Іван Сварник

Озираючися з сьогодення на ХХ століття, ми лише тепер починаємо усвідомлювати масштаби діяльності й велич постаті митрополита Андрея Шептицького, його роль в житті України. За впливом на громадсько-політичний рух і суспільство, за внеском у розвиток української культури, за рівнем інтелекту й розуміння проблем нації його можна порівняти хіба що з такими постатями, як Тарас Шевченко, Іван Франко чи Михайло Грушевський.

Роман-Олександр-Марія Шептицький народився 29 липня 1865 р. у Прилбичах, родинному маєтку аристократів Шептицьких, родини, що поєднала дві гілки – графів Шептицьких, нащадків руського боярського роду, і польських аристократів Фредрів. Його батько Іван був глибоко віруючим римо-католиком і вважав себе поляком, хоча, за словами Романа, «нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли у нього в робітні,.. єпископа Варлаама і митрополитів Атанасія і Лева (дядько Людовик)». (Див. Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері. Упоряд. Г. Меріам-Лужницький. Друге вид. – Л., 1994). Мати Романа, Софія, донька відомого драматурга Олександра Фредра, була обдарованою художницею й письменницею. Саме від матері, а також від бабусі, Софії з графів Яблоновських, Роман успадкував глибоку любов до мистецтва в усіх його проявах: літератури, музики, архітектури, малярства, скульптури. Гімназійну освіту Роман здобув у Кракові. Потім пішов служити до війська, однак 1884 р. мусив покинути службу через хворобу. Навчання в університеті Бреслау (Вроцлав) завершив 1888 р., захистив докторат з права. А далі, несподівано для багатьох, 1892 року став духовною особою та ще й греко-католицького обряду (Роман-Олександр-Марія був охрещений як римо-католик у костелі св. Андрія у Львові) – монахом василіянського монастиря у Добромилі, прийнявши чернече ім’я Андрея. Втім, бажання стати греко-католицьким священиком, повернутися до віри своїх славних предків, зародилося в ньому ще в дитячі роки.

На цьому освіта юнака не завершилася: теологічні студії він продовжив у Єзуїтській колегії в Кракові й на теологічному факультеті Ягелонського університету. Докторат з теології захистив 1894 року. 1896 р. його призначили настоятелем Онуфріївського монастиря у Львові, а 1899 –станиславівським єпископом-номінатом. Обдарований теолог недовго перебував у Станиславові – 1900 року його призначають львівським архієпископом і галицьким митрополитом. Вже перші кроки безпрецедентно молодого ієрарха – на той момент йому було 35 років! – засвідчили, що Церква активно долучається до суспільного й громадсько-політичного життя. В одному з ранніх послань кир Андрей так визначав роль священика: «Рішуче фальшивим є напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церква тих річей дочасних і матеріяльних не занедбує. Священик, що навіть на жадання парохіян не хоче отворити читальні, склепику, шпихліра господарського, … не відповідає своєму становищу». Водночас молодий ієрарх чітко усвідомлював роль інтелігенції в житті галицького суспільства. У спеціальному зверненні до неї він писав: «Ми всі…бажаємо своєму народові всесторонно кращої будучности. Розуміємо, що треба нам звернути особливішу увагу на стан рільників, яких надмірне зубожіння й темнота видаються часом непоборною перепоною до поступу. Мусимо піднести і скріпити на цій лінії правдиву просвіту, що дала б цьому народові спроможність здобути собі ліпше буття. Нема одної галузі культурного й економічного життя в нашому народі, в котрій ми зробили б хоч соту частину того, що потрібне. Сто разів більше, як у кожного іншого народу, треба нам іще думати про поставлення самих підвалин нашої хати, про ту цілу економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде й безхосенне». Бажаючи підвищити освітній рівень селянства, митрополит надав «Просвіті» маєток у Миловані, де заснували рільничо-садівничу школу, допоміг організувати два просвітньо-економічні конґреси. Втілюючи в життя соціальну доктрину папи-реформатора Лева ХІІ, Андрей Шептицький видав пастирське послання «О квестії соціальній» і подбав про його реалізацію. Соратником галицького ієрарха став священик-економіст Тит Войнаровський, запрошений митрополитом на посаду адміністратора столових маєтків. Використовуючи ресурси церкви й особисті кошти Шептицького, він 1907 р. заснував парцеляційне товариство «Земля», 1910 – Земельний іпотечний банк, здійснив парцеляцію між селянами Галичини 40 тис. моргів землі.

