Ярослав Поліщук

Власне рік, як відійшла у кращі світи видатна польська поетка й класик світової поезії ХХ століття Віслава Шимборська. Про міру її таланту все менше сперечаються, оскільки книги цієї авторки почитні в цілому світі, а її творче новаторство надихає багатьох поетів молодших поколінь – як у Польщі, так і далеко за її межами. Про загадку популярності Шимборської пишуть солідні томи. У чому ж вона? Мабуть, у виробленні такого універсального письма, яке надавалося б до перекладу. Шимборська старанно продумувала кожен свій образ, а загалом в її поезії, попри цілком природну речову конкретику, завжди присутній дух високого узагальнення, синтезу, есенціональності, що промовляє до людини взагалі, незалежно від раси, національності, віросповідання, культурної приналежності.

Wisława Szymborska, Wystarczy

Wisława Szymborska, Wystarczy / pod red. Ryszarda Krynickiego. – Kraków: Wyd-wo a5, 2012. – 56 s.

Ця книжка – ніби світло щойно погаслої зірки, котре все ще лине безмежними просторами Всесвіту. Справді, вміщені в ній вірші поетка здебільшого ще встигла підготувати до друку. Однак зміст рецензованого тому завдячує не лише авторці, а й упорядникам, оскільки їм також довелося докласти зусиль, аби книжка побачила світло дня. Із розрізнених рукописів, що лишилися по смерті Віслави Шимборської, вони уклали цю скромну збірочку, аби порадувати сталих читачів і незмінних шанувальників її таланту.

Як свідчить друг і редактор поетки, краківський літератор і видавець Ришард Криніцький, Шимборська зволікала з віддаванням книжки до друку, покликаючись на невикінченість окремих творів, хоча інші зі свіжо написаних читала під час зустрічей і навіть записала на радіо. Загалом до книжки увійшло п’ятнадцять творів, причому більшість з них (властиво, 13) в остаточній авторській редакції. Інші поезії, не завершені чи полишені в чернетках, подані в додатку до збірки, – упорядники не взяли на себе сміливості вносити серйозні правки в рукописи нобеліатки.

Інші, невикінчені вірші укладачі томику подали в додатках, де маємо факсиміле останніх машинописів та рукописів Віслави Шимборської. Так-так, поетка лишилася вірною собі й користувалася традиційними способами запису, нехтуючи новітні комп’ютерні технології. Так їй було зручніше – працювати з папером і олівцем, як колись письменники-класики. Зараз до секретів творчої робітні Шимборської може долучитися й звичайний читач, розгорнувши збірку «Wystarczy», що з’явилася на полицях книгарень зовсім недавно, в 2012 році. Варто зазначити, що факсиміле сприймаються неоднозначно: дехто вважає, що їх не варто було оприлюднювати, адже рукописи виконувалися власне для себе й жодною мірою не призначалися до друку. Однак Р. Криніцький вирішив, що настав час відкрити для шанувальників поетки певні таємниці її магічного ремесла.

Яка ж вона, пізня, присмеркова Шимборська? Можливо, більш розкована й суб’єктивна, ніж у попередніх книжках. Можливо, більш зосереджена й рафінована. Також – з чіткіше й віртуозніше ограненим стилем, з відточеністю кожного слова. Ця книжка приречена лишитися незавершеною – роботу над рукописом перервала фізична смерть авторки в лютому 2012 року. Утім, мимовільна незавершеність підкреслює добре знану а навіть типову рису творчості Віслави Шимборської взагалі. Це виняткове вміння моделювати поетичну книжку як простір відкритої рефлексії й умовного діалогу з читачем. Нагадаю, що одна з останніх і, можна твердити, класичних її книжок має навіть титул відповідний – «Dwukropek» («Двокрапка», 2005), що відповідає ідейній концепції авторки, налаштованої на незавершену оповідь та апелювання до читацької уваги. Імовірно, цей принцип мислився актуальним і для збірки «Wystarczy», дарма що з певністю цього твердити не можемо.

