Надія Мориквас

Ковтни мене, біла дорого,
ковтни мене, добра осене.
Запахло роменовим ромом
вітру мого стоголосся…

Можливо, що вже у першій своїй збірці («Вогонь Купала», 1966) оцим першим рядком Ігор Калинець задекларував і напророчив свій поетичний талан. Бо що таке біла дорога для поета – як не чистий аркуш паперу, який висотує тебе всього, без остатку, і якому віддаєшся безоглядно; як не біле полотно долі, заготовлене Богом спеціально для тебе, для твоїх слів і дум? Втім, не так важливо, що саме ми вкладаємо в цей образ… Калинцева біла дорога, тобто така, що вмістила весь спектр шукань поета і життєвих випробувань його доби, формувалася у Львові, який впродовж тривалого часу утверджував свою українськість між двома кордонами: на Збручі – і на Сяні.. Йому судилося заповнювати білі аркуші услід за своїм учителем, Богданом-Ігорем Антоничем, передчасна смерть якого віщувала останні роки того давнього поетичного міфу «королівського» Львова, що розвіявся з попелом вогненних сорокових… І лише у 60-і, які стануть символом моральної опозиції системі, видобув свій голос поет, який сам був знаковою фігурою того спротиву. З циклу «Інтермедія «Мій давній голос»»:

Архітектура

Чуже проколювало небо готикою,
хмурився химерами модерн,
рябіла східня екзотика,
щоб я помер.
Але я ріс вежею Успення,
видирався з суверенних зажур,
щоб згодом струнким і упевненим став всім на голови
ЮР.
(1962)

У 60-і, за спостереженням одного із «львовознавців», Ігоря Мельника, Львів став поволі входити у тексти й інших українських авторів – Романа Кудлика, Романа Іваничука, Ніни Бічуї, Тараса Мигаля… Для Ігоря Калинця це місто і його «околиці» (від Зимної Води до рідного Ходорова, від Нагірного коло Самбора – до княжого Галича і Крилоса із Золотим Током, де колись Ярослав Пастернак відкопував артефакти) – таїли в собі безліч знаків, які розкодували його як українського поета з давнім (справжнім) голосом. Такі знаки він зчитував під рукою М.Сосенка, на полотнах О.Новаківського, О.Кульчицької, П.Обаля… Несподівано впізнаваною для нас мовою, хоч часом про речі, яких вже нема, оживає його Львів у «Львівській казочці про Росаву, Кришталеву гору і Тернову дудку із «Дванадцятої сумної книжки»:

4.

До Високого замку
дванадцятий ходить
тісний як ліхтарня
під Ратушею
зверху жовтий
стою на зупинці
рік два чи три
вже до ліхтарів
провели хризантеми
а містичі покивують
була Княжа Гора
тепер кришталева

16.

Прийшла під буцегарню
Чорна Кам’яниця
з костуром
пожурилася
принесла у вузлику
біленького янгола…

«Львівська казочка…» – з «Невольничої музи», з відстані дороги, яка протягнеться згодом аж до уральських спецтаборів для невпокорених.

Ковтни мене, біла дорого…

Микола Ільницький, аналізуючи вірш «Вітер» (під такою назвою уміщений в книзі «Слово триваюче», куди увійшли усі 17 збірок Ігоря Калинця), виділяє інший «центральний» образ – власне вітру. Він навіть наводить цілого вірша із знайомими багатьом словами (ровесники Калинця знали його напам’ять):

Вітер мій знов надимає
бандери дністрових лодій.
Вітер з нами, над нами,
вітер з полками в поході…

Далі – «вітер мій вірний гридень,/ гридень князя Осмомисла” і «З Галича вітер цілющий,/ з Галича вітер державний» – «пейзаж, в якому закодовані знаки чи голоси інших семантичних шарів тексту – історичних алюзій, культурно-мистецьких асоціацій», відзначає М.Ільницький, який називає принцип такого зображення прийомом зміщених площин. Образ вітру надто надається до динаміки «сюжету», мабуть, не тільки цього вірша, а й усієї поетової творчості. Бо як інакше осягти відстані, перейти через віки, через історію нашої культури, нашої душі і духу, аж до витоків, що виринають з її багатоголосся? Читати Калинця, то долучатися до знання, яке поборює нашу непам’ять.