Не слід ідеалізувати стосунки кир Андрея з українським суспільством: початково до нього ставилися з обережністю й навіть недовірою, як до вчорашнього поляка й аристократа. Свідомі українці не сприймали толерантного ставлення молодого митрополита до москвофільських вікаріїв св. Юра – А. Петрушевича, Г. Крижановського, А. Білецького, О. Бачинського. Сам митрополит, аж до 1914 р. усвідомлюючи й називаючи себе «русином», лише з часом став переконаним українським патріотом і поборником створення незалежної й соборної Української держави. Складними були стосунки митрополита з тими з українських націоналістів, хто сповідував методи індивідуального терору. Напруженими були також взаємини з більшістю польських політичних сил, переважно неприязних до українців.

Безумовно, найглибший відбиток свого духа митрополит залишив на діяльності Греко-католицької церкви. З початку ХХ ст. й до кінця 1944 р. він не просто очолював греко-католицьке духовенство й віруючих, але й здійснив глибокі релігійні реформи, високо підняв освітній і науковий рівень духовенства, 1928 р. заснував Греко-католицьку богословську академію у Львові й Богословське наукове товариство, надавав стипендії талановитим студентам для продовження студій у Відні й Римі. Завдяки послідовній і цілеспрямованій політиці Шептицького УГКЦ поступово звільнилася від помітного впливу москвофільства, поширеного в Галичині після поразки «весни народів» 1848 року. З іншого боку, предстоятель церкви багато зробив для очищення її від латинських нашарувань, свідомо підтримуючи й відроджуючи східний, візантійський напрямок. Першим кроком у цьому напрямку стало заснування ним 1901 р. чину св. Теодора Студита, що став продовженням традицій східного чернецтва. Усі ці дії митрополита, врешті, дали багаті плоди, й Греко-католицька церква стала справді за своїм характером українською інституцією. З початку ХХ ст. Церква під його проводом здійснила ряд кроків для зближення з суспільством. Посилилася місіонерська діяльність, поширився мирянський християнський рух, виникла його молодіжна складова «Українська молодь – Христові», українські паломники на чолі з первосвящеником здійснили масові поїздки у Святу Землю, а сам він відвідував українські єпархії по всьому світові, домігся створення організаційних структур УГКЦ в Канаді, США та інших державах. Митрополит Андрей був чи не єдиним із католицьких церковних ієрархів, який протягом багатьох десятиліть працював на зближення католиків і православних, був ініціатором і активним діячем екуменічного руху, брав участь у Євхаристійному конґресі в Монреалі, Велеградських з’їздах 1907 – 1927 рр., усіляко підтримував католиків Росії, спілкувався з багатьма відомими теологами, філософами, інтелектуалами всього світу. З юнацьких років граф Роман Шептицький мав мрію, що стала метою усього його життя і діяльності: об’єднати православний Схід, передовсім Україну, з Апостольською Столицею. Задля цього 1887–1912 рр. він здійснив низку подорожей до України, Білорусі й Росії, започаткував 1907 р. Велеградські з’їзди. 1930 р. А. Шептицький виступив на захист православних Холмщини і Підляшшя. 1941–1942 рр. – він звертався з листами до православних владик і української віруючої інтелігенції, закликаючи до об’єднання в одній Церкві. Однак життя показало, що митрополит був людиною, що випередила свою добу: на всьому терені України він не зустрів розуміння своїх сміливих задумів. Як справжній пастир, він ототожнював себе зі своїми віруючими, й 1939 р., глибоко переживаючи через ворожу до Церкви й українського народу політику Радянського Союзу, просив римського папу благословити його «на смерть за святу віру та за з’єднання Церков».

