Богдан Чепурко

Самостояння

Слухай це єдине що має глибину
Метеоритний дощ перекочується
В клепсидрі часу
Муравлі перекочовують
У нові трансформації міфу
Жало стогне від самовдоволення
Залишаючи бджолу вільною
Я йду нічого не чую не бачу не знаю
Це неправда
За мною тягнеться шлейф тайни
Це правда
Може це симфонія мовчазних звуків у відрі з кров’ю
Це неправда
Може це зжирає гарячка останній холод
Це неправда
Прийди розбий цю нещасливу хвилю
Цей спокій неспокій байдуже чий
Вдихни у життя у смерть і безсмертя
Самодостатність вчинку
Розкажи мені казку про те що станеться
Завтра
Або не станеться ніколи
Що ніколи не відійде але уже відходить

 

Новонароджений

Це не обов’язково знати
Ось я опускаюсь до квітки
Яка ще не виткнулась з-під землі
Нюхаю сиру землю
Вона пахне перемерзлим снігом
Мурашиною кислотою
Кристалами розірваного сонця
Позаторішніми спогадами
Ось так я розпростерся
На якомусь меридіані
Напруженому як струна як стріла
Як сто тисяч осколків сонця
Скелясті скалки моєї уяви
Стирчать у Бога з-за пазухи
Може я камінь з Божої пращі
Може звичайна потеруха
Дрібка космічного сміття
Вареник що купається у сметані
Ритуальна стружка
Бозна для кого і для чого
Народжена для
Або не для

 

Між безміром і позачассям

Коли і хто обізветься до мене голосом
Коли і хто голодними устами
Холодним поглядом
Гарячим дотиканням
Розріже навпіл незламну тишу
Може я кондор
Понад людським горем ширяю
Ні я звичайний як доторк снігу
Опівночі
Але моя душа летить назустріч долі
Терпкій і солоній
Ось вони летять разом
Зливаються в одне
Душа і доля
Моє тіло зависає порожньою Хаткою
Між безміром і позачассям

 

Страхосфера

Я знаю із того нічого не вийде
Воно вже давно вийшло
з-під каменя Тайни
із розбитого Яйця Сфери
Консервуючої Капсули
Тепер воно розлізлося розлетілося
розбилося вдрузки
розмазалося по Стіні Плачу
По китайських мурах
По Змієвих валах Мізина
Це давно передбачено
Ми залишки цілісних енергій
Імітація величі
Пародія на Творця
Я знаю вас ніхто не розпише
по скрижалях
не розітре в порох
не розіб’є в пух і прах
Не розмаже в ім’я чогось такого
Вас просто залишать тліти
існувальним тлом
І це дуже добре
Бо так врятується Людство
Я це знаю тому не ставлю крапки

 

Стигми часу

На корі відбитки пальців
якогось прямостоячого предка
Все що повзає
уже давно порозповзалось
Він стоїть розп’ятий до крові здирає нігті
Розбивається об вертикальний стовп світла
Здирає шкіру з фрагментами кров’яних тілець
Клякне на коліна закидає голову на плаху
Розпитує Бога про сокровенне
про ніяку тобі не ілюзію
Я чую відбитки крику його порожньої горлянки
Я бачу його серце прозоре наскрізь
Він летить вертикальним стовпом диму
Обволікаючи стигми часу
Ворушачи найтоншими почуттями
У вогнищі святого Духа

Бузок

Кущі бузку запам’ятали
Сюжети запахів емоції подій
Дівочих пальців тихе полювання
Між трьох пелюсток хоботок бджоли
Вечірні трелі солов’їв у місячному сяйві
Паруючі горлянки й молоко пісень
Розлите на Чумацький Шлях Північний
А ще як дві верби схилилися в туман
Й русалки в синім присмерку ворожать
Й польоти риб над плесом аж до зір
І сто сердець биття буття мойого кроки
Розбитих доль відлуння
Пливуть летять між ясні зорі линуть
Й розказують Творцеві все як є
Все що збулось або не збудеться ніколи
Як сон пройшло як мить – непроминуще
Коли хрущі гудуть жасмин цвіте і м’ята
І захлинається від пахощів душа розп’ята
І захлинається душа на пахощах розп’ята

 

