Ім’я Ярослава Поліщука (літературознавця, доктора філології, професора) добре відоме тій особливій категорії шанувальників красного письма, які читають не тільки тексти, але й про тексти. Адже праці вченого творять особливий дискурс – новітнє прочитання наших класиків та сучасників. А сам автор – активний учасник літературного процесу. Цьому сприяє не тільки застосування ним найновіших наукових методик, потужний контекст, але й жвава манера викладу, прозорість думки та аргументів, що робить праці вченого та есеїста привабливими для широкого кола читачів. Бо, зрештою, це високоякісна есеїстика. Такі прикмети характеризують і найновішу книгу Ярослава Поліщука – «Ukraińskie rozstaje» («Українські роздоріжжя»), яка цього року вийшла в Білостоці в рамках наукової видавничої серії «Переломи / Пограниччя».

З причини появи цієї книги адресуємо кілька запитань автору:

– Пане Ярославе, з якої спонуки зародився задум книги? З польської зацікавленості чи з української потреби – бути почутим? Чи були прецеденти? Мова не про художні переклади, а власне – про таку пропозицію.

– Як це часто буває, з поєднання цілеспрямованого задуму й щасливого випадку. Упродовж попередніх років, працюючи в Ягеллонському університеті, спілкуючись із колегами, виступаючи на наукових конференціях у Польщі, переконався, що про нашу літературу там знають доволі мало, а якщо знають, то поверхово й безсистемно. Ситуацію не порівняти, скажімо, з російською літературою: її багато перекладали, та й тепер перекладають, вивчають у ліцеях та університетах, їй присвячують цікаві наукові студії, причому в різних осередках – Варшава, Лодзь, Катовіце, Вроцлав, Ґданськ тощо. Наша словесність представлена в польському культурному просторі надмір убого: вона, ніби Попелюшка, яку помічають тільки тоді, коли з’являється якась гостра потреба. Так, про українську літературу згадують після кожної з наших революцій, на хвилі загального інтересу до України. Але такі хвилі швидко минають, а ситуація не змінюється… Тому я вирішив не нарікати, а спробувати застосувати свої скромні сили до того, щоби її виправити.

Ярослав Поліщук «Ukraińskie rozstaje»

Книжка формувалася в два етапи. Спершу були окремі нариси, написані в різні роки, апробовані як виступи на різного роду наукових конференціях, а також у збірниках наукових праць. Раніше, коли ще не надто добре володів польською, вдавався до допомоги перекладачів. Та вже останнім часом писав спеціально для цієї книжки: тоді, коли задум її виразно уявляв. Спонукою до творчої праці стала пропозиція польського колеги, з яким ми дуже заприязнилися, професора Ярослава Лавського з Білостоцького університету – про видання в реалізованій ним видавничій серії. Це було в 2013 році, тобто задум почав оформлюватися в конкретний наслідок. Далі було виконання праці, рецензування, підготовка до друку – словом, стандартна процедура, яка трохи нудна й втомлива, проте забезпечує якісний результат. Сподіваюся, такий результат тепер маємо.

– Як знадобився Вам досвід викладання у Ягеллонському університеті, досконале знання польської мови, і мабуть – польської літератури?

– Безумовно, досвід викладання в Польщі для виконання такого задуму був базовим. По-перше, він забезпечив знання мови. По-друге, обізнаність із інтелектуальним контекстом, із працями польських учених, бо без цього виконання такої роботи було би бідним та неповним. По-третє, справді, важливим є розуміння тих спільних та відмінних тенденцій, які вдається простежити в українській та польській літературах, – адже це широке поле для досліджень, і я на ньому тільки заволочую ґрунт: тут непочатий фронт роботи для інших. Словом, польський досвід придався безпосередньо, і то дуже. Хочу додати, що це також досвід безпосереднього спілкування з польським слухачем-читачем, позаяк останніми роками доводилося мати непоодинокі виступи під час відвідин Польщі – в Білостоці, Вроцлаві, Любліні, Кракові, Познані – і вони дуже надихали. Темою Євромайдану й подіями в Україні жваво цікавляться в Польщі. Назагал громадськість там значно краще обізнана з нашими реаліями, ніж у Словаччині чи Угорщині. Але важливіше, що поляки також розуміють наші почуття, патріотичні пориви, а з іншого боку, російську загрозу в усій її силі.

