Богдан Чепурко

Творилець

На кручах Творильця з-під тайн праглибоких
Прорвалось до Бога неміряне Око.
Купається в ньому душа моя вільна
Й веселим потоком пливе в нероздільне.
Що більше, то менше я з вами сокочу –
Над Чорним Черемошем вмерти захочу,
Над Білим Черемошем жити і жити:
Чар-вина прасонячні Оком тим пити.
В низини втягає, верхами пульсує
Те Око глибоке, що плаче не всує.
За чим воно плаче й в глибинах регоче,
І дивиться в серце, і в душу, і в очі?..
Там наших повстанців тягли до могили –
У Божому Оці героїв топили.
Стискається серце на кожному кроці –
Чи світ ще купається в Божому Оці?
Межів’ям з Творильця на Чопаж і Довгу
Зібралося сонце в далеку дорогу.
Чи Божий це задум – Вкраїну до смерти
Вести помежів’ям й не дати Їй вмерти?
Не вмре, не загине вкраїнська потуга:
Ні давня, ні ближня; ні перша, ні друга.
Повстане нова українська прасила –
Покотиться Оком крізь братні могили.
Розбудить кургани святими піснями.
Повернеться в люди Прадовбуш з Праями
Й покличе до бою соратників крові –
Піднятись у Правді, у Вірі, у Слові.
Ридають органи крізь гори Путили –
Вкраїнські Карпати нарощують сили:
Горгани й Бескиди, Верхи й Чорногори
На грунях високих до мене говорять.
Я з ними, як з вами, лечу і вкриваю
Широкі долини вкраїнського краю,
Степи і могили – від орд чорноперих:
В криївках вмираю, вглибаюсь в печери.
Там кажуть до мене опришки столітні:
„Умри, а не здайся – будь воєм новітнім!
Убий москальню – саранчу кривобоку,
Відкрийся до вічного Божого Ока!”
Там Предок душею мене причащає –
В душі тій Вкраїна, як сонце світає.
Й знов пісня моя непечальна і строга
Летить-обнімає Вкраїну і Бога.

ВОЛЯ
Відбились у водах, у травах, у пісні
Людської душі піднімання й падіння.
Колишуться зорі на вільсі й горісі.
Купається в небі душа моя вільна.
Завмерла природа. Замовкло й не дише
Коріння-насіння, поховане в землю.
Хитає горобчик мурашку на вишні.
Пульсує у світлі щось тайне й тотемне.
Схрестились в двобої вершинне і дальнє.
Застрягло колишнє в нових поколіннях.
І каже до мене печальний гідальго:
„Вітаю, мій друже: ти вільний – я вільний”.
Стомилась Вкраїна боротись за себе,
За волю, за гідність, за славу, за інших.
Лунає в повітрі мовчазний молебень.
Вкопались останні герої у вірші.
Ніщо вже нікого в душі не зворушить,
Не зрушить із мертвої точки у страсі.
Розгублено плачуть Учитель і учень –
Ніхто не з’єднає роз’єднаних націй!
Кружляння-крячання пливе за водою.
Сльоза не проб’ється крізь серце камінне.
Кров чорно застогне важкою рудою –
Й знов стану я вільний, й ти станеш знов Вільний.

УДАРИ
Не повториш Європи, яка відплива
усе далі і далі від своєї подоби.
Ще видніються в горлі забуті слова,
а вже зраджений Атлас й скривавлений Глобус.
І не тло, і не тіло – тримайся небес! –
Випливає голубка із ока пророка…
Буде море поетів, океан поетес –
та не буде Європи, не буде Європи.
В колообігу часу білий бик зареве,
ластівками розкрає вени юних мелодій.
Злинуть тисячі лодій у небо живе.
Вп’ється кров’ю святою неназваний злодій.
У часах, в позачассі, у далеких світах
Я пливу за тобою, Волоока Європо…
Ти щаслива, бо Тиха, я високий, бо Птах.
Щироспівна душа твоя звуглена в попіл.
За маленькою рискою раси богів,
Що в земному раю білий світ звоювали,
Я відкраюю частку Тобі дорогій –
Мого щирого серця зухвалі удари.

СОЛОМ’ЯНЕ ТАНГО
Гарячі троянди і промінь тюльпана.
Білява хатина. Крилате вікно.
Вмиває країна задавнені рани.
Вибілює Мойра в сльозах полотно.
На долю-недолю приречена знати,
Як сонце згоряє мільйонами сонць…
І юні повстанці йдуть в сиві Карпати,
Щоб степ притулити, як вітер, до скронь.
Містерія кроку і крику. І ангел
Ліпив як попало хатки до весіль.
Подільсько-трипільське солом’яне танго
Летіло за обрій на мажах по сіль.
Твори до могили літургію Слова.
Як віск переплавлений – долю пиши.
Розчахнуте сонце до білої крові –
В гаях солов’їних тобі залящить.
Зрадієш в рай-слові, порайдаєш долю.
Рай діючи в небі, сам станеш, як Птах.
Здолаєш недолю в життєйському полю –
На сонячних струнах, Стрибожих вітрах.
На світ не надійся. Не дай йому ймити
Ні душу, бо вільна, ні крайку тривог…
Знов котиться сонце. І віється вітер.
І світиться пісня – красива, як Бог.

