат” може бути найкращою похвалою родинної традиції Смаль-Стоцьких – як традиції інтелектуальної свободи, толерантності та розважливості. Відтак авторова апологія „доброї людини” не перетворюється на апологетику, а прозраджує щирість та відкритість автобіографічної рефлексії.

 

Примітки:

  1. Напередодні Юрій Луцький підготував до друку та опублікував в Україні два томи мемуарів: „На перехресті” (Луцьк, 1999) та „На сторожі” (Київ, 2000), де докладно описав важливі події власної біографії. Книга щоденників стає важливою третьою частиною цієї мемуарної трилогії. Однак щоденник позначений найбільшою відвертістю та критичністю. Саме з цього огляду він заслуговує на осібну увагу.   
  2. В утвердженні такого погляду Луцький не самотній. Див, напр.: Biografia – geografia – kultura literacka / Red. J. Ziomek, J. Sławiński. – Warszawa, 1975.  
  3. Див.: Луцький Юрій. Роки сподівань і втрат: Щоденникові записи 1986-1999 років. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2004. – С. 186.
  4. Там само. – С. 384.
  5. Там само. – С. 10.
  6. Там само. – С. 17.
  7. Див.: Знаєнко Мирослава Т. Спомини про вчителя: Юрій Володимирович Шевельов (1908-2002) // Слово і Час. – 2009. – № 2. – С. 94.
  8. Fiut Aleksander. Spotkania z Innym. – Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2006. – S. 160.  
  9. Луцький Юрій. Роки сподівань і втрат: Щоденникові записи 1986-1999 років. – С. 147.
  10. Там само. – С. 163.
  11. Там само. – С. 258.
  12. Як пише сучасна дослідниця, в останні десятиліття „щось зламалося у здатності створювати культ великих, а, можливо, і в потребі шукати та знаходити „науковий” талант”. Див.: Хапаева Дина. Герцоги республики в эпоху переводов. Гуманитарные науки и революция понятий. – Москва: НЛО, 2005. – С. 162.  
  13. Луцький Юрій. Роки сподівань і втрат: Щоденникові записи 1986-1999 років. – С. 299.
  14. Див.: Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком / Вст. стаття М. Рябчука. – Київ: Вид-во „Час”, 1998. – С. 15.
Advertisements