– Яким смислом наповнена назва книжки?

– Авжеж, над назвою чимало думав, перебрав кілька варіантів. Вона не давалася легко. Проте врешті «витанцювалося»: і загальна назва, і назви розділів, і композиція, – а все це мало гідно відображати ідею книжки. Отож, «українські роздоріжжя» – це метафора, яка концентрує увагу читача власне на стиках, зламах, рубежах, які долала наша література в певні моменти її розвитку. Виходжу з відомої в літературознавстві ідеї, що саме в перехідні періоди літературне життя буває найцікавішим, найнасиченішим, найсуперечливішим. А значить, у ньому можна віднайти риси нового, експериментального, оригінального, що ще не виразно проявляється, але вже напрошується й дається взнаки. Таким чином, завдання дослідника – одним із перших уловити ті зміни, спробувати їх угадати й означити, проаналізувати, описати. Тому-то я зосередився на кількох переломних моментах літературної історії – кінець 1850-х років (останні поезії Тараса Шевченка), межа сторіч (Франко, Леся Українка, Стефаник), 1960-і роки (Стус, Чубай), а також 2000-і, коли народжується нове покоління, голосом якого стає «східняк» Сергій Жадан. Приблизно так (очевидно, трактую тут спрощено) це ув’язується в єдиний ланцюжок переємності й бунту поколінь. Разом з тим мені хотілося виоб’ємити розвиток європейських ідей та форм у нашій красній словесності: це цікаво й корисно для польського читача. Панує переконання, що саме польська література серед інших слов’янських була найвиразнішим провідником європейських ідей. Я ж доводжу, що не лише польська, принаймні у двадцятому столітті.

– Ви відомі насамперед тим, що повертаєте новітнє дихання класикам. Приклади знаємо – про ранній український модернізм, про Коцюбинського, Стефаника, Софію Яблонську… Які відкриття ви зробили для себе у процесі написання-формування книги? Не обов’язково формальні…

– Дякую за похвалу. Насправді, це не лише моя заслуга. Гадаю, кожен час, кожне покоління потребує своєрідного «відбронзовіння» класиків. Нам же важливо, щоб вони не дивилися на нас суворо й незворушно з висоти п’єдесталів. Нам важливо сприймати їх як старших сучасників, до яких можна сягнути за порадою, в яких можна повчитись, а можна пригорнутися й зігрітися теплом їхнього слова. Тому-то такі потрібні нам класики в сучасній адаптації, в наближенні до наших потреб, як хліб насущний. Щодо відкриттів, то вони, певно, меншою мірою стосуються окремих постатей (про них я писав раніше, це переважно публікувалось, хоча не завжди доходило до читача), а більшою – загальних ідей та тенденцій. Я спробував представити еволюцію нашої новітньої літератури як рух поміж власною національною традицією (що найвиразніше позначена фольклорними впливами) та європейською ідентичністю, яка була блискучим викликом і закликом до змін. Побачити себе у дзеркалі європейської культури – мета, яку ставили собі найамбітніші таланти нашої землі. Шевченко, Франко, Леся Українка, Стус… Мені хотілося б, щоб польський читач побачив їх у такому новому світлі, в якому нема чого соромитися нашої культурної спадщини, а навпаки – варто нею пишатися.

– Яким чином вам удається слідкувати за сучасним літературним процесом, які нові імена відкрили для себе останнім часом?

