Катерина Немира

Фрагмент з роману

ATTENTION ALL PASSENGERS!* У зв’язку з несприятливими погодними умовами на наступні два дні всі авіарейси відмінено. Пасажирам з дітьми і людям похилого віку надаємо автобуси для перевезення до готелів. Усіх інших, хто має квитки, просимо до столу реєстрації, за талонами на їжу та інформацією…

Це ATTENTION ALL PASSENGERS  змусило її пробудитися. Здається, задрімала на хвилю… Вслухалася ще раз у зміст повідомлення. Значить – не полетить ні нині, ні завтра. Хоч би на тридцяте долетіти! Минулого разу не була – хотілось зустрітися з дівчатами… Джордж умостився на тапчані навпроти, усміхнувся. Усміхнулась йому у відповідь. Мимоволі поправила зачіску.

– Я заснула.

– Так, це оголошення тебе збудило.

–  То ще два дні в аеропорту?

– Чому в аеропорту? Пропоную взяти таксі і поїхати в місто.

– Я не хочу ходити холодним Амстердамом.

– Ну то   запрошую в теплий ресторан. Я   знаю Амстердам і обіцяю   смачну вечерю з добрим вином. Ти  любиш рибу? В Амстердамі вона завжди свіжа, просто з океану…

– Гаразд, але я б заскочила в магазин – мої речі в багажі, я потребую купити собі дещо.

– Домовились. Зараз 18 година… Я піду виясню ще про  рейси, а ти купи собі все необхідне і зустрінемось через 30 хвилин. Вистачить 30 хвилин?
Ішла освітленим довгим холом.. Скрізь миготіли вогнями ялинки, лунали різдвяні мелодії, час від часу навіть «Щедрик». Люди сиділи за столиками, пили каву, вино, розмовляли. Навколо все було якесь  сповільнене. Навіть музика лунала наче із-за стіни. Час від часу тільки оте «ATTENTION» вносило тривогу і змушувало піднімати голови.. Пошукала очима магазинчик з одягом і зайшла. Великого вибору не було,  але мусила  взяти собі комплект білизни, колготки, потім вибрала ще шкарпетки і, подумавши хвилю, – нічну сорочку. «Жінка   має бути готовою до несподіванок, щоби чого не пропустити… Не забуваймо про вік!» – усміхнулась. Була щирою сама з собою і знову відчула те тремтливе передчуття пригоди, яке в молодості часто керувало нею, але яке не вміла тоді ні цінити, ні використовувати. Тепер до вміння аналізувати і відчувати ситуацію, додався досвід і сміливість!

– Тут усе набагато дорожче, ніж у нас. Шкода, краще б дівчатам дала ці 128 доларів.
Глянула на годинник і повернулась до місця, де провела останню ніч, після того як рейс до Львова  кілька разів відкладався. Джорджа  ще не було. На їхніх тапчанах сиділи троє молодиків і дівчина. Грали на гітарах  і співали. Співали чудово якусь баладу. Дівчина, та не дівчина, а десь сорокап’ятирічна жінка, повна округла, співала вібруючи усім тілом: руками, животом, погладжуючи себе по стегнах, вибиваючи ритми, вигинаючись у пристрасному хрипотінні, виводила  голосовими зв’язками, як струнами, на грані зриву слова- заклинання. Слова любові. При тому  вистукувала  ритми на кастаньєтах… Два хлопці підспівували. Їхній компас  на деках був такий складний ритмічно, наповнений мікроінтервалами, що мимоволі вона сама почала вистукувати такт  долонями. Третій музикант, старий, стрункий і теж якийсь вібруючий тілом, віртуозно вигравав  на шестиструнній гітарі і відповідав на голос дівчини таким контрастним  пристрасним баритоном, що Любка від захвату забула про все на світі. Навколо зібралися люди, посідали на підлозі, на тапчанах, на бильцях крісел й хиталися в такт дикій циганській розповіді про кохання. Неймовірно, подумала Любка, які вони талановиті, вільні, розкуті! Згадалось,  партія Кармен в оперному, де співала  перестаріла коханка Олекси : штучне виляння дупою і безвільне вимахування руками навколо тіла в намаганні зобразити сексуальність. А тут, у засніженому Амстердамі, коли й не видно стрічок аеропорту і час застиг від повідомлення до повідомлення, серед тисяч пасажирів – незнайома    циганка  виспівувала тим фламенко все життя. І своє, і Любчине… Хитаючись,   Любка впилася поглядом у білий повний живіт співачки з темною крапкою пупка, що час від часу зблискував, як та піднімала руки, розкриваючи поли чоловічої маринарки.  Любка тремтіла всім тілом і чула, як і її голос починає хрипло беззвучно лунати, а зв’язки повторювали всі ті темброві відтінки, сексти, мелізматику, ті зриви і подихи… Пісня обірвалась на  вигуку, високому крику і затихла.  Настала тиша… Довкола  все  завмерло, а потім почулось зітхання – видих кількох сотень слухачів. Любка оглянулась і побачила, що біля неї стоїть Джордж.