У 1981 році, коли поет повернувся з неволі, львів’яни ще цитували вірша з отим «бандерівським» рядком, що здавалося верхом зухвальства (і поетового, і цитувальників). А я лише встигла потримати у руках збірочку “Поезії”, видану “Радянським письменником” у 1968 році. Серед кількох віршів Ігоря Калинця – “Кам’яні баби”, де він «у завуальованій формі закликає до боротьби з радянською владою» (з обвинувачувального висновку). Вирок буде згодом. А тоді, за чотири роки до арешту, поетова біографія помістилася у кілька рядочків: “Калинець Ігор. Народився на Львівщині у 1939 році. На літературній роботі. Закінчив університет. Автор поетичної збірки, виданої у видавництві “Молодь»». Так от, з таким багажем я зустріла одного принишклого вечора (якась тривога бриніла в повітрі) на тодішній вулиці Горького у Львові свого колегу, журналіста з «Вільної України», тодішнього органу обкому партії (єдиної в країні – комуністичної). Ми поспішали у протилежних напрямках, і він, спинившись на мить, промовив тихо: «Калинець у Львові. Я щойно із зустрічі. Він говорив таке!…» Я була засмучена, що не була на тій зустрічі, і щаслива водночас. Калинець повернувся! Тепер все буде інакше.

Скільки разів мінялося те інакше на ще інакше, а ім’я поета промовлялося як гасло. Незважаючи на видані книжки, вкотре зачинялися брами-палітурки віщої поезії, бо їх ніхто не відкривав. І немовби нині написані звучали слова верлібрового вироку:

свого слова
не вчуєш у галасі
вийди на залюднені
вокзали чи не їдуть
до столиці
йвани дзюби з книгами
що сверблять
у пучках пальців

Це про брак українського слова взагалі та натяк на книжку Івана Дзюби» «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (за яку колись «садили» і назва якої досі звучить актуально). А поезія? Я була свідком, років п’ять тому, як сприйняли Ігоря Калинця старшокласники однієї львівської школи, зовсім не престижної, ті, що зазвичай посмішковуються з поетів … Якби ви бачили, з яким захопленням слухали елітарного поета-інтелектуала наші суперсучасні діти! Він їм читав про Митусу – бунтівливого співця, який не захотів співати князеві дифірамби і був скараний на горло нашим-таки(!) Данилом Галицьким. Про це в Галицько-Волинському літописі є кілька скупих рядочків, які поет “переповідає»:

отже
словутній півець Митуса
древле за гордость не
восхотіша служити князю
Данилу роздраного аки
зв’язаного приведоша

Чи не може послужити життєпис Ігоря Калинця ще однією ілюстрацією до доль тих споконвічних митус, які є в кожного народу? Ось чому діти повірили поетові: бо його життя не розходиться з його словом.
Поет – вірний своїй долі-дорозі. Цікаво, що в першій його збірці вірш, зацитований на початку цих розмислів, вийшов таки під назвою «Дорога». Кожен читальник по-своєму може потрактувати білу дорогу. Та ніхто не зможе одмахнутися від вгадуваної, на рівні пам’яті, знайомої мелодії та інформації, що закладена у цьому словосполученні, яке насправді є багатозначною потужною метафорою. Бі́ла ба́рва в українській народній символіці означує чистоту. Звідси – образ дороги як білого полотна, рушника, якого мати давала синові, відряджаючи в далеку дорогу (а якщо він вишитий, то набував ще сильнішого захисту, згадаймо «Пісню про рушник» А.Малишка). Звідси – і Калинцеве біле полотно поезії:

перед цими воротами
хам повинен зупинитися
ці ворота маленькі термопіли
за ними біле полотно
на зеленому лузі
недоторкана держава
поезії за яку ми також
спізнаємо смак крові

Білий колір також символізує денне сонячне світло: білий день, білий світ – Божий світ (ще й у значенні світанок) і взагалі тутешнє наше земне життя у протиставленні до чорної ночі та підземного потойбічного світу. Це з отого пласту знань, про які Калинець напише: сняться нам біловоди дитинства. У прадавніх шарах нашої культури (збереглося у замовляннях) колір не описував предмета, а приписував йому «готові» якості і навіть існував автономно. Так, наприклад, у Валерія Іллі:

Поезія
я про поезію і про самотність
знаю все
коли не можеш збагнути
про що мовчить криниця старого світу
перехиляєшся в її мовчання
і падаєш
і з завмиранням стогін чуєш
Господи навіщо все цеприходить ніч із цвіркуном у теплій руці
я обтулений нічними пташиними крилами
і непевним світлом власного мовчання
виповни Боже білим
всі проміжки між віршами моїми.
(Із поезій 1962 – 1976 рр.)

У Калинця:

… стявши
у лузі метафор
голівку з будяка
і зацвілої папороті
заокругливши фразу
на взір
місяця уповні
написавши собі
верлібровий
вирок

тричі на день
переконуюся

коли ти не є
доносом
на поета

то що тоді ти
поезіє
?

Ім’я Валерія Іллі – яскравого, хоч майже не читаного нашими сучасниками, виплило тут не випадково. Він належав до Київської школи поетів-метафористів, як заговорили вже після його смерті (чи тільки наблизився до неї у «найсвоєрідніший для себе спосіб», за словами В.Кордуна). Ігор Калинець, як і група цих поетів, вписується в контекст постшістдесятників, які, на противагу частині шістдесятників, не йшли на жоден компроміс із владою. Недаремно Калинець втулив їх в одну строфу з Митусою:

Мова йтиме про Митусу
Але чому б не згадати
Голобородька чи Воробйова
Моїх ровесників

І є сенс шукати нові точки дотиків чи відмінностей у їхній творчості, як це вже зробили дослідники у контексті Калинець – Антонич. На відміну від Антонича, що став предметом багатьох студій, феномен «киян» досі інтригує деякими нез’ясованими аспектами. Хоч існує думка, що найближчим із них до нашого поета був ранній Василь Голобородько, я вирішила згадати тут Валерія Іллю, ще одного його ровесника, автором трьох «пізніх» збірок, першу з яких він побачив у віці 50 років… Відкрила для себе Іллю через Калинця, бо обидва – майстри модерної несподіваної метафори, твореної з традиційного матеріалу, обидва сповідували верлібр… Проте – ніби й черпали з тих самих джерел, та водночас творять цілком окремішні «іпостасі» в історії національної літератури. Якщо творчість Іллі, за Б.Бойчуком, це унікальний сюрреалізм, глибоко закорінений в українську традицію, опертий на пісенну й ритуальну народну культуру, а сновними стовпами, які підтримують її, є Тарас Шевченко, козаччина, релігія та селянський побут, то Ігор Калинець, умовно кажучи, «виростає» з доби княжої, успадкувавши собі шляхетський герб Меланхолії. На думку М.Ільницького, його поезія не вписується в канон Київської школи, бо «…не твориться на засадах первісної міфосвідомості, не зводиться до архетипних метасюжетів, включаючи їх у себе як один зі складників метафорики, базується насамперед на християнізованому народному світовідчутті, збагаченому книжкою, зокрема бароковою традицією». Уже після перших збірок Калинець відходить від язичницьких мотивів і стає на засади світоглядної християнської філософії, навіть займаючи позицію «всюдисущого споглядальника» . Як в останньому вірші циклу «Калиновий герб» збірки «Відчинення вертепу»:

чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
мандрівних дяків
позаяк віршу різдв’яну
колядникам
укладаю
оковиту
з пиворізами
по застіллю кружляю

дай Господи
в городі зело
в хаті весело
в городі зілля
в хаті весілля

ще й діалектом
міщан дратую

чи не останній я
зі шляхетного родоводу
з гербом
де на щиті блакиту
осінній листок калини

Очевидно, манеру письма – з дещо відстороненої від об’єкта зображувального позиції Калинець здобув за ґратами, де «… вільні від лицемірства / ви знаєте більше про свободу». Такого досвіду «поет переживання» Ілля, як на загал «кияни», не мав. Тому, здається мені, було б цікаво: дослідити поезію митус – які творили у неволі і «на волі».

Втім, Калинець також зазнав тої задушливої волі – і до свого арешту, і після нього. І залишився митусою , попри своє назріле мовчання, по-бароковому завершивши величну споруду з двох томів Муз – «Пробудженої» і «Невольничої». Проголосив про це просто: «Я вже був на волі, бо так чомусь називалося середовище, в якому ми мусили скніти. Але утретє Муза не з’явилася…». Ні читачі, ні поціновувачі-критики йому не повірили, і досі дошукуються якоїсь конкретнішої причини такого жесту-чину (?). А вона одна – чесність з собою, на білій дорозі слова по-іншому не можна…

Здвигаймо далі над словами бані титлів,
Вершім самотньо храм (ще буде повен)!
Хай на підложжі підлості пасуться титули,
Останьмо чисті, як поярка – біла вовна.
(«Беринда», із «Відчинення вертепу»)

(Але чи можна вважати мовчання Калинця абсолютним? Чи не впізнаємо у його творах для дітей верліброву «Львівську казочку…»? Можливо, поет просто змінив читацьку аудиторію – на більш безпосередню і відкриту? Нерозтрачена ніжність не хоче більше наражатися на скепсис байдужих…).

Громадянський чин Ігоря Калинця не суперечить його покликанню, він задекларував свою позицію не тільки у своїх поезіях, але й у правозахисних акціях. Бо поет – то наше сумління, для багатьох з нас – критерій власних вчинків. Пам’ятаю його розчарування, коли 2006 року представники львівської творчої інтелігенції вітали в Палаці мистецтв тодішнього прем’єр-міністра В.Януковича. Під палацом – одинокий пікет проти цього візиту і політики прем’єра взагалі, який очолював поет Ігор Калинець.«Це не вкладається в моїй голові, бо це для мене є звичайне холуйство перед владою. Це брак принциповості, брак прямого хребта! А ще як прочитав, що вони вставали, плескали, квіти давали, а деякі літературні дами навіть читали панегірики!., – скаже він у записаному тоді мною, та й так і не опублікованому, інтерв’ю. – Отже, невже ця свідома передова верства нашого народу така недалекоглядна і така, що вже забуває, хто ворог, а хто друг? – А може, то просто гостинність галицька? – Бачте, галицька гостинність була тому 2-2,5 роки, коли кинули яйцем у цього представника влади. Тобто оцінка має бути однозначна. Тим більше, що він нічим не змінився, крім того, що має постійно приклеєну усмішку… Тому ця гостинність була дуже недоречна. Ми повинні виховуватися на такій позиції, як вчив нас Шевченко: що знайшовся один із свинопасів, який в морду затопив… (із “Юродивого”). Тобто ми повинні показувати своє ставлення до людини, яка несе в собі ідею загибелі України, знищення України. – Ви вважаєте, що Янукович не дає жодного промінчика перспективи, що він зробить щось для української справи?

– Наразі ні. Наразі те, що робиться кожного дня, навіть ті останні події із заходами щодо транспортування газу і нафти, свідчить, що ця людина готова за будь-яку ціну продатися Росії повністю.