Журкало

Верхами найгорбатіших скель
Могил хребтів косогорів
На вершечку розхвильованої пам’яті
Просочується крізь породу
Жебонить розсмоктується
Хоче мене обняти
Своїми мягкодощовитими губами
Поглядом таємничим піднебінням
Про що воно співає вмуроване у каміння
Чия живильна потуга
Наснажує його пульсування
Хто збудив у мені передчуття неба
Яке ось ось народиться
У твоїх любовних очах
Розширених від сходу до заходу сонця
У твоїй легкій ході
Зволоженій зоряною речовиною
Хто кличе нас у всепроникну мелодію коловороту
У неминучі обійми у такі незглибимі глибини
Що хочеться відчинити навстіж дубові двері
Непроникні вікна охоронні грамоти
Королівські замки
Усього себе відчинити навстіж
Задля ковтка вологи
Що тече і тече артеріями свободи
Які завше тонші за нависаюче громаддя
Що його треба пронизати наскрізь
Найдрібнішими капілярами
Найвеснянішою музикою
Найсвятішим надхненням

 

Стежка

Повилася моя стежка та й пропала
То вона входить в землю то жебонить потічком
Межи густих зарослів тече поміж чагарями плаче
Заплуталася у подорожнику
В розоране поле пірнула
А я дивлюся та й дивуюся як її мурашка перебігає
Котить поперед себе кам’яні жорна
А ген хрущ натомлений згорнувся калачиком
Від вечірніх любощів
А край лісу терен цвіте
І стежка не знає чи їй бігти далі чи стати поруч
Ой стьожечко моя терновая
Ой доле моя терпка терпелива
Уже моя стежка у небо повилася
Узяв я її за крила зачекай трохи
А вона пручається як дівчина
Що їй пора вже додому

 

Янголи світла

Радісно плуг оре землю
В темну ріллю
Чисті слова лягають
Наслухають юну мелодію
Із горла трави
Тиша така глибока
Ніби хтось догукується
З того світу
Сім поколінь
Ззійшлися за столом
Перемовляються
Старовинними поглядами

Ванацка
Вийшла стара мати на високу гору
Аж та гора Венеція а з неї джерело бухає
На чисте лоно трави
Перебирає круглячки застиглої магми
Спресованої плитки вервицю літ
По вінця виповнена гора рідкою рідиною срібним гравієм
Вином у венах білим як літо
Два пастушки зіп’ялися навшпиньки
Один на Поперечній там більше паші
Другий на Ванацкій там вода вибілює зуби
Стоять маленькі кібчики на одній нозі
А над ними орел кігті точить
Коли небо дуже прозоре крізь нього видно Карпати
Може вони й живуть на небі може в повітрі
Але я досі бачу як здіймаються хвилі гір
Що виростають з глибин
Як застигає порода і здригається земна кора
Як під розпеченим сонцем випікається хлібина Земної Кулі
Гей там під горою та під крем’яною

 

Біла криниця

Крихкий пісковик збирає кристали
Стискає до білого хрускоту пресує у молоко
Пора його відмити нестримним потоком
Заговорити кам’яні зуби
Приворожити холодними пуп’янками вод
Водяних знаків звуків
Зарвати із глибин божественну мелодію
Ой бігла криниця бігла
А за нею кирнички
А за кирничками Біла Криниця Під Дубами
Стала та й дивиться у небесну глибочінь
Там Боже Око біліє
Падає білим попелом метеоритний дощ
На розриту могилу на мою душу відкриту рану
Хто ж тобі заспіває востаннє
А вже з тої криниченьки вірли воду п’ють
Хто тебе розмалює на небі у блакитній сверзі
Золотими слідами сонячними променями
Любовними пензлями
Хто тебе обніме райською насолодою
Ласкавим доторком світлою радістю
Ой жаль жаль серцю буде
Проб’ються води зарванські
Піднімуть тебе золоті вірли у піднебесся
Станеш крапкою яка росте на очах
Стрімко впадеш на Білий Камінь
Кривавий Захід Багряний Схід
Заспіває тобі востаннє біла криниця

 