– Ідемо, – сказав.

Повернулась і пішла за ним, і вже коли доходила до ліфту, почула зрив аплодисментів, свист та вигуки: Олє-олє-олє , браво!

– Ідемо, – повторив.

Далі все було, як в тумані… Таксі мчало, піднявшись над вогнями  міста, що відсвітлювало десь на дні нічних каналів вузькі будинки на одне вікно, з   вузькими дверима, з навислими, як витягнені руки, кронштейнами, готовими підняти на третій-четвертий поверх крісло, вазон і людей,  вітринами магазинів, заставлених різноманіттям коробок, печива, пляшок,  і вітринами-вікнами, освітленими червоним, з яких   на вулицю дивились жіночі пронизливі очі.

Ресторанчик  був маленький,  затишний. На столику горіла свічка, а все навколо тонуло в теплій темряві, щоб проясніти за іншим столиком такою  ж свічкою.

Пахло  солодкавим специфічним ароматом приємного тютюну, і аж згодом здогадалась – марихуана.  Офіціант  приніс  пляшку білого вина, покриту легкою парою,  налив у високий  прозорий  фужер і подав Джорджу. Той покружляв рідину, понюхав, пригубив і згідно кивнув головою. Рибу подали на великих тарелях, щедро прибрану розмарином і  дольками цитрини. Було смачно. Біле охолоджене вино дійсно мало унікальний смак і аромат. Проте спів з аеропорту не давав зосередитись на їжі і на розмові.  А голосові зв’язки все не могли звільнитися від відчуття напруги,так ніби ту циганську пристрасть виспівала вона.

Отямилась у кімнаті, завішаній темними шторами, і раптом зрозуміла, що вже ранок, що їй не хочеться вставати, що нічна сорочка так й залишилась в торбі, і що  все це, що сталося, то не само собою. Все це було підлаштоване якоюсь вищою силою:  ця зустріч у літаку,  цей аеропорт, Джордж,  відміна рейсів і хурделиця, і навіть спів циганки,  і ці темні щільні штори – все це хтось придумав, зрежесирував  і дав їй відчути.  І, може, коли полетить знову, то станеться щось з літаком, бо так буває тільки тоді, коли життя задзвенить вповні, і після того вже нічого статись не може. Бо ось сьогодні відбулося те, чого прагнула  все  життя, і воно сталося не тоді,  коли була повна сил і мрій, а вже на заході її сонця, і вже ніколи так не буде. Бо бути не може, бо нема часу на те, щоби відбулося знову. Єдине,  за чим тепер жалкувала, то те, що розійшлася з музикою, і навіть не з фортепіано. бо техніку втратила назавжди, – а зі співом… з тим чудом, коли з твоєї душі лине пісня, і ти стаєш єдиним цілим з вітром і хмарами, і сонцем, і птахом..

Зайшов Джордж, приніс каву. Тепла вода в душі, трохи зняла напругу. Напругу? Не була напружена – сама собі дивувалась. Спокійно ходила кімнатою, одягалась.

– Підем обідати?

– Обідати? Не знаю.

– Зате я знаю, –  знову усміхнувся. – Підемо погуляємо, сніг, здається,  перестав падати.

Я телефонував в аеропорт. Після 14-ї  злітні смуги мають розчистити, і, можливо, ми сьогодні після  18-ї відлетимо. В мене пропозиція: пройдемося містом, десь пообідаємо, а на п’яту по полудні будемо в аеропорту. Мій літак, як все буде добре,о 18 30.Твій, на Львів, рівно о 19.

Стріпнула  головою,  відганяючи  сум,  що раптово, мов протяг, виник в кімнаті.

– Ідемо, – я готова.

Advertisements