що то за реалії
світе
ренегати
при регаліях
(1972)

Але ми часто глухі до віщих голосів!.. У 2004-му Оксана Забужко, що сама є виразним «суспільним нервом» з-посеред українського письменства, ніби уже й «посткалинцевого періоду», застерігала, що поки книжки Ігоря Калинця ще виходять друком, «В обложній, ядушно гуснучій довкруги димовій хмарі «смердівського» темного часу ще горять порізнені, розкидані світляні знаки первозданної культурної топографії – як цятки калинового вогню. На це світло ще можна йти, можна видибати…» (З передмови до книжки: Ігор Калинець: Зібрання творів: У 2 т. – Т. 1: Пробуджена муза. – К.: Факт, 2004). Книжки – це і є Слово триваюче.

Втім, ера Калинця не завершена: перед українством стоять ті самі виклики, що й і за його змужніння, тільки в іншій формі А він увесь – болюча совість нашого часу. «Як можна відрікатися від Донбасу, коли там, у Луганську, живе видатний поет України – Василь Голобородько?!» Він готовий підтримати почин Оксани Забужко – ініціювати висунення Голобородька на здобуття Нобелівської премії. Нині такий крок можна розцінювати не тільки як прагнення до гідного пошанування таланту, але як заяву про захист українського Поета і українського слова – подібно до того, як правозахисники покоління Калинця боролися за гідність людини.

Громадянський чин, як і хресну дорогу, як його білу долю, розділила з поетом його дружина – с.п. Ірина Стасів-Калинець. Також – одна з митус, і з власним поетичним словом. Феномен Калинців, незважаючи на розвідку Петра Шкраб’юка (Попід золоті ворота: Шість елегій про родину Калинців. – Львів, 1997) продовжує інтригувати нашу уяву. Ще 1993-го вийшла спільна збірка духовної лірики Ірини та Ігора Калинців «Це ми, Господи» – назва, як ключ до розгадки. Потужним матеріалом для нових дослідів стануть, безумовно, 8 томів літературної і публіцистичної творчості, документів та біографічних матеріалів визначної правозахисниці Ірини Калинець, упорядником яких є Ігор Калинець. Подарунок на рівні шляхетного жесту – так поет увіковічнив пам’ять дружини та подруги-однодумця.

Поет на своїй білій дорозі самотній. І не самотній. Бо це ще й (чи передусім) дорога любови. Недарма білий колір вміщує в собі весь видимий спектр. Моральна чистота пов’язана з фізичною, а фізична – з красою: біла моя / змилуйся наді мною. Біла дівчина – гарна дівчина, а біле тіло – прекрасне…

Сумління

В білий день, день-у-день зі свічкою
серед люду, як на полюдді…
І враз діждався від свічки освідчення,
її безжального жала, як суду.

Чи ж маю право на біле тіло,
Чи ж смію сподіватися свіччиного милосердя?
Згасив я свічку, хоч і мене боліло
на вугіль осліпле її осердя.

Куриться з нього остання притча
про горошину, що виросла у Говерлу.
Ота горошина не що інше, як прикрість,
що вчора завдав тобі по вечері.

Втім, любовна лірика Ігоря Калинця потребує пильнішої уваги. По-перше – це окрема тема в багатоголоссі його творчості. Данило Гузар-Струк, видавець «Невольничої музи» за кордоном (Балтимор – Торонто, 1991), визначав три течії в цьому багатоголоссі – три спонуки до писання: оспівування культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест. По-друге, що випливає з першого: добре, що любовна поезія Калинця вийшла окремою книжкою («Терновий колір любові», К.: 1998) – та це все ж раритет. І хоч уже вийшло друком доповнене перевидання двох томів поезії – «Пробуджена муза» і «Невольнича муза» («Сполом», 2014) – хотілося б, аби світ побачили й інші окремі книжки поезій, упорядковані тематично чи настроєво, а то й (колишніми) збірками. Аби було легше «на підступах» до поетичного універсуму Ігоря Калинця навіть підготованому читачеві.

Advertisements