Оксана Смерек

 

Ти – велика Земля,
Ти – лукава планета.
Суходолу катма,
Тільки крові комети.
Твій конічний вояж
У залюблене тіло:
хто там пан, хто там паж –
як по світлому білим…
Лиш на ранок дощі
І дрібною стернею
Залягаєш в душі
Малою землею…

Кому війна…
Ти була на війні,
Пантрувала серця
Нескінченно живих мертвих.
Ти ловила вогні
Незалатаних тіл
У прямому ефірі смерті.
Ти складала навзнак
Душі мокрих світлин
І застиглих очей на міру.
Ну а ми абияк:
У нас мир-карантин
Або просто життя на віру…

Сни
Я бачила сни,
Вони мандрували зі мною.
Випадали з валізи
На підлогу брудних підошов,
Звисали кольором на стінах.
Я старанно складала їх
Обличчям до серця,
Аби розпізнати,
Коли розвидніється.
Ніч нашпановано лежала,
Торгувала снами:
“Плати собою або віддай,
Вони – на виплат…” –
Світліло…
Я бачила сни,
Вони мандрували всує.

У спальних районах пам’яті
на волосині засинає душа,
тривкістю нездолана…
І світло з вікон виповзає клаптями,
ніби хусткою махає…
Падає у сни.
Мій поштар, як сніг навесні,
Тільки сліди підошов лишає:
не чекай листів,
бо лісів брак…

Гра… та, котра втеча:
Тіло тікає з речі.
Гра… та, що ідея,
Що помирають з нею.
Гра… та, що основа:
Все почалось з любові.
Вивільнися зі слова –
Це остаточна змова…

Розстели небо – спатиму!
Між ріками Твоїх рук
Ловитиму рибу звиклого мовчання…
Заглядатиму до води пучками пальців так,
Аби риба навмисне тікала.
У цій втечі – моя насолода.
Утекти разом ніяк не вдається –
у Тебе забагато сторожів духу…
Присплю Твій сон і сяду біля нього трепетом.
Дихай! Я люблю рухи Твоєї невагомості…

Я ліпитиму із глини
Янголів життя.
Ми зустрінемося нині
На руїні дня.
Ти такий легкий, неначе
Янгола піймав.
То завчасу, я не плачу,
День ще не настав.
Не дивись мені під руки:
Пальці в молитвах,
Велетенським божим пухом
Сів на серце птах.

Я стою на вулиці душ,
Де обличчя плетуть павутину.
І чужий неприручений вуж
Коло серця шука хатину.
А навколо біжать, ідуть,
Розсипають слова невміло.
Так осінньо сьогодні тут,
Ніби я – не душа, а тіло!

Ціною живої муки
І молодої старості
Серце кладеш у руки,
Як оберемок радості.
Снишся мені, Боже,
Розписами уяви.
Я роздивитись можу
Маски Твоєї з’яви.
Якби Ти змовчав, мій Пане,
Котра з них була Твоєю,
Я б не пізнала рани
Відданості своєї…

По смішній звитяг коронації
У героїв нема облич.
І нема на чесноти акції:
Задаремно завис клич.
То душа моя в окупації
Безнадійно віджилих тіл.
О Непевносте, Вам овації
За незмінний живезний кіл…

У досвіді є щось від контрабанди! Невикористана зброя лежить на столі серед зачерствілих скибок вчорашнього хліба. Ти дивишся на стіл очима затриманого і не знаєш, чого вартував твій досвід?! “Складати зброю у мирний час – так безглуздо”, – думаєш Ти. Душа присідає біля хліба. “Він – не вчорашній, каже вона, – він позаторішній…Конфіскований мріями… Ти нічого не тямиш у зброї! І не знаєш, що мир плаче щоночі на високих подушках твого серця!” Я прокидаюся і готую досвід до нового нападу… мирного!

Склади слова у складки
У ті, що на чолі
Ховають тіло згадки
Про серця мозолі.
І я мовчати буду
На прив’язі думок
Віднині аж до Суду…
Тихіше…Бог замовк!

У тисняві сердець не дихаю,
Хапаюся за світ гонитвою.
Випитую,питаю, перепитую:
Невже Вони зістарились розбитими!?
З очима, наче бублики дитячі,
І поглядом розгойданим, як суть…
Якщо Мене у Собі не побачиш – 
Слова мої на виході забудь!

Колискова
Спи, маленька доню!
Сонечко до дна
Сонною рікою
Понесла вода.
Там зірки-рибалки
Кинули сітки
На небесні скалки
Зоряних рибин.
Спи, моя солодка, –
Плесо бистрини.
Місячну колодку
Почепили сни.
Хай із Бога скрині
Щастя і тепло
Ляжуть під перину –
Спи, моє добро!

Ким мені бути: водою чи сушею!?
Відповіддю на запитання?!
Я зі старою мушлею
Слухаю… Забування…
Прошу, запитуй знаками,
Фібрами, голограмами
Чи поцілунків злаками –
Я їх відважу грамами…
Ким мені бути?!
Сушею?!
Ні, не питай…
Одужую!

Я знаю, що світ – доброта,
І ти – найблагіша пилина,
З якої синами в життя
Щоранку минає людина…

Ніч випасає тіні…Відлежується на квітах і тоненьким поводком рухає. У ночі запах лавандовий, млосний, аж під ранок поводок дрібненьким павутинням до дня липне. І кожне скрипіння хвіртки видихає: усі живі, поки день гостює.
У намисті з виноградин і сережках із вишеньок, кулі земні, що не крутяться, часу чекають, і на кожне скрипіння хвіртки знають свої молитви.
Бувають дні, коли тіні лежать сумирно, западають у вузькі щілини між плитами і стають травою.
Коли цівочка світла доповзає до серця, щастя, як коник-стрибунець, перестрибує з волосинки на волосинку… Незліченно… ягід молитвами…

Advertisements