ЧАС
Б’ється серце солоною кров’ю
В ще не зовсім відлітні літа…
І гребу тисячліттями знов я,
Повний вічних, як світ, запитань.
Входять в мене, як в хату, атланти.
Мізи й гуни торкаються стін.
Скити й руси, трипільці та анти
Йдуть і йдуть з часових україн.
Протиснулися в двері сумери.
У лелегів пелазги гостять.
Й не важливо, чи з нашої ери,
Чи не з нашої ери ця рать.
Маю з ними про все до розмови –
Он хворіє чорнозем й душа…
Не живуть з української мови,
Не годують свій дух із вірша.
Розорали сакральні могили,
Порубали ліси борові.
Хоч пиши: тут були, та не жили,
А як жили, то вже не живі.
Все святе перекпили до ріски.
Позганяли в архіви пісні.
Змізерніли князі й василіски.*
Покришилися крем’яні!
Несвоїми своїх надурили.
Повпускали у кров бариші.
Й тягнуть рабство своє до могили.
Й душать душу свою у душі.
Де той дух? Де той шлях? Де та раса?
Де та слава, що двигала нас?
Розучились нащадки Тараса
Запрягати цей простір у час.
Розгубили на всіх перехрестях
Волю й долю, і силу свою…
Але знов я готую Пришестя
Й новим часом супроти стаю!
Знов готовий на подвиги ратні.
Знов виходить любов з берегів.
І пливуть у моря необ’ятні
Найдорожчі мої з ворогів.
Б’ють і б’ють чорну кров до порогів,
Де козацьку гартуючи стать,
Вже летять не воли круторогі,
А збунтовані душі летять.

ДИВИСЯ НА ВОГОНЬ
Дивися на вогонь. Дивись на повний місяць.
На той криничний зруб і пісню джерела.
Дивися на літа, що не стоять на місці.
І в митях тих святись, які не знають зла.
Не відаєш – не знай. Не плачеш – смійся в очі.
Дивися на вогонь. Дивися знов і знов.
Нехай він гоготить і в очі зарегоче:
Той нурт, і норов, й нерв – усе, що від основ.
І не угомонись, й молитву мов могутню –
Почує Бог лиш ту, що із глибин єства.
Й розтереби той код, що криє в собі сутнє,
І не закостеній у битвах й молитвах.
Будь всіх прабитв міцніш й гнучкіш усіх ягуній.
В зелену кров впиши черлений бунт із жил.
Нехай тобі складуть пошану зовсім юні.
І статний воїн-муж, і древній старожил.
Пізнай себе до дна. Віддай себе усього.
Як жертву на вогонь – відлущ і тінь, і тлінь.
І вийди із вогню, як пісня: слово в слово.
Як чесний божий янь, як чиста божа інь.
Як повінь, що бере навальністю остуди,
Як сонце молоде з усіх його узвиш,
Як гори, що ідуть на віче звідусюди –
Дивися на вогонь, в якому не згориш!

УКРАЇНСЬКА НІЧ
Встиг наїстись рідного повітря
Й хімії від горла до легень…
Ти ішла доріжкою зі світла.
Ніч була – мов вишита з пісень.
Хто Вкраїну знає не з екрана,
А з любові, що перетікає з крові в кров,
В того янгол у душі обітованій
Крила великодні обрубав.
Сплять дороги місяця і сонця,
Польова дорога й лісова…
Не розхлюпай воду на долонці,
Не пірнай в безодню аж до дна.
Стали ми забуті за зорею.
Стала ніч забута за Дніпром.
Я тобі сто рік в землі відкрию.
Ти в мені відкриєш рідну кров.
Я в поля летітиму, як вітер.
Ти прихилиш серце до крила.
Й забренить медвяний чар на квітах,
Й загремить грімниця край села.
Буду я хилитися до вірша.
Будеш ти хилитися у сон.
Буде день, як завше, трохи інший.
Буде ніч темніти з всіх сторон.
От і все, весела Україно:
Сто століть вже – українська ніч.
Сто сузір’їв клякнуть на коліна,
Та не вирвуть сліз із Божих віч.
Не заплаче Бог, бо не заплаче.
Бо плаксиві духом не живуть.
Чорний ворон триста років кряче –
Мертві страху й стиду не імуть!

НЕ ЗАБУДЬ
Так поволі дерева ростуть,
Углибають у небо вітри –
Не забудь, не забудь, не забудь…
Говори. Говори. Говори.
Знову я. Знову ти. Знову ніч
Залягла у глибокі поля.
Три зорі некаштанових свіч
Не горять, не горять, не горять.
Розшумілись у безвіч віки.
Впало сонце за сиву зорю.
Знову день говіркий, говіркий.
Говорю. Говорю. Говорю.

м. Львів

Advertisements