Ярослав Татомир належить до тих людей, які відчувають свій особистий обов’язок перед пам’яттю. Він репрезентує покоління галицької інтелігенції, яка закінчувала гімназії наприкінці Другої світової. І хоч предметом його уваги є насамперед «одноклясники» з Дрогобицької гімназії, народжені у 1925-26 рр., їхні післявоєнні долі схожі з долями тих, хто вчився в Самборі, Львові, Тернополі, Бережанах, Стрию, Перемишлі, як дві краплі води. Часто це трагічні біографії, але це наша історія, історія нашої культури, зрештою.

Щойно 2001 року, покінчивши свою 50-річну працю у Львівському університеті, пан Ярослав мав змогу зосередитися над зібраними принагідно матеріалами і видав їх першу частину. Цей збірник називається «Від шостої до восьмої кляси в Дрогобицькій гімназії. 1941-1944». Упорядкування, складання, верстка, оформлення Ярослава Татомира. За цими лаконічними даними – величезна і безкорислива праця дослідника, збірник він, до речі, роздав безкоштовно колишнім гімназистам «для перевірки і уточнення». У списку тих, хто тоді навчався, – 45 з 91 прізвищ. Навпроти кожного – графа за графою – розгортаються можливі шляхи людських історій: Дивізія УНА. УНС, УПА. Червона армія. Ув’язнення. Еміграція. Помер (загинув). Вражають десятирічні та інші терміни неволі навпроти окремих прізвищ, географія еміграції (Австралія, Канада, США, Англія, Туркменія, Аргентина, Польща). Густо помережений стовпчик під гаслом «помер». А відтоді вже минуло 10 років… Пан Ярослав поспішає записати свідчення живих.

– Пане Ярославе, що вас спонукало до укладання збірника – нахил до дослідницької роботи чи патріотично-товариські почуття?

На початках Незалежності я намагався збирати всілякі відомості про гімназистів із нашої кляси, про їхні долі. Звичайно, час від часу в Дрогобичі відбувалися зустрічі колишніх гімназистів, але там не поговориш, треба щоб спокійно було. Я почав звертатися до товаришів, що є така пропозиція, чи не може хтось написати спогади. Спочатку люди писали їх у вигляді автобіографій – я помістив у тому першому збірнику тільки 45 персоналій, а спогади там не помістив. Але чому я так зробив? Заради того, аби пришвидшити працю, бо роки йдуть! Коли випустив цю книжку, тоді вже став інакше дивитися на роботу над другою частиною. Вже після того набрав (на комп’ютері – ред.) 80 персоналій, частково зі спогадами – то майже в два рази більше. А всього нас було 91 – то ті, що перейшли через нашу клясу. Ми починали від 6-го, у 8-му – матуру здавали. То в 6-ій було 40 учнів, а вже в 7-й – одні вийшли, а на їхнє місце прийшли інші, так само й у 8-й – і в сумі то набралося 91. У 1941-му навчальний рік почався із запізненням, у грудні, першою дозволили відкрити гімназію в Дрогобичі, то ж сюди прийшли учні з інших закладів, я – із Самбірської гімназії…

– Розкажіть трохи про гімназійний устрій, скільки років вчилися? Чому власне 6-8 кляса?

Cпершу, навчався я в Самбірській гімназії, то була гімназія так званого нового типу – сюди можна було поступати після 6-х класів початкової школи (до старого типу – після 4-х). Тут було 4 гімназійні кляси і після гімназії два роки ліцею (класичний (гуманітарний) і математичний). В Самборі, наприклад, був класичний ліцей. І власне, моя старша сестра, Дарія, у 1939 р. закінчила гімназію і вже мала навчатися в ліцеї. До кінця 1939-го ще була гімназія, а вже в 40-му – радянська середня школа. (У Самборі я вчився всього 2 роки: 1 рік – за Польщі і 1 – за «перших совітів». Сестра більше там вчилася, бо раніше почала). В Самборі ми із сестрою мешкали на станції в мого вуйка Осипа Бережницького, він був директором Маслосоюзу. У 1939 р. більшовики його арештували і кілька тижнів протримали, бо він був у січових стрільцях. То були непевні часи. То ж наступний навчальний рік – 1940-41-й ми вчилися в Бориславі, замешкали в нашої бабці. Там сестра закінчила середню школу – 10-й клас, а я – 7-й. І тоді вибухла війна і все перервалося. Аж під кінець 1941 року, за німців, відновили гімназію тільки в Дрогобичі (не в Самборі).

Колишні гімназисти. Стоїть третій справа – Ярослав Татомир, сидить друга справа Марія Вальо.

Я збираю матеріали саме про тих, хто вчився в ті роки: у 1941- 1944. І принагідно згадую про Самбірську гімназію і деякі матеріали маю про неї.

– То ви є родом з Підбужа?

– Я не є родом з Підбужа. Мій тато був священиком і – після закінчення духовної семінарії в Перемишлі – змінив кілька парохій. Я народився в бойківському селі Старий Кропивник (до речі, треба говорити Бойківщина – так само, як Гуцульщина; не Самбір, а Самбір. Ми намагалися так говорити, щоб підкреслити українську вимову, на відміну від польської). У Старому Кропивнику батько правив 9 років. Там я закінчив дві кляси української школи. У Підбужі, куди згодом батька перевели на парохію, не було української школи (то означає, що в селі набралося 15 % учнів-поляків). І я був змушений піти повторно до другої кляси, бо зовсім не знав польської мови. Від народження в мене слух поганий, тому мені було важко. До 4 кляси мені одні трійки ставили. Навіть тато, який вчив нас катехізму, не ставив мені оцінки, вищої за – «добре». (У нас було так: 1 – то дуже добре, 2 – добре, 3 – достаточно, 4 – недостаточно). А коли я освоївся, десь у 5 клясі, то в мене всі оцінки були найвищі.

Гімназист Ярослав Татомир

Я, крім того, що займаюся тим збірником, працюю ще над одним проектом –«Хроніка Підбужа». І там також мова, яка боротьба велася за українську мову в школі. У Підбужі була семиклясна школа, але до гімназії поступалося після шостої кляси. У нас був дуже гарний учитель української мови Грималяк– одинокий українець-вчитель у школі (ну і тато, що катехізму вчив). Він гарно малював, ще вчив ручні роботи, і вів хор, і мене змушував співати. І він намовив моїх батьків, аби мене послали в гімназію, хоч мама за мене дуже боялася. Так я після закінчення 6 кляси поступив у Самбірську українську гімназію.

– Хтось з товаришів допомагав вам у праці над укладанням збірника про дрогобицьких гімназистів?

– Наш перший збірник – про Дрогобицьку гімназію – надрукований