Старий Львів

У самому серці Львова цвях ратуші хитається
Як розчахнутий зуб
Химерні скульптури із будинків на площі Ринок
Збивають будівельники-стоматологи
Як нарослий камінь на зубах чудовиська
По діагоналі наскрізь проходить Скиба далі Федюк Запека
Та інші запеклі львів’яни
Із передмістя до середмістя возить моркву місцевий дон
Інколи чути як Полтва шарудить навоскованим папером
Хоче прочитати грамоту про її підземне увіковічнення
У камені асфальті каналізаційному лабіринті
Вулиця Руська вузька середньовічна Маруська
Метляє спідницею змітаючи порохи
Із врослих у землю фортець-кам’яниць
Притупує ніжкою біля Успенської церкви
Шепоче якусь молитву стріляє очиськами
Навздогін мандрівному жиду
Попелясті вірші найагресивніших графоманів кружляють
По колу через Підвальну „Каменяр” книгарню „Просвіти”
Хочуть перескочити підйомний міст
Оборонні мури які давно на небі
Повертаються до Порохової вежі перетвореної у шпаківню
По дорозі їх відстрілюють лицарі із Арсеналу
Однак леви сплять непробудним сном
Із тісної кав’ярні з пісною усмішкою їм махає ручкою І.
Найгеніальніший із… До нього апелює О. ще геніальніший
Але ми далі далі на Низький Високий Замок на Найвищий
На Лису гору на Чернечі відроги львівських пагорбів
Звідси видно як на долоні
Як осипається кам’яна симфонія у фінські унітази
Як підфарбоване старе місто хоче вижити в нових умовинах
Як усе це безнадійно бути П’ємонтом навіть для самого себе
А що вже говорити про Вкраїну яка безпробудно п’є
Розхитуючи кристалічний щит Українську геоплиту
Фундаментальні основи звичаєвості
Сміхотворні картинки існувальности промелькують до біса
Немає нічого вічного Ангели бридяться брати участь у Дні Міста
Вникати у брудні дискусії валятись у цілющих грязях
Все одно запанує пустеля невідомо тільки чи Земля
Наближається або віддаляється і в який бік небуття
Рухаються наші осонцені помисли гонорові вибрики
Гарячкова потреба все це зафіксувати
Зачепитись за якийсь такий уступ балкончик пілястру
Не зірватись у Полтву
Не продзеленькотіти останнім трамваєм у надвечірню Лету
Чорний Лев із сірими звивинами надимається
Хоче зіп’ятись на передні лапи
Добродушний звір плюється махоркою
Викашлює застояні століття
У цій старозавітній дірі допотопній ямі
Вогко як у підвалах Пантократора
Карпати прочісують воздух обволікаються туманом
Облачаються в облаковидні хмари
Похмурий Львове провалюється твоя утроба
Але зверху ти ще приваблюєш перехожих
Можливо ще декілька поколінь
Вичищатимуть твою шкіру від ріпи часу
Але вже сьогодні я бачу як булькає Галицьке болото
Як розгарячілі гейзери салютують до небес
Як застигає магма на схилах Високого Замку
І починається-закінчується нове життя
Архивіст Тимко не сприймає такої перспективи
Не погоджується із неминучим
Ой на ринку на риночку висвистує на протязі короїд
Всюдисущі ординці випасають псів вигулюють лайно
Ріка Немига незмигним поглядом сигналізує про незворотнє
Завертає Білу Русь на Черлену рятувати від
Післяпожежного затоплення стародавню історію Краю
Київські пагорби схаменувшись голосять про
Недостатню потугу духовної столиці
Бивні мамонта у природничому музеї розбивають на порох
Уявні постаті міщан
Пивні недобитки просто неба наповнюють всеядні черева
На лобному місці у карному трикутнику на сцені страти
Нептунова рука із Посейдонової безодні витягає тризубцем
Рештки риб закінчується Хрестова ера
Обламуються лікті у пересохлі фонтани у підземелля
Всі хто надихався львівським смородом стають патріотами
Але ми з архіваріусом Андрієм у бороді якого
Заплуталися бджоли із Юрського періоду
Маємо таку надію що Божий янгол підніме людські краєвиди
Розбудує нові гнізда для великодушних
Випустить рої слів для надхненних
Для визволення із лев’ячої пащі живого серця
Воно б’ється у кожній жилці справжніх поетів
Допотопних танцюристів співців непроминущого
Які ще не повимирали назовсім які ще живуть
У призахідному сонці у зволоженому повітрі
У першому-ліпшому вікні старовинного міста
І щоранку злітаються до княжої криниці
Співати пісню місячних збіговиськ
Трубити у світанкові трембіти Орієнтального Сходу

 

Рисорджименто

Вперше і востаннє я заплакав за сивим снігом
Який сипався з небесної безодні
На білі квіти глинобитних сіл
За комір Трипільської епохи
На переламаний мізинчик Мізинського автохтона
Коли зима була зимою а літо літом
Коли весна починалася раптово
І потічки жебоніли пісню проліска
Коли первоцвітами ставали всі людські душі
І одкровення були взаємні
Ось ці історичні спомини пливуть у мені
Розгалуженою системою пам’яті
До абсолютної точки у глибинах Тайни
До незабуття і небезпам’ятства
Море таке прозоре як життя і смерть
А по тому морю спливають кораблі
На чисте плесо неторканих знань
На розпогоджене безмежжя вкрите човнами
А вже весна скресла
Човники мелодій потопають і виринають
Ісусе маленький Ти починаєшся із Воскресіння
На островах Українського Відродження
На полях Родоводу
Щойно Ти стаєш Воїном Тебе розпинають
На чотирьох сторонах світу
Але народжуюються нові воїни воскресає нове життя
І так триватиме вічно

 

