Галина Пагутяк

Історики можуть собі скільки завгодно встановлювати мораторій на публічне обговорення тих чи інших дражливих тем, але звичайні люди, що їх ми називаємо свідками історії, не повинні мовчати. Звичайно, воно все сталося не вчора, пройшло випробування пам’яттю, проте ця пам’ять така свіжа, як щойно завдана рана. Карпатські «слони» – це дійсно щось унікальне. Ці старесенькі діди і бабусі, багатьох із них уже забрав ангел смерті, розповідають до найменших деталей про трагічні події визвольної боротьби, а тому їхні правнуки знають, що їм робити.
…Приїхав хлопець з Майдану, сіли обідати, коли раптом дзвінок. Хлопець відкладає ложку, мовчки встає, скидає речі назад у торбу, цілує матір і батька, і їде на Київ. Так само робили сто років тому, і сімдесят. Сто років тому в гірському селі Залокоть створили загін самооборони. Через сто років він постав знову, за тими самими правилами, під тими самими знаменами. Хоча комуністичний режим діяв вишуканими інквізиторськими методами супроти тих простих, неосвічених селян, що гибіли по колгоспах, намагаючись посіяти в їхніх серцях ненависть до своїх кревних та сусідів, які ступили на шлях визвольної боротьби.
У Саліні, поблизу Добромиля, де 1941 року було закатовано енкаведистами 3500 чоловік, після приходу німців знайдені тіла поховали, поставили хрест. Упродовж кількох десятків років люди відновлювали той хрест, його знову скидали комуністи, а в останню неділю червня люди пробирались у хащі, щоби помолитись за душі невинно убієнних. Хоча були то не лише добромильці, а й в’язні Перемиської тюрми. Тепер тут збудували невеликий меморіал і щороку правлять жалобний молебень. Люди стоять навколо могил і один одному розповідають, як це відбувалось, додаючи все нові й нові деталі. Такі зустрічі вкрай важливі, бо спонукають поширенню інформації і сприяють пошукам нової – ентузіастами, які завжди присутні на таких заходах. Хоч місцева влада це все патронує, але люди приходять і приїжджають добровільно, і могли б обійтися і без неї. Влада відходить, а елітою громади є ті, хто вміє берегти пам’ять.
У селі Винники Дрогобицького району до 1991 року один чоловік був хранителем церковних дзвонів, які закопав у землю після приходу німців. Коли церква відновилась, він відкрив сховок. П’ятьдесять років! І не мовчання, а служіння громаді.
Ці люди знали механізм передачі пам’яті, вони передавали її тим, хто був вартий довіри. Стороннім – украй рідко, та й то не все. Інформація про минуле підлягала ще й внутрішній цензурі, якщо вона могла зашкодити живим. Мені розповіли, як з великим страхом і розпачем старий чоловік довірив страшну таємницю про битву переодягнених енкаведистів з повстанцями. Коли вночі повстанці напали і знищили фальшивих упівців і закопали «у гної», щоб село не зазнало репресій. Він один знав те місце.
А про ці два вияви історичної пам’яті я хочу розповісти детальніше.
Героїчний бій січових стрільців з донськими козаками 24 жовтня 1914 року на горі Кобила в с. Залокоть описаний у спогадах, відомий серед науковців, однак ми досі не знаємо кількості загиблих і поранених. Одні кажуть шестеро, дев’ятеро, інші – п’ятнадцятеро… Це свідчить про хаос, який панував тоді, на початку війни. Січові стрільці були погано забезпечені зброєю, обмундируванням і харчами. Австрійське командування поставило їх захищати вершину гори і не надіслало підмоги. Фактично, вони були приречені. Тієї моторошної ночі був сніг і туман. В селі все чули. До вершини гори потрібно йти чотири кілометри. Місцеві люди прийшли туди вже після бою і запам’ятали жахливу картину.
Село дуже довго не мало нагоди вшанувати загиблих січових стрільців, оскільки досі не знайдено їхніх могил. Батько 18-річного Гриця Олексовського з Ясениці Сільної забрав тіло сина до рідного села, інші залишились там. Мати Гриця після похорону замкнулась в коморі й померла від горя. Минуло майже сто років, перш ніж залокотська громада взялася вшанувати пам’ять полеглих. 2012 року люди побудували каплицю і облаштували 16 символічних могил на горі. Можливо, у них була власна інформація щодо кількості загиблих. Тепер щороку на Покрови після служби в церкві люди йдуть на гору. Ведуть з собою маленьких дітей, хоча підйом дуже крутий. Там правлять парастас кілька місцевих священників. Потім усі співають патріотичні пісні. Цього року на горі був аншлаг: районна влада,кандидати в депутати, оркестр, преса, школярі з району… Все в кращих традиціях совка, з настирливою агітацією. Люди з села були обурені, бо з трагедії зробили фарс. Поміж всього цього строкатого товариства шкутильгав з костуром напівсліпий дідусь-комбатант, тендітний і кволий, напевно, років дев’яносто.. Але коли він вийшов до мікрофона, його голос був такий сильний і рішучий, що всі завмерли. І я подумала, що боротьба за незалежність своєї держави накладає відбиток харизми на все життя. Без пільг, без медалей і орденів, пройшовши сталінські табори, ці люди вражають своєю безкомпромісністю і вірою в те, що за свободу потрібно боротись. Причому в них немає зверхності: кожен, на їхню думку, має право вибору.