Кир Андрей був талановитим ученим-теологом, автором філософсько-богословських творів, зокрема трактату «Божа мудрість», усебічно освіченим, ерудованим ієрархом, одним із небагатьох діячів, що визначають напрямок розвитку суспільства. Він особисто досліджував історію Церкви в архівах Риму, збирав документи про життя і діяльність Й.-В. Рутського, організував Архів історії унії (директор І. Шендрик) і залучив до вивчення цієї теми талановитих учених І. Огієнка, Р. Луканя, Й. Скрутеня, І Крип’якевича, К. Студинського, Т. Кострубу та ін. У складні й трагічні часи світових катаклізмів саме митрополит був моральним авторитетом, духовним орієнтиром для українців Галичини й усього світу. Греко-католицька церква під його проводом стала виразником національних і державницьких прагнень народу. У грудні 1939 р., передбачаючи можливість свого фізичного знищення, Андрей Шептицький таємно висвятив на єпископа і свого наступника о. Йосифа Сліпого. Митрополит став єдиною особою, що відкрито протестувала проти запровадження радянського тоталітаризму: він не проминув жодної нагоди, щоб у листах до партійного й державного керівництва УРСР і СРСР не виступити проти порушення свободи совісті, зокрема засудив ліквідацію монастирів, конфіскацію церковних земель, накладення на церкву й духовенство непомірних податків, заборону надавати релігійні послуги хворим і вмираючим у лікарнях та ін. З огляду на величезний авторитет і вплив Шептицького серед галичан, влада не зважилася на репресії щодо митрополита, а деякі його вимоги (щодо оподаткування священиків) навіть врахувала. Разом з тим відверта антирелігійна політика СРСР увійшла в непримиренний конфлікт з усім, чому присвятив своє життя митрополит, і з Греко-католицькою церквою, якою він її зробив, починаючи з 1900 року. Цей конфлікт завершився вже після смерті святителя ліквідацією УГКЦ.

Якщо говорити про політику, то Шептицький з 1901 р. був впливовим депутатом Галицького сейму, а з 1903 – членом Палати Панів віденського парламенту, в яких займав чітку проукраїнську позицію, рішуче захищав права галицького селянства. 1908 р., під тиском Відня, який вважав це необхідною умовою для поступок з боку поляків, Митрополит та обидва єпископи – Чехович і Хомишин – видали пастирське послання з осудом замаху М. Січинського на намісника Галичини Потоцького. Це викликало виразну незгоду суспільства, особливо молоді. Найвідомішою парламентською ініціативою галицького митрополита стала кампанія за відкриття українського університету у Львові. Саме на пропозицію Шептицького 28 січня 1914 р. було підписано польсько-український компроміс (польські політики підтримали негайне створення українського університету), який дещо послабив конфронтацію, однак не був втілений у життя через початок війни. Саме в цей час кир Андрей сприяв створенню Союзу Визволення України. Як згадував Володимир Дорошенко, митрополит «благословив нас на працю для визволення України в СВУ… Рекомендація Митрополита врятувала нас (Д. Донцова, А. Жука й мене), може, й від смерти, коли нас, на донос поляків, що їхали з нами в поїзді, напастували… як гайдамаків і «зрадників» Австрії». Зверхник УГКЦ благословив створення Леґіону Українських Січових Стрільців і освятив його прапор. За критику антиукраїнської політики самодержавства під час російської окупації Львова 1914 р. Шептицького заарештували й вислали углиб Росії (Новгород, Курськ, Суздаль), звідки він повернувся після Лютневої революції в Росії 1917 р. Восени 1918 р. він увійшов до Української Національної Ради, яка 19 жовтня у Львові проголосила Українську Державу на українських землях Австро-Угорщини, а після проголошення ЗУНР обстоював її інтереси на міжнародній арені. Політична ситуація в Галичині докорінно змінилася після поразки українських визвольних змагань і окупації цих теренів Польщею. Саме в цей час митрополит відігравав роль головного і єдиного представника українців. Не випадково газета «Український Прапор», орган Диктатури ЗУНР, 1921 року писала: «Митрополит є особою, яка належить до цілого народу і стоїть понад партіями». У міжвоєнній Польщі духовний провідник підтримував центристську політику УНДО, засудив акти політичного терору з боку УВО-ОУН, не раз звертався до керівників держави, до світових лідерів з вимогою припинити «пацифікацію» та інші переслідування українців, 1933 спільно з єпископами засудив голодомор у Радянській Україні. 1934 року, після вбивства бойовиками ОУН директора української ґімназії у Львові Івана Бабія (за співпрацю з окупаційною владою) предстоятель УГКЦ різко заявив: «святій справі не можна служити закривавленими руками». В листі до матері він писав: «я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі» чи «націоналістом у рясі», що я мішаю sacra cum profanis,… коли сам Спаситель навчив нас молитися про «щоденний хліб». 1939 року А. Шептицький підтримав незалежність Карпатської України. Після «золотого вересня» 1939 р. глава УГКЦ сміливо протестував перед новою владою проти атеїстичної пропаганди в школах і націоналізації церковного майна. У червні 1941 року митрополит очолював Українську Національну Раду у Львові, що покликала до життя уряд Ярослава Стецька. 5 липня 1941 р. Андрей Шептицький закликав усіх українців відкинути партійні суперечки й спільно працювати над побудовою Соборної України, а 7 липня звернувся з відкритим листом до А. Мельника, вимагаючи порозумітися з С. Бандерою: «Видається немислиме, щоб Організація Українських Націоналістів приносила нам по більшовицькій навалі домашню війну і всі нещастя, які вона спричинює». У серпні 1941 р. під патронатом митрополита відновив діяльність Український Червоний Хрест, який спільно з Українським Допомоговим Комітетом урятував тисячі військовополонених-українців, приречених на смерть у німецьких таборах. У посланні «Не убий!» (1942) глава нашої Церкви засудив методи індивідуального терору, що їх застосовувало як українське, так і польське підпілля, двічі особисто звертався до Гіммлера зі закликом припинити винищення жидівського населення. За таємним розпорядженням кир Андрея багато греко-католицьких монастирів переховували жидів, в першу чергу дітей, а в підземеллях собору св. Юра знайшли притулок галицькі рабини.

