Христина Лукащук

Вперше побачила Йоланту на фотографії Сергія Михалківа. Це була виставка з нагоди відкриття галереї «Коралі». Фото оголеної Йоланти з намальованою на тілі ялинкою – адже тема виставки: «Альтернативна ялинка» при вході. Хтось сказав, що це дружина фотографа, хтось – що вона сама цікавий фотограф й дизайнер. Ще хтось додав, що Сергій Михалків за фотографію оголеної дружини отримав перемогу в конкурсі славнозвісного журналу «Плейбой»… 

Одна справа оглядати фото оголених моделей в журналі, альбомі, на виставці, інша справа зустрітись з такою моделлю в житті. Для мене було загадкою: якою ж має бути внутрішній світ тієї людини яка наважується позувати нагою перед камерою. Та й ще робить це добре. Бо не таємниця, що від моделі, професійної моделі таки залежить успіх роботи…

Дивлячись на цю молоду дівчину в кадрі, яка тримає, магнетизує тебе своїм поглядом, задавалась питанням: що в кадрі основне? Композиція? Оголеність? Колір? Погляд. А в тому погляді, що б ви думали? Ні, не виклик, не фатальність чи фаталізм а… безмежна щирість.

Та я не відразу це розпізнала. Так, Йоланта в кадрі заворожуюча. Так, у неї правильні привабливі форми. Та чи в неї одної? А що в ній є таке, що саме фото з нею підкупило професійне журі легендарного журналу?

…Свято з нагоди відкриття галереї добігало до кінця. Знайшовши вільну хвилинку, коли не потрібно було вже нікому ні дякувати, ні заводити нові і такі, видавалось би, необхідні в цій справі контакти, ні бавити друзів, бо всі бавились самі, – присіла на канапу. Виявилось, що я опинилась поряд з Йолантою. Тією дівчиною з фотографії при вході, з намальованою ялинкою на тілі. А далі все наче у сні. За логікою речей, мабуть, відбувся таки діалог, але я не пригадую й слова звідти.

Пам’ятаю лише той подив від спілкування з дівчиною. Але сказати подив – нічого не сказати. Я була приголомшена. Можливо, тому що, видко, очікувала від дівчини зовсім іншого, а, можливо, тому, що таких людей зустрічала вкрай рідко.

Коли вона почала говорити, я, мимоволі, відсунулася вбік. Йоланта виявилась такою делікатною, такою щирою, відкритою, такою крихкою у своїй вірі в кожного хто поруч, що я побоялась невластивим дотиком чи подихом нашкодити їй. Досі таких емоцій не викликала в мені жодна людина.

Це було таким потрясінням, що, пригадую, в ту мить мені захотілось щось гарного зробити для неї. Будь-що і просто так. Оце було саме те відчуття, коли хочеться небо прихилити чи дістати з того неба хоч зіроньку.

Безумовно я дівчині ні про своє потрясіння, ні про бажання нічого не сказала. Чому? Не навчена. Мені видається, що ніхто з нас не навчений робити щось гарне чи принаймні сказати щось гарне просто так, бо це привілей людей … інших. Але я тоді дуже виразно відчула свою … неповноцінність. Я не вмію так щиро і просто говорити ні про те, що мене тішить, ні про те, що болить. Для того, щоб лише це усвідомити, мені довелось написати купу текстів, які згодом стали книжками…

Але я вчуся. Гарно, коли доля дарує зустріч з людьми, які роблять це так просто – як дихають. Думала таких нема – а вони є. Одна з них Йоланта.

А ще я усвідомила, що такі унікальні у своїй довершеності роботи можуть творити лише люди вільні. Вільні – від надмірних думок «а що про нас скажуть люди?», від надмірної і (псевдо) сором’язливості, люди, усім серцем відкриті до світу і до Любові.

до Йоланти_n

Чи ти від початку знала, що фотографія – то твоє?

– За освітою я дизайнер меблів. Різке бажання виникло, ззараз пригадаю коли… 11-12 років тому. Мій тато постійно фотографував для сімейних альбомів. У тата був «Фед». Це вабило. Я була постійно присутньою при цьому. Мені також захотілось робити фото. Малювати я вже тоді малювала – ходила в художню школу. Те, що робив тато – не було художнє фото, радше фіксації.

Згодом почалась ера мильничок… Мені тоді було 13 років. Понад усе хотіла такого й собі. Я назбирала грошей і поїхала з татом купувати фотоапарат. Це була подія. Пам’ятаю, їхала з татом в машині, і на колінах везла коробку …

За рік розчарувалась, бо фотографії виходили гірші від зроблених федом. Тоді й захотіла плівковий «Зеніт». Чи знала, що фотографія – то моє? Не знаю, але вже тоді добре компонувала кадр, не обрізала голови, ноги, – посміхається.