Пастушок

Він цьвохкає батіжком розрізає прозору тишу
Воз’єднує видиме і невидиме
Роз’єднує овода і телячу шкуру
Наспівує пісеньку верховіть
Яка розгойдує жайворонка
Возносить корені трав до сонячного сплетіння
Переплітає рудку у конусі зеленого буйнотрав’я
Вив’язує велику шапку маленького принца
Яку рубатимуть воріженьки до останнього оселедця
Він коливається на вітрі якраз настільки
Щоб звучала музика пульсували джерела
В безоднях світової свідомости
Хвилювалося море різноцвітних зірниць
Аж доки не повилітають усі соловейки
Із Холодного Яру
І не впаде горілиць палюче сонце Ван-Гога
На Подільські висоти горби горбочки
На гробниці місцевих фараонів
Аж поки вогкість роси у видолинках
Не заступиться за риси раси
Не розмалює глибокі борозни
На молоденькому обличчі світу

 

Вікно

це порожнє вікно ця порожнеча
хтось став між нами
це абсолютне ніщо
його неможливо посунути
приревнувати
стерти з лиця землі
до нього липнуть мухи
блукаючі вогні
душі пропащі
я його не знаю не хочу знати
але щось є
це порожнє вікно
самотнє помешкання
задушлива ніч
перетікання смерті

 

Шепіт жасмину

Продирається жасмин з-під коріння старої яблуні,
Старої пам’яті, скалок перейшлого –
З-під усього, що проминає…
Щоб не захлиснутись його пахощами –
Нахиліться душею, розворушіть бажання…
Розбийте свою байдужість
Об метеоритний камінь,
На якому стоїть молода дівчина…

 

Тихо

Тихо дуже тихо бажаю вам здоров’я
Так тихо що тільки Бог чує
Так ніби встав Антонич
І спросоння заплутався
Між вишневих пелюсток
Тихо так тихо дуже тихо
Ніби Шевченко збудився
І на могилі ридає

 

Плесо

нескаламучене плесо моєї душі
боїться застою
може воно дзеркало
але тоді воно закрите
для задзеркалля
я смиренно стою
перед своєю душею
рибки пірнають
і виринають
вони чисті
все життя виглядаю
золоту крайність
але риба смерті і риба життя
одна в одній
воістину їмо рибу
а риба нас
нескаламучене плесо моєї душі
призупинилось завмерло
у ньому борються дві сили
але я сильніший

 

Виднокола

Зеленкуваті жабки твоїх очей
покотилися світлом джерельним
З морів глибоколистих щойно з-під серця
зродилося твоє бажання
Лечу його впіймати заполонити
виголубити сльозою
Долоньки доторків черкають пуп’янки губ
соски твої голублять моє піднебіння.
Яка ти ніжна розквітла
назустріч пливеш видолинками долі

 

Тисячоліття

989 – 1239 – 1489 – 1739 – 1989
Плаче Матір Божа в Дубовичах
Кервавими сльозами
Вмивається діброва
Джерельною водою Гетьманщини
Скоропадська Многогрішна
Замалоросійська
Розширеними очима дивишся у себе
Примруженим оком на здичавіле православ’я
Сумує Сумщина Сеймщина Королівщина
Буй-Тури в Батурині
Провалюються в землю
У Видубичах видибав Дбай-Дуб –
Осяяв історію на тисячоліття

 

Повнота щастя

Хто я заблукавши на плаях променевого розпаду
У лісах кристалізованої реалізації
Брижиться шкіра від доторку Тайни
Глибоке зворушення перевертає уяву
Де той прив’язаний сонцем до мого Роду
В синім небі плавиться жовтогарячим Птахом
Ясним спалахом оприсутнює сутнє
Чи зупинка мого серця стане кінцевою
Чи метою мого життя є його завершення
Де та що розв’язно пролітає мимо
Заледве торкнувшись моєї свідомості
Хто Ти диригуєш значенням і призначенням
Розриваєш видиме і невидиме
Водоспадом хвилюючої мелодії
Молодиш повноту щастя

 

Тарас Шевченко

Був би живий Тарас Шевченко –
Може, й не заклювали б його свійські українці
За те, що не продається.

Був би живий Тарас Шевченко –
Пішов би в Національну гвардію, чи ще куди:
На Дон, на Дон, подонків бити!

Надавав би по пиці лицемірам і фарисеям,
Запроданцям і ботокудам –
Якби Шевченко жив сьогодні.

Полювали б на його душу
Ординці й сатаністи –
Якби Шевченко жив сьогодні.

Бризнула б його кров червона
На ромашки й волошки –
Якби Шевченко жив сьогодні.

Вкраяли б із його серця пів України,
Викрали б, закатували до смерті,
Обмовили, розп’яли –
Якби Шевченко жив сьогодні.

Advertisements