Як згадує поет і друг авторки Р. Криніцький, заголовок книжки постав у її творчій уяві задовго до оприлюднення збірки. Друзі гаряче відраджували її від такої песимістичної назви. Що більше, побоювались, що це рішуче «Досить» може стати сумним пророцтвом, що рокує завершення життєвого й творчого шляху. Як з’ясувалося, цілком слушно. Прецінь метафоричний образ, винесений у назву книжки, належить трактувати багатозначно. «Досить» говорила авторка не лише собі. Певною мірою це стосується й стану сучасного світу, який втомлював і тривожив її – так само, як багатьох сучасних інтелектуалів, зневірених у розвитку технічного прогресу та бездумної політики власть імущих. Зрештою, вольове «Досить» Віслави Шимборської – це свідомість власного вибору, висока відповідальність за нього, вміння зазирати в очі найгострішим проблемам, не кривлячи душею й не шукаючи самовиправдань. Урешті-решт, назва збірки виразно засвідчує міру делікатності й пронизливого відчуття світу, яким володіла покійна Шимборська. Упродовж усього життя, включно й останніх літ, вона послідовно реалізувала класичне гасло poeta semper tiro1. Віслава Шимборська відносно рідко публікувалася, незважаючи на високу запитуваність її творів у читача й неослабний інтерес польської та світової культурної думки.

Про останні вірші не можна сказати, що вони явно тематизовані. Як більшість творів Шимборської, вони водночас і про щось конкретне, і про все взагалі, виступаючи, з одного боку, мірою земних речей, а з іншого, мірою самого ліричного суб’єкта, людини початку двадцять першого сторіччя. У своєму художньому пізнанні світу поетка виходить із цілком осяжних деталей, проте тяжіє до розважливих і мудрих узагальнень, до універсальності образного письма («Lustro», «Łańcuchy», «Na lotnisku»). Є тут і традиційне для неї кредо – визнання сенсу творчості, що задеклароване в поезії «Do własnego wiersza». Зауважмо: у такому кредо немає пихи й самозвеличення, зате багато сумніву й смутку, що перетворюється в мудру елегійність звучання:

У найкращому разі
будеш, мій вірше, уважно читаний,
коментований і завчений.
У гіршому випадку
тільки прочитаний.
Третя можливість –
насправді написаний,
але по хвилі вкинутий до сміття.
Маєш іще четвертий варіант використання –
зникнеш ненаписаним,
із задоволенням мугикаючи щось до себе.

Віслава Шимборська аналізує все, що бачить її око й відчуває серце: людину і природу,
суспільство і внутрішню сутність героя, науку й техніку. Але над усім цим домінує одвічне запитування сенсу існування. Людське існування для неї всуціль зіткане з парадоксів, і поезія – спосіб ці парадокси оприявнити. Як-от, у вірші «Взаємність», в якому авторка своєрідно жонглює поняттями-тавтологіями, аби переконати читача в абсурдності банального світу речей, у якому живемо та яким переймаємося на щодень, забуваючи про найважливіші, наріжні вартощі:

Є каталоги каталогів.
Є вірші про вірші.
Є п’єси про акторів, що їх грають актори.
Листи з приводу листів.
Слова, що мають пояснювати слова.
Мізки, зайняті вивченням мозку.
Є туга заразна так само, як сміх.
Папери, що походять зі стосу паперів.
Побачений погляд.
Випадки, що заперечують випадки.
Великі ріки зі значною часткою малих.
Ліси, по самі межі порослі лісом.
Машини, призначені для виробництва машин.
Сни, що раптом будять нас зі сну.
Здоров’я, необхідне для повернення до здоров’я.
Сходи так само вниз, як і вгору.
Окуляри до пошуку окулярів.
Вдих і видих дихання.
І хоча б час від часу ненависть ненависті.
Бо врешті решт
незнання незнання
і руки зайняті умиванням рук.

(Переклад наш – Я. П.)

У затінку таких парадоксів лишається ліричний суб’єкт Віслави Шимборської. Це типовий персонаж постепохи, коли властивих героїв не лишилося, адже їм немає місця у світі суцільно здеградованих цінностей, у світі, який сам себе з’їдає й заперечує. Залишаючись живим, герой разом з тим позбавлений індивідуальності, втаємничений у своїх приватних переживаннях, проте якнайширше відкритий на світ у власних рефлексіях. Він явно раціоцентричний, його думка вишукує в оточуючому світі глибший сенс, ніж це видно пересічним зором. Чи таким має бути герой нашого часу? Питання лишається риторичним. У кожному разі, саме таким бачила його славна Віслава Шимборська у своїй останній поетичній книжці, яка щойно примандрувала до зацікавленого читача.

Поет завжди учень (лат.).

 

На обкладинці: Віслава Шимброська
Фото з сайту viza.vn.ua

Advertisements