Оглядач

«Фрагменти із сувою мойр» Валерія Шевчука (Київ: Либідь, 2014), трилогія або «клаптиковий роман», за визначенням автора, – значне явище в прозі минулого року. Настільки значне, що критики й літературознавці тільки на підступах до нього. У короткому огляді можна хіба-що констатувати, що сюжети усіх трьох частин (що є окремими романами) – «Кросворд» , «Театр прози» і «Милий кохання тягар» – снують різні людські долі, які взаємно переплітаються у містично- химерний спосіб, бо усі вони (як і наші з вами) перебувають у системі сфер (світ – це система сфер). І ще тут є багато любові.

З трьох частин трилогії мене найбільше вразив “Театр прози», очевидно, прози життя. Бо що може бути приземленішим від існування (життям це важко назвати) упосліджених люмпенів. Єдиною метою, яка ще тримає їх на цьому світі, є задоволення щоденної спраги. Ось по крихкій кризі замерзлої річки двоє – Адам і Єва – вирушають у небезпечний вояж за пляшкою самогонки. Снігова буря застилає їм небо, щоби зігрітися, вони починають танцювати. А поряд оживають химери танцюючих собак. І то ж невипадково, бо Адам грішив собачатиною, ще його батько привчив до неї, бо, певно, був гицлем… Цей театр абсурду не грішить цинізмом, бо насправді людські долі, хто б ти не був, визначає любов. У театрі прози на такому тлі і, даруйте, людському матеріалі, вона сяйнула особливо приголомшливо…

Кульмінація в кінці твору, буквально при кінці життя, освітлює умиротворене обличчя Адама. Він умирає у чистій сорочці – жіночій нічній сорочці, яку принесла йому Єва. Тільки тепер призналася, що закохана в нього ще зі шкільних літ. Це чудом збережене у середовищі люмпенів і оприявлене почуття рятує їх душі від занапащення. Бо все сходиться на людині, вона вибирає: любити чи ненавидіти.

Advertisements