– Літературний процес в Україні за останні роки не просто оживився, він багатократно наростив обороти й сьогодні схожий на стрімку ріку з багатьма нуртами, зокрема й підводними, що зовні не видні. Не хочу зупинятися на окремих іменах, бо їх довелося б назвати цілу низку. Натомість скажу, що мене дуже інтригує вихід літератури на найактуальнішу проблематику. Зокрема, з інтересом читаю серію книжок про Революцію гідності, про війну на Сході – і переконуюсь, наскільки серйозний потенціал у наших авторів, передусім молодшого покоління. Нехай їм бракує літературної вправності (нерідко її заступає справність публіцистична), проте є дуже серйозні й амбітні наміри. Література, яка живе й дихає сьогоднішнім днем, зображує справжніх героїв нашого часу, а не «пережовує» події давні й неактуальні та пропонує «ходульних» псевдогероїв, – то показник морального здоров’я молодої української культури. Оглядаючи цей масив, можу засвідчити: усе в нас буде гаразд, незважаючи на сьогоденну скруту, ми виборсаємось із цих тарапатів…

– Ви свідомі того, що творите власний дискурс у літературному процесі – не тільки як його дослідник, а як автор, так би мовити, художньої літературної критики, яка має свого, зокрема нефахового, читача?

– Чи творю власний дискурс? Не знаю, це дуже смілива заява… Хотілося б, звісно. Нефахового, як ви кажете, читача виглядаю давно, але його поява схожа на фантом: то видається, що є, то знову зникає. Відверто кажучи, літературна критика в її сьогоднішньому стані ще не вичухалася з важкої хвороби: критиків мало, вони не завжди пишуть на рівні, не мають де публікуватись. А читач уже давно привчений обходитися без критики… Тому читач літкритики – бажана, але поки що не реальна перспектива.

– Хочу запитати також про те, як сприймають нову книжку в Польщі. Один із відгуків на неї, професора Влодзімєжа Штурца з Ягеллонського університету, хочеться тут процитувати. Він зокрема зазначає: «Вартістю цієї книжки є представлення передусім багатьох різних світів, доступних сучасній українській літературі. Виявляється, що ця література модерна, забезпечена вже власною герменевтикою, заанґажована в найновіші критичні дискурси, що є уділом популярної культури. Вона може бути підручником для студентів філології, але також чудовим гідом по сучасній гуманітарній думці України. Завдяки лектурі цієї книжки – культура і література сучасної України стала ближчою, а теоретична думка української критики проявить свої мало досі знані погляди на модерні напрями в мистецтві та гуманітарній думці». Чи це той результат, який Ви намагалися досягнути? Чи буде книжка видана українською?

– Думка Влодзімєжа Штурца для мене важлива, вона, як видається, добре відображає потребу польського читача в такій праці, як «Ukraińskie rozstaje». Почекаємо на інші відгуки. Не хочу займатися саморекламою. Скажу тільки, що подібних праць на польському книжковому ринку обмаль, тому й цінують. А про видання українською мовою не буду старатися, адже задумана книжка, укладена й скомпонована саме для польського читача. У нас її треба було би не просто перекладати, а й адаптувати, щось змінювати та редагувати. Для українського читача напишу щось іншого, потрібнішого й актуальнішого (таку нову книжку, власне, й готую на наступний рік).

– І насамкінець. Про манеру письма і мовлення, і професорського викладу. Якось ви сказали, що як викладач (тоді Ягеллонського університету) шукаєте нових форм спілкування зі студентами, мовляв, есеїстичний виклад уже застарів. Невже? Чим можна вразити, на вашу думку, сучасну молодь? Це мала би бути мова парадоксів?

– Це питання непросте. Бо ж не йдеться тільки про те, щоби вразити, заскочити, епатувати – це важливо для масової культури, для реклами. А про те, щоб знайти поєднання доброго змісту з ненудною та цікавою формою викладу. Працюючи зі студентами, постійно шукаю таку «золоту середину», не певний, що вистачило б її знайти раз і назавше. Молодь, справді, любить постійне оновлення, експериментування, любить мультимедійні способи подачі інформації. Тому викладачеві, хоч не хоч, доводиться шукати властивих форм співпраці. До того ж, процес цей двосторонній: чогось я навчаю, а чогось – і мене…

– Дякую.

 

Розмовляла Надія Мориквас

Advertisements