Надія Мориквас

Навмисне не читала численних відгуків у соціальних мережах, що посипалися на книжку Сергія Осоки «Небесна падалиця» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2015), щоби не замулити власного враження. Поезію треба переживати наодинці. Але все ж – скільки душ вона зачепила !.. Отже, поринаєш у неї, як у плесо – ця вода глибока, ба вічна. Це коловорот життя, де в одному вірші:

дівчина боса на березі
зі сліз вибирає голос

і:
кволо дивиться баба
у вікно
куди порожніми горішками
стукає смерть.

Один із розділів називається «Повінь, що гойдає збиті яблука». Це і є небесна падалиця? Від неї не втекти, та й чи варто рятуватися від повноти життя?

із бузини тебе украв із бузини
моя смаглява золота сопілко

А ще за мить, чи, мо’, за півжиття:

А я сиджу під виноградом
І дощ пройшов і час минув
А мати білять далину
І сушать білі простирадла…

а мати все не йдуть додому
все білять
          білять небеса. а я сиджу гілки роса
торкаються лоскочуть комір

і що я матері що я
цим безмірам оцим безкраям
я сльози мов росу ковтаю
мене ковтає течія

не похопився не прозрів
яку вже є несу ту душу
де мати в божому дворі
вже хмари
          хмари
                   хмари сушать.

Кожен вірш вартий окремої студії. Тут можна говорити і про виразну дотичність до народнопісенної поетики, однак без примітивної стилізації, і водночас про модерність цієї поезії, де вода, глина, дерево, закохані, мати, баби і діди – виступають елементами стихії життя. Як зазначає автор, до книжки увійшли вірші, які писалися упродовж 12 років. Звідси – ледве стримуваний темперамент, стриножений ладом і ритмом. Ця поезія виношена, визріла, огранена соковитим словом.

Advertisements