Надія Мориквас

А й у моїм городчику
Зіллячко турицьке.
А як ми ся сподобало
Село Головицьке.

Найбільше надається до паломництва на Маківку стара піша дорога з Головецького. Бо поки йдеш, мусиш долати всі труднощі крутого підйому і спеки, і втоми. Це – паломництво. Власне цією дорогою щороку піднімаються туристи, пластуни і патріоти, які хочуть вшанувати пам’ять українських січових стрільців. На 100-літній ювілей бою побудували нову… Лісова дорога, пристосована до автотранспорту, – прорубана просто через живий ліс між Головецьком і Грабівцем.

– Не для людей! – каже про нову дорогу львів’янка Оксана Денис, яка давно вже прикипіла серцем до села і його мешканців. – Скільки лісу полягло! – З нею погоджуються сусіди: Хіба не можна було, аніж прокладати нову, відремонтувати дорогу до Головецька чи до Грабівця, а вже звідти якихось два-три кілометри прокласти лісом?

Пані Оксана – господиня «Зеленої хати», «проповідує» серед селян свою «зелену віру». Вона – знаний науковець і видавець екологічних видань. Може – найбільше відома тим, що перша в Україні облаштувала своє міське житло у Львові «сонячним дахом» і відмовилася від газу. А стару сільську хату в горах, яку придбала 25 років тому, облаштовує якомога природніше – тут немає фарбованої підлоги чи пластикових вікон; тут дихає дерево і вишиване полотно. Тут сплять на твердих постелях або ж, кому до вподоби – на сіні в стодолі. Тут миються у крижаному потоці, який огинає садибу бурхливим кільцем і який щовесни пані Оксана очищає від сміття. Тут є кімната, де зібрані різні цікаві речі, артефакти з Маківки. Гільзи, які Оксана нарила в окопах, солдатська каска, металева фляшка…

– Звідки ви знаєте, що то стрілецькі? А може, ці речі належали москалям? – допитується сусідка Настуня.

– Яка різниця? – дивується Оксана. – Це ж історія.

І поки вона збирає речі з Маківки, поки облаштовує міні-музей, потроху розповідає людям те, що знає, що прочитала в книжках, а вони їй – те, що зберегли в пам’яті від батьків і дідів. Це жива історія.

Гори димлять

За святковий стіл на Спаса ми потрапили до сусіда Івана, в якого квартирують хлопці з Івано-Франківщини, – ті що рубають ліс. Нарікають на владу і президента. А пані Оксана – їм свої, такі несподівані для них міркування. Про те, що вони самі мають щось зробити. Мовляв, від них самих усе залежить. Здається, говорить з ними, як з дітьми. А вони: «пані ви не маєте рації»…

– Все, що ти робиш – має мати значення для громади, для інших… Ти того свідома?

– Я не тільки того свідома, я над цим працюю. Насамперед з людьми треба говорити, усвідомлювати їх, що вони неправильно думають, коли розраховують на когось. Я так з кожним говорю.

– Але ж, напевно, кожного разу наражаєшся на спротив: «пані, ви не маєте рації»…

– Я до того готова. Я знаю думку багатьох людей. Колись мені кілька разів пропонували висуватися депутатом. Перший раз я з готовністю сказала – добре – і почала розмовляти з людьми, більше спілкуватися. І раптом побачила , чого хоче значна кількість людей: вони хочуть обманювати, красти, вони хочуть користатись з того, що так навколо є: нагорі крадуть – і вони можуть красти… Наш радянський спосіб мислення, оцей весь соціалізм, який був, він створив таку нову людину. І я тоді вирішила піти іншим шляхом. Депутатство – це не вихід. Принаймні для мене. Треба людей насамперед виховувати. Говорити з ними, усвідомлювати їм такі насправді дуже прості істини. Освіта – ось що найголовніше. От ми навчимо змалечку наших дітей правильно мислити, і нам не треба буде нікого виховувати і перевиховувати, і не треба буде ні з ким боротися, хіба зі злочинцями.

– Це фактично, просвіта…

– Так, просвіта. І я почала над цим працювати. Організовую екологічний конкурс про воду. Ті журнали і технічна література, що я видавала – це також просвіта. Це також впровадження нових технологій, спроба переконати людей, що ліпше так, а не інакше.