Через тиждень я опинилась на такому заході в селі Велике поблизу Добромиля. На місцевому цвинтарі біля малесенької церкви, що має вже 400 років, відкривали пам’ятник зв’язковій УПА, Катерині Денис. Їй було 22 роки, коли її схопили за доносом енкаведисти ( за іншою версією, прикордонники). Дівчину катували, водили по лісі, щоби вона вказала криївки, але та не видала нікого. Їй завдали 50 ударів ножем, і скривавлене тіло кинули під хату. Трапилось це 1948 року. Одна з багатьох історій, деталі якої не знайдеш у підручниках та наукових працях. Ми з письменницею Галиною Вдовиченко розпитували людей, і ті охоче розповідали, додаючи щораз інші деталі, не всі вони співпадали, спогади плутались, дехто посилався на авторитет родини Катерини Денис. Видно було, що люди хочуть знати власну історію і що тутешні «слони» розуміють, як це важливо. Після мітингу і парастасу гурт людей пішов дивитися на те місце, де стояла хата героїні і де її знайшли. Цього разу нахабство передвиборчих агітаторів викликало вже не тихе, а гучне обурення тут таки, на цвинтарі. Люди кричали, зупиняли виступи і нагадували, що головний тягар ліг на їхні плечі. Революція гідності дає свої плоди. Хоча все ще чути: а кому воно треба?
Василь Деркач, меценат з Добромиля, який також вніс свою лепту в спорудження цього пам’ятника, розповів мені як у дитинстві батько казав йому не дивитися на хрест у рідному селі Княжполі, де були поховані кілька повстанців, щоби не накликати біди на могилу з боку місцевих комуністів. І він дав собі слово, що колись поставить на цій могилі гарний пам’ятник. І дійсно поставив, і не один. Повага до могил героїв – цьому вчить насамперед родина. Діти наслідують батьків. Тепер у Хирові проводять вишкіл молодих патріотів. Досі «школили» лише футболістів, такий собі сурогат місцевого патріотизму.
Я не розпитувала пана Василя, чому він це робить. Для мене це абсолютно нормальна мотивація: маючи бізнес, зробити щось для збереження історичної пам’яті рідного села. Мене цікавило, як передають інформацію про минуле. Дітям розповідають батьки, які чули це від своїх батьків. Допитливі починають шукати додаткову інформацію. Наприклад, не були відомі імена бійців у одному з поховань, люди не знали. Але частину вдалося відновити з книг спогадів учасників визвольних змагань. Звичайно, не все так просто в селі, де поряд живуть нащадки донощиків, зрадників та нащадки героїв і жертв. Одна частина села може бути проти відновлення історичної справедливості, і є по суті п’ятою колоною. У нас досі залишаються «червоні» села, де можна постраждати за пошуки, де замовчуються давні злочини і де можуть вчинити наругу над пам’ятним хрестом,бо в місцевій владі нащадки зрадників. Пам’ять стає більш конкретною та об’єктивнішою, коли вмирають винуватці й колаборанти. І специфічною , коли в країні йде війна. Власне, дослідження шляхом опитування і запису почутого почали провадитися з початку 90-х, досить пізно, коли очевидців подій залишилося вже мало. Ще кілька років – і їх взагалі не залишиться. У пана Василя Деркача є свій дід, консультант, який допомагає йому в пошуках. На владу покладатися не можна. Вона іноді підставить плече, її іноді можна примусити щось робити, але матеріальна частина лягає завжди на плечі місцевих громад і меценатів.
Окрема тема – позначення історичних місць, створення охоронних грамот для будівель, дерев, майданчиків, струмків. Наразі патріотизм місцевих мешканців не сягає так далеко. Сільські вчителі зазвичай не цікавляться місцевою історією. Я маю на увазі насамперед учителів історії, чий обов’язок це робити. Естетичний смак сільських священиків цілком залежить від естетичних смаків парафіян, які за непослух можуть і попросити з села. Тоді хто врятує від забуття? Лише меценати, яким не треба витрачати бозна-які гроші, щоби поставити камінь коло руїн друкарні Яна Щасного Гербурта з відповідним написом, чи табличку на колишній парафіяльній школі, як це зробили в Лаврові, де таким чином позначено всі пам’ятні місця села. Бо усна пам’ять має здатність обростати міфами перед тим, як зникнути остаточно. А пам’ятний знак стане захистом від ймовірних руйнувань. Цим я не винайшла велосипед. Я бачила меморіальні таблички й камені пам’яті, поставлені винятково з ініціативи мешканців села: їх зразу можна відрізнити від офіційних меморіальних таблиць, спущених згори від влади. Це – давня українська традиція. Оті межові стовпи по селах, розп’яття, каплички, пам’ятники на згадку про скасування панщини, під якими закопували документи рабства. Це все виривали з корінням комуністи, стирали написи, збивали хрести, відвозили і скидали в яри. І багато чого вдається зараз відновити. Здебільшого там, де є ще діди, без яких немає Вітчизни.

Advertisements