Митрополит Шептицький був знаним меценатом української культури та мистецтва. Він матеріально підтримував обдаровану молодь, допомагав їй здобувати вищу освіту (і не лише теологічну), в тому числі за кордоном, надавав стипендії талановитим науковцям, митцям і письменникам – І. Свєнціцькому, М. Панчишинові, О. Новаківському, П. Холодному, І. Трушеві, М. Бойчукові, М. Сосенкові, І. Франкові, археологові Я. Пастернакові та багатьом іншим. Завдяки коштам, наданим ієрархом, багато років провадив археологічні розкопки Ярослав Пастернак – в соборі св. Юра, в давньому Галичі (Крилос). Знаменною подією для всіх українців стало відкриття вченим фундаментів княжого Успенського собору й поховання Ярослава Осмомисла. Найдорожчим подарунком для української культури стало заснування митрополитом 1905 р. Церковного музею у Львові (згодом Національний музей). В його основу лягли старовинні ікони, придбані владикою у с. Поляні біля Добромиля в кінці ХІХ ст. Окрім ікон, музей поповнювався дерев’яною скульптурою і різьбленими елементами іконостасів, свічниками, кадильницями, напрестольними хрестами, рукописними церковними книгами й стародруками, гравюрами, портретами, церковними шатами й народним одягом, печатками, прикрасами тощо. При реорганізації 1908 р. були створені відділи: книгозбірня рукописів і стародруків, архів, історико-культурний, старовинної зброї, золотарства, тканин, ікон, портретів, етнографії, нумізматики, бібліотека. Спочатку музей діяв у Митрополичих палатах, а 1911 р. митрополит придбав для фондів музею, які значно зросли, палац Дуніковських. Директором цього важливого осередку культури став знаний науковець Іларіон Свєнціцький. Він організував експедиції на Бойківщині, Лемківщині, Гуцульшині, започаткував наукові дослідження давнього церковного малярства, успішно продовжені його донькою, налагодив реставраційні роботи. Серед співробітників музею були Володимир Пещанський, Михайло Бойчук, Михайло Драган, Євген-Юліан Пеленський та ін.