– Хто першим визнав твій талант?

– Навіть не знаю, – робить серйозне, зосереджене обличчя. – Мабуть, в університеті. Мені захотілося створити виставку. Мала підтримку. Виставку робила з подругою. Теми як такої не було. Було багато різних фотографій. Викладачам страшенно сподобалось. Раніше я робила портрети. Носила показувати викладачам. Це було для мене своєрідною грою: ділилась своїм баченням через портрети з людьми, думку яких шанувала. Пам’ятаю, як принесла портрет моєї подруги викладачці рисунку. Та охнула. Сказала, що не впізнала приятельки…

– Це було постановочне фото?

– Так. Я відзняла подругу так, як хотілось мені. Викладачка визнала, що завдяки моєму портретові вона побачила зовсім іншу особу – більш чуттєву і жіночну. Сказала, що мені вдалося розгледіти щось особливе, те, що залишалось непомітним для інших.

до йоланти-3_n

– Знаю, що твоя мама на твоє замовлення вирощує для тебе квіти. Як вона до цього ставиться?

– Як ставиться? Гм… Моя мама за професією кухар. Все своє життя відпрацювала шеф-кухарем у різних чернівецьких ресторанах. Тепер, коли вийшла на пенсію, зайнялась садівництвом. Вона це зажди любила. А тепер має час і натхнення для втілення своєї мрії. До моїх прохань ставиться зі всією серйозністю. Залюбки викохує для мене певні сорти квітів.

– А чи мама згодом цікавиться результатом? Чи питає про фотографії зі своїми вихованцями?

– А, так, звичайно, – обличчя Йоланти засвічується по-особливому, коли поринає у спогади…– Іноді мама досить активно бере участь у процесі. Переставляє на свій смак, пропонує своє бачення. Іноді просить сфотографувати і її з тим букетом в руках.

– Чому саме квіти?

– Квіти були не відразу. До них перепробувала все: були і весілля, пейзажі, портрети… портрети хлопців, чоловіків… Краще – квіти!.. – сміється, – квіти… Затягнуло… – грайливо хилить голову набік, – мабуть тому, що з квітами інакше. На них не витрачаєш стільки енергії, як при роботі з людьми. Люди бувають різними… Після зйомки ти частіше відчуваєш втому, рідше спокій. Квіти тримають у рівновазі. Зрівноважують баланс. Та й це – своєрідний ритуал. Все починається значно раніше, ніж беру в руки фотоапарат. Все починається з пошуку. Іноді знаю, що конкретно шукаю, іноді – навмання. Зазвичай йду на ринок. Вибираю, приглядаюсь. Це, як полювання. Вмикаються зовсім інші органи чуття…Далі обрізка… формування букету…
Квіти, правда, також бувають примхливі. Іноді все гарно складається, і за кольору, і за фактурою, і композиція вдала, а от місця для такого букету годі знайти. Там чужий, і тут не пасує. Тоді мушу думати…

– Чи є якась особлива квітка, так би мовити сокровенна «червона квіточка», яку б хотілося сфотографувати?

– Зачекайте, зараз принесу блокнот, щоб не помилитись з назвою. – ого, й справді таке враження, що Йоланта готувалась до питань, які в очі не бачила. Приносить. – Пасевлора, – читає. – ліаноподібна. Квіти, як зірочки.

– То це не з наших країв квітка?

– Ні, це з субтропіків.

– Є бажання поїхати туди, де вони живуть? Де ростуть, звідки походять?

– Навіть не знаю… Безумовно, люблю фотографувати квіти в органічному середовищі, але є один нюанс – мені цю квітку треба зірвати. Мені цікаво її знімати у мною власноручно створеному середовищі. Це – як портрет людини. Щоб побачити щось особливе, треба вмисно задати настрій, підкреслити індивідуальність. Заодно через створений портрет квітки розкрити і мій власний характер…

до Йоланти

А ще чомусь завжди згадую, що власне з таких квіток мала букет, вірніше, цілий оберемок, акторка у фільмі «Анжеліка». Вона раз- по- раз занурювала обличчя в ту розкіш і вдихала аромат. Кажуть, у тих квіток специфічний тонкий аромат… Хочу такий оберемок!

– Що для тебе любов?

Банально? – Це все. Щось одне і щось ціле водночас. Це дуже цільна емоція, цільна істина.

– Що для тебе кохання?

– Набір різних емоцій. Радше носить земну характеристику любові.

– Який період дня для тебе комфортний?

– Люблю пізній ранок. Дев’ята-одинадцята година… Сонце в цей час м’яке, не спекотне. Люблю медитувати на променях. Спостерігала, як Леончик також із зацікавленням розглядає свої ручки, на які потрапляють сонячні промінці… він тішиться, бавиться ними. Колись також любила вечір. А зараз ні. Зранку завжди є відчуття продовження. Що ще багато чого може статись…

– Чи є сфера де б ти хотіла себе попробувати?

– Так. Садівництво.

– Як бізнес?

– Ні, для себе. Щоби створити бізнес, потрібна підтримка інших, потрібна команда. А я хочу лише для себе. Це моя така мрія: сад, різні дерева, кущі, великі садові ножиці. До речі там, у мами, є кілька дерев, які я ретельно підстригаю, формуючи кулі. Знаєте, як то приємно проводити долонею по щойно підстриженій кроні? – всміхається, бо поринає в тектильні спогади. –Дерева, росли цікаві. Наче живеш з ними поряд, а їх не знаєш. Доглядаючи, вирощуючи їх, можна принаймні намагатись їх пізнати. З ними можна спілкуватись…

– Що для тебе відпочинок?

– Баланс роботи і відпочинку. Бо коли це суцільний відпочинок – то вже робота, – сміється. – А! Знаю. Хочу на море. Жити біля моря. Відчувати шкірою вітер, сонце.

– А могла б отак все покинути і поїхати жити до моря?

– Я відповідальна. Мушу мати забезпечений елементарний побут. І мушу мати в таких діях підтримку чоловіка. Але чому б ні? Якщо є мрія, бажання, то я буду шукати можливість її реалізації.

– Що ціниш у людях?

– Відкритість. Складно спілкуватись із замкнутими. Ціную дружбу (особливо останнім часом). Розумію, що таке дружба сьогодні. Коли складно…

 

– Який фотограф мав на тебе найбільший вплив?

– Сергій Михалків.

– Що задовольняє тебе у твоїй фотографії, а що – ні?

– Наче задовольняє все, – чесно зізнається Йоланта, – але хочеться вдосконалювати технічний бік. Робота з плівкою. В Україні не так просто купити те, що хочеться… Але плівка буде.

– Ти знімаєш лише на плівку?

– Так.

– Ти вважаєш себе щасливою?

– Людина – то таке егоїстичне створіння. Їй завжди чогось мало, чогось бракує… – Йоланта говорить про речі, відомі лише їй. Я не розпитую, бо відчуваю, що то не для всіх. – Але якщо говорити про зараз – то так. Щаслива. Що мені ще потрібно для щастя? Є вода, повітря, сімʼя. Всі здорові… Хіба що – зростати духовно…

– Чуєшся зреалізованою?

– Так.

– Ти комусь заздриш?

– О, складне запитання. Я так за собою особливо такої емоції не спостерігаю… якщо є, то, мабуть, це радше миттєве відчуття. Якась дуже тимчасова картинка. Хоча, мабуть, іноді щось може підгризати… Але чогось конкретного пригадати не можу, – Йоланта й справді зводить брови і намагається максимально по-чесному відповісти на моє запитання.

– Якщо б ти мала можливість щось змінити, то що б це було?

– Нічого. – Відповідає одразу, наче й на це запитання давно існувала відповідь. – Раз воно є, то, значить, так мало бути. То була сходинка до того, що є зараз. А те, що є зараз, мені подобається.

– Тебе відволікає побут?

– Відволікає. Я надаю значення геть усьому, тому складно.

– У тебе фантастичні роботи. Своєрідні. З особливим подихом. Чи маєш намір ділитися своїм вміння творити красу?

– Я не проти. Веду заняття у фотошколі. Читаю лекції з натюрморту. Але цього мало – ділитись. Не всі це відчувають. Одних знань тут мало. Тут потрібна енергія. Все залежить від твоєї особистої енергії.

– Що можеш сказати про своє дитинство?

– Прекрасне. Рада, що трапились такі батьки. Вони чудові – мабуть, я їх сама вибирала. А ще воно світле, сонячне.

– Чим цікавишся у вільний час?

– Цікавлюсь езотерикою…

– Що, на твою думку. має мати фотограф, аби робити вдалі кадри?

– Фотограф має мати образне художнє мислення, тоді вийде і хороший репортаж, і портрет, і будь-яка інша творча робота.

Так, Йоланта творить портрети своїх квіток з усією любов’ю, ніжністю, на яку здатна. Безумовно, це – прояв фантастичного таланту. Але ось що важливо: аби повною мірою сприйняти те, що вона робить, потрібна не менша ніжність і любов того, хто це мистецтво приймає. Але як тої любові навчитись?

 

Advertisements