Надія Мориквас

Марширують наші добровольці у кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан;
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо.
«Ой у лузі червона калина»

Відомий дослідник української пісні Федір Погребенник так писав про одного із стрілецьких поетів Романа Купчинського: “Він належав до того покоління молоді, яке відчайдушно стало в ряди борців за волю України в часи першої світової війни, – з піснею “Ой у лузі червона калина”, зі стрілецькою рушницею”. Це те покоління, якому тоді ледь сповнилося 16 – 17 – 18 літ. Найстаршому, полеглому на Маківці весною 1915, було 26. Про цих юнаків, що лежать під могильними плитами, місцевий історик скаже нинішнім школярам: “Це цвіт нації – майбутні магістри, вчені, митці, великі люди великого народу. І не забуваймо, що всі вони – добровольці”.

Петро Карманський, поет-молодомузівець, так описує “особовий склад” стрілецького війська на початку світової війни.

“Конець серпня. Розшаліла вже буря, обрій східної Галичини кровавився…

До Стрия стягали ся вже нові громади втікачів….

Нараз роздається гомін трубки. Очи всіх звертаються в сей бік, звідки гомін несеться. Виринає з вулиці ряд піхотинців в оливкових строях з крісами на раменах. На переді лопотить малиновий стяг.

Се наші Січовики! Опустили загрожений княжий город і тягнуть на південь, де в супокійнім закутку відбуватимуть дальшу муштру.

Пливуть довгими рядами, чета за четою, сотня за сотнею – тисячка, друга…

Пересунула маса оливкових строїв, минула ся чета в сивих строях, а далі посунули пестрі ряди молойців з Покуття, з Поділля, з околиць Львова… Між простою мужицькою ношею тут і там виступають темні пятна сурдутів і студентських мундурів. Се ще “ополченці”, які на разі не мають воєнної ноші, а навіть не можуть похвалитися крісами. Лиш сей або той почіпив до боку стару шаблю або багнет і сим зазначує свою приналежність до боєвої дружини. Десь взялася музика і грає завзято січового марша;, иньша чота сьпіває.

Між рядами стільки знайомих лиць! Онде мій ученик, що ще перед двома місяцями не міг дати собі ради з “Русалкою Дністровою”, або “Кирило-Методиївським брацтвом” і мусив здавати “промоцию”. Там знов мій давний ученик, нині вже правник, який представляв собою тип звичайної мірноти. А таких тут десятки, сотки. Із Золочева, Львова, Тернополя…

Які вони передчасно зрілі! Які вони дивно великі! Які вони відмінні від нас, своїх учителів, що уміли бути тільки теоретиками і речниками вчинку, а за вчинок ніколи не брались!”…

Маківка 3

Згодом історики назвуть Маківку символом української зброї, а битви за неї – чином відроджуваного українського війська… Перед тим, в жовтні 1914, були бої за гору Комарницьке коло Сколього та гору Ключ. Весна 1915 року наступила швидко. Вже в квітні в Карпатах не було снігу. 28 квітня російське командування розпочало наступ на австрійські позиції. Розпочалися затяжні бої за гору Маківку. Кожен день мав своїх героїв і свої жертви. “Найгарячішим” став день 1 травня 1915 року: вже о 3 годині ранку російські війська розпочали наступ на позиції куреня Г.Коссака. У бій вступили сотні Р. Дудинського, А. Артимовича, О. Букшованого і З. Носковського. О п’ятій годині ранку їм на допомогу поспішив курінь В. Дідушка (сотні О. Будзиновського, А. Мельника, Д. Вітовського, О. Левицького). Стрільці були використані для протинаступу, ввечері вони потісняють позиції росіян і врятовують позиції австрійської армії. В цьому бою загинуло 15 стрільців. Другого травня стрільці куренів Г. Коссака та В. Дідушка зупинили наступ росіян. Про бій за Маківку сотник Д.Вітовський писав:

“Дим з наших і московських шрапнелів оповив гору, мов мрякою, зносився над нею, мов над вулканом. Щохвилини прошибали той дим блискавиці – то тріщали все нові шрапнелі, не поодиноко, а так, як пащі цілих батарей… А їм відповідала гора стовпами землі… Так минала година за годиною. Се був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку. Відбили в десять разів сильнішого ворога…”

У боях за Маківку полягло 50 Стрільців. Їх поховали на південному схилі гори. І не раз цвинтар залишався без опіки живих, а радянсько-російські окупанти-вандали плюндрували могили. Після 1996 року цвинтар було відновлено. На місці березових хрестів встали кам’яні. А 1999 тут відкрито Меморіал з великим хрестом в центрі, що вражає строгою вишуканістю, як того вимагає місце скорботи. Автори проекту Меморіального військового цвинтаря Січового стрілецтва відомий художник Євген Безніско, його син Ярема Безніско, скульптор Теодозія Бриж (дружина Євгена), архітектор Василь Каменщик. У композиції центрального хреста привертають увагу “вітражі” з постатями Матері Божої-Оранти посередині, зліва від – неї фігура св. Георгія (Юрія), справа – архангела Михаїла. Цей Пантеон, відновлений з ініціативи громадськості Сколівщини, потребує нашої з вами уваги. Не тільки державної опіки й підмоги. І не тільки під час ювілеїв. Військовим похованням потрібний постійний догляд, тут мав би працювати екскурсовод, продаватися історична та краєзнавча література. Тут бракує живих квітів… Маківка, жива в багатьох серцях українців, могла б привабити значно більше паломників і туристів.

Маківка 2

… Кожного року Маківка – інша, зустрічає по-різному. 2004 року паломникам, наприклад, довелося підніматися на гору по суцільному болоті – важко було уявити, що тут могли пересуватися бійці зі зброєю та амуніцією, залягати в окопах. Ще рік перед тим гора була замаяна лісом, а зараз її верхівка – лиса. (Тоді Карпатські ліси хворіли, і їх доводилося вирубувати). Цього, 2015, року – сліди системного вирубування лісу скрізь…

Мені пощастило 10 років тому зустріти на Маківці, куди я приїхала разом із школярами з Пустомитівщини, історика-учителя – Миколу Клепуца, який, мабуть, знає все про історію свого краю… Треба було бачити, як діти слухали! Пан Микола розповів нам, якими були тодішні студенти, гімназисти, молодий цвіт, що загинули у боротьбі за суверенність і соборність України…

В серпні цього року Маківку «підкорили» їхні ровесники, представники молодіжних організацій Львівщини. А невдовзі тут відбулася Служба Божа, що її відправив священик Богоявленської церкви села Головецького.
Розумію, чому люди повертаються до Маківки – щоби зрозуміти день нинішній. Нам усім потрібно час від часу нагадувати нашу героїчну історію. Аби не маліти душею.

Далі буде…

Фото автора

Advertisements