– От скажи, у зв’язку з тим, що Головецьке має розвиватися через твою присутність, щоби ти таке зробила, щоби громада оживилася, не була такою пасивною?

– Я б читала на уроках виховання в школі про екологію, організувала б показ фільмів, маю проектор. Просто повісила б коло магазину якесь оголошення – що такий-то фільм буде безкоштовно, приходьте. Або в клубі – покази фільмів про природу, що таке всесвіт, про нашу свідомість, тобто освітні фільми. В першу чергу – тільки освіта. Більше нічого не варто робити. Треба тільки навколо себе підвищувати освіченість людей, що робив, зрештою, Шептицький. Адже освічену людину важче «зазомбувати», вона має якісь знання, вона думає…

– Чи можна стару «Просвіту» оживити якимось чином? Чи вона віджила своє?

– Вона ж є. Я вважаю, що створювати якісь нові структури нема сенсу. Дуже багато можна зробити, використовуючи існуючі організації. А головне – самій треба щось робити і об’єднуватись з собі подібними. Якби кожен на своєму місці хоч би щось зробив – то навколо всім буде добре. Тобто зроби щось сам, почни з себе. Я маю кілька засад, з якими живу і підприємництвом займалася, між іншим: не кради, не обманюй, не давай хабарів, дотримуйся законів і не будь байдужою до того, що хтось це робить. І тоді не треба лідерів, які «борються» з корупцією і щось там так само безуспішно реформують. Ми просто повинні вимагати від політиків, депутатів різних рівнів, державних службовців, щоб вони робили те, що нам потрібно. Різними способами. І тоді немає значення, кого ми вибрали – має значення те, чи вимагаємо ми від нього виконання передвиборних обіцянок. З іншого боку, не треба вимагати від депутата ВР, аби він будував дитячі майданчики – це справа депутатів місцевих рівнів, депутати ВР мають займатись загальнодержавними справами. Само нічого не зробиться, треба нам усім це спільно робити. А щоби бути політиком, треба вчитися. Я вважаю, щоби стати лідером, депутатом – треба вчитися. Я не люблю робити щось непрофесійно. Коли я знаю, що мені доведеться щось робити – то я спочатку повчуся, зрозумію, чи я це можу робити, а вже потім буду за це братися.

– Цей конкурс, на який ти щороку літаєш до Стокгольму, як він називається?

– «Всеукраїнський юнацький водний приз». Це національна частина міжнародного конкурсу. Фінал проходить у Стокгольмі, а до того – етапи в кожній країні, які мають свого національного організатора. Я ним є в Україні, вже 11-й рік. Минулого року ми святкували перший невеликий ювілей – 10 років.

– На фоні інших країн Україна має якісь здобутки?

– Ми ще ні разу не перемогли. Але важливий сам процес, який формує певну свідомість молоді. Це для мене не формальність – крім самого конкурсу, я показую дітям екологічні фільми, з ними працюю, розмовляю. Наприклад, 2014 року, відразу після Майдану, проводила флешмоб «Я крапля в океані», коли це було таке популярне гасло. Учасники мали відповісти на запитання: «Що можеш зробити особисто ти для того, щоби вода стала чистішою?»

– І які були найцікавіші відповіді?

– Більшість відповідей були абсолютно тотожні: перекрити краник до каналу. І тільки деякі – ну, звичайний відсоток – 5 % людей, мислить достатньо правильно, щоби щось змінити. Дівчатка переважно такі розумні були. «Все залежить від мене. Від того, що я зроблю. Тому навколо мене зробиться краще».

Рубають ліс

А в своїй хаті в Головецьку я хочу зробити освітній центр, де, крім історії про Маківку, туристи зможуть довідатись про сучасні підходи в використанні природних ресурсів. Відвідання щороку Світового водного тижня в Стокгольмі, виставок і конференцій по відновлюваній енергетиці в Європі дають можливість мені це зробити. Це і екосанітарія, мінімізація споживання енергії, використання енергії довкілля, поводження зі сміттям, одним словом – спосіб життя, приязний довкіллю. Жити в гармонії з природою, як не забруднювати, а не як очищати – таку свою парадигму я б хотіла донести до людей.

Advertisements