Важливим є внесок Андрея Шептицького в розвиток української освіти, охорони здоров’я, кооперативного господарства. Без допомоги митрополита й сприяння Церкви годі уявити діяльність товариств «Просвіта», «Рідна Школа», «Сільський Господар». Для «Пласту» митрополит подарував велику ділянку землі в Підлютому, для «Просвіти» – 68 моргів поля в Миловані. «Народну Лічницю» збудували на подарованій митрополитом землі й на його кошти. Лічниця надавала допомогу мешканцям Львова й навколишніх сіл, незалежно від національності й віровизнання. Найбідніші отримували цю допомогу безкоштовно, митрополит особливо турбувався про вдів, сиріт, бідних учнів і студентів. Для підтримання цих верств суспільства Церква й особисто Шептицький фінансували будівництво й утримання десятків захоронок, шпиталів, притулків, бурс, кухонь для убогих по всій Галичині.

* * *

Для науковців важливо, що особистий архів митрополита, зокрема багатюще листування з релігійними, політичними й громадськими діячами, з багатьма українськими письменниками й митцями, зберігся (попри масштабні крадіжки початку 2000-х років) в Центральному державному історичному архіві України у Львові. В радянський період цей фонд, як і багато інших збірок архіву, був поділений на 2 половини: звичайну й таємну. В останню виділили всі справи, пов’язані з Українськими Січовими Стрільцями, УНР, ЗУНР, Карпатською Україною, ОУН, з «націоналістичними» чи «реакційними» діячами – Петлюрою, Петрушевичем, Коновальцем, Сліпим, Вітовським, Шендриком та ін. 1989 року цей поділ ліквідували й обидві частини об’єднали. Станом на 2003 рік він налічував 1201 справу за 1866-1944 роки. ( За офіційними, дуже заниженими відомостями, з цього фонду вкрали 26 окремих справ і невстановлену кількість окремих аркушів документів. За словами Г. Боряка, наприкінці 2004 р. приватні колекціонери з Києва намагалися продати за кордон бл. 1 тис. аркушів документів Шептицького (Архіви України. – 2005. – № 5-6. – С. 5-11; Янукович справді дарував крадене (з головою Держкомархіву Г. Боряком розмовляла В. Садова) // Поступ. – 2005, 12 квіт. – № 79)). Частину документів митрополита (пастирські послання, стосунки з католиками Росії тощо) вже опублікували д-р Андрій Кравчук і співробітниця архіву Оксана Гайова, інші чекають на дослідження й вивчення. В тому ж архіві, серед колекційних збірок, нині об’єднаних у фонд 201, зберігся й цікавий архів родини Фредрів, де є документи про іншу гілку предків митрополита. Однак більшість документів Шептицького, зокрема послань, обіжників, листів та ін., відклалися у фондах ЦДІАЛ: Греко-католицької митрополичої консисторії у Львові, Греко-католицького митрополичого ординаріату, Протоігуменату монастирів ЧСВВ; приватне листування – у збірках М. Андрусяка, Т. Войнаровського, Й. Ґродського, В. Децикевича, С.-Р. Луканя, Я. Окуневського, О. Пристая, Ю. Романчука, К. Студинського, М. Тишкевича. С. Томашівського, Р. Хомина, І. Шендрика, В. Шухевича; світлини – в колекції фотографій, фотоальбомів, негативів і кліше. Цікава збірка документів митрополита збереглася у відділі рукописів Національної Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України у Львові ( Див.: Особисті архівні фонди відділу рукописів. Анотований покажчик. – Львів, 1995. – С. 219-220). Документи про організацію Національного музею у Львові, листування митрополита з І. Свєнціцьким збереглися в цій установі (Листи Митрополита Андрея Шептицького до Іларіона Свєнціцького. З архіву Національного музею у Львові / Упоряд. Соломія Дяків. – Л.: Українські технології, 2005). Окремі листи відклалися в Науковій бібліотеці ЛНУ ім. І. Франка, послання і грамоти – в Музеї історії релігії та Львівському історичному музеї. Усі ці збірки дають достатнє уявлення про багатогранну діяльність митрополита Андрея, який вважав себе слугою Божим, покликаним боротися за могутню єдність українського народу.

Титул: Kартка з архіву І. Огієнка, коробка 4.
З дозволу завідувача архіву надіслала з Вінніпега проф. В.Соболь 3.08 2015.
(Підпис на звороті фото:  надіслав з Бучача 24.01.1921 року о. Пл. Мартинюк
( І. Огієнкові, який тоді перебував у Тарнові)).

Advertisements