Тарас Каляндрук

Це розповідь про те, як боролися проти голодомору на Великій Україні українці Галичини. Адже і зараз ті самі сили, котрі колись організовували Голодомор, намагаються будь-якими найпідлішими методами розділити наш народ, протиставляючи Українців-галичан Українцям-східнякам, ділячи нас на свій смак на „бандьоровцев-западніков” і „хахлов-малоросов”.

Після Першої світової війни Україна опиняється у лабетах інтервентів. Східна і центральна Україна захоплені московськими більшовиками, Галичина і Волинь окупована панською Польщею, Закарпаття відійшло до Чехословаччини, Бесарабія і Буковина до Румунії, але український народ не полишає боротьби за волю, за возз’єднання у вільній Українській державі. Створюються патріотичні організації, у яких насамперед виховується молодь. Особливого розмаху цей процес набрав у Галичині, яка знемагала під польським гнітом.

На Великій Україні у цей час комуністичний режим проводить небувалий експеримент. Йосиф Сталін бере курс на тотальне винищення споконвічної колиски українського духу – села. Свої злочинні дії він підкріплює такими міркуваннями:

„Зрозуміло, що коли в містах України досі не переважають російські елементи, то з бігом часу, ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою чисто німецьке місто, але тому що міста зростають за рахунок села, то тепер Рига – латиське місто. Те ж саме можна сказати про міста України, які мають російський характер, але будуть українізовані, тому що всі міста зростають за рахунок села.

Село – це представник української мови, і ця мова увійде в українські міста, як панівна мова.” (З доповіді Йосипа Сталіна на 10 з’їзді РКПБ в 1921 р. ).

1933 рік

Попри бравурні повідомлення радянської преси про небувало високі врожаї, у Галичині активно розходяться чутки про небувалий голод на Великій Україні. Основним джерелом інформації були живі свідки трагедії, які масово переходили, долаючи численні перепони. українсько-польський кордон. Жахлива безвихідь змушувала споконвічних хліборобів покидати рідну землю.

Однак благополучно перейти кордон щастило не всім. Радянські каральні органи робили все можливе, щоб люди, котрі знали правду, не змогли вирватися зі сталінського пекла, не рознесли її по світу. На кордон були стягнуті війська і спецзагони ГПУ, які без жалю розстрілювали всіх, хто намагався перейти кордон, не шкодуючи жінок, дітей, старих людей.

Ось свідчення колишнього польського прикордонника Степана Прийми, очевидця тих подій:

„В 1933 році сторожив я в армії польській. Начальник штабу був Антін Боберський. З тамтого боку втікали до нас. То дуже тяжко було дістатися, але так десь поодиноко дісталися і перейшли на нашу сторону. Прикордонники стріляли в них з кулеметів, як тільки побачили когось на дорозі. А вже, як хто перейшов, то вони не хотіли вже йти до Росії.”

Преса Західної України публікувала численні свідчення голоду в Україні. На основі повідомлень журналістів закордонних газет акредитованих в СРСР. Не зважаючи на заборону виїжджати з Москви в райони, охоплені голодом, багатьом вдалося на власні очі бачити всі страхіття, що відбувалися в той час. Газета „Діло” за 8 листопада 1933 року повідомляла, що тільки у Києві було заарештовано 150 чоловік за людоїдство. В Харкові люди з голоду падають на вулицях. У селах поблизу Дніпрельстану 4 000 чоловік вмерло з голоду.

Західноукраїнська громадськість сприйняла сталінський Голодомор як національну трагедію. Вона розгорнула масовий рух протесту та організацію допомоги голодуючим України. Активну участь у цій акції трудящих брали політичні та культурно-громадські і освітні організації та товариства. Зокрема, Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Організація Націоналістів, „Просвіта”, „Рідна Школа”, „Союз Українок”, „Рідна Хата”, „Воля”, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка та багато інших.
„Тридцять третій рік згадується мені, як ми збиралися, інтелігенти Коломийщини. Просто їздили від села до села, там де села багатші, в районі Снятинщини, і збирали продукти – муку, сало, товщ, і все це передавалося туди, на Схід. То все були люди довірені, члени Пласту. Часто то все пропадало, бо то треба було контрабандою передавати. З одної сторони поляки на це зле дивилися, з другої сторони російська влада. На Збручі була границя. Радянська влада того приймати не хотіла. Вважали, що це є агітація українських буржуазних націоналістів.

Але галичани зуміли все-таки передавати через Збруч-ріку тим людям, які приймали то не просто з вдячністю, а з таким благоговінням. Контактуватися нормально не могли, бо Збруч – була границя. То вони через ріку перемовлялися і дякували. То були незабутні дні, я вам скажу. Я тоді ще був молодий студент, але запам’яталися ті картини на все життя.”

Кожен галичанин вважав своїм обов’язком зробити щось для полегшення становища голодуючих братів на східній Україні. Так українці, котрі у ті часи несли службу на кордонах вздовж Збруча, часто, ризикуючи життям, нелегально передавали хліб через польсько-радянські кордони.

Розповідає колишній польський прикордонник Степан Прийма.

„Приходили ввечері, вночі, і люди збирали хліб і нам давали, а ми, щоби підвода не туркотіла, на брезенти хліб брали і так тягнули до границі. Тараско, Боберський, Фалич, ми разом могли завше тягнути той хліб тихо. І ми так передавали той хліб, а там чекали вже люди. Вони розхапували той хліб і розбігалися. А були такі місця, де зробили попід колючим дротом такі ями, і ми пхали в тоті ями, а вони розбирали хліб. Кожен хапнув цілу буханку хліба, і зараз починали їсти, бо то всьо було голодне, по кілька днів не їли.

Ми що третій день, що четвертий день підтягали туди, як начальник наш мав дижур. Він ходив і контролював то. Боберський підказував, де нам треба підходити, в які дні підходити. А він ходив у розвідку, і знав де, коли, як, шо. Так тоді нам приходилося їм помагати. Ми підводами возили за яких пів кілометра, а потім брезент, і тягнули.”

Не залишалась осторонь і Греко-католицька церква, що мала великий вплив на населення Галичини. Тисячі українців відгукнулися на послання Українського греко-католицького єпископату до всіх людей доброї волі, яке підписали провідники краю Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосафат Коциловський, Григорій Лахута, Іван Бучко.

Роман Риф’як – член ОУН: „Церква взяла також участь в тому в той спосіб, що були такі поминальні богослуження по церквах з участю великих мас людей, мешканців даного села, чи містечка, чи міста, які координували, сердечно і духовно з’єднували з тими бідними людьми, що там гинули, і за них тут молилися. Після служби Божої священик оповідав, щоби приносили хто що може, а представник кооперативи прийме то, і передасть в один збірний пункт „Центросоюзу”, переважно до Львова, а „Центросоюз” організує висилку вже вагонами на схід. Мушу зазначити, що найдальше такий вагон доходив до Збруча, і від Збруча вертався.”

Далі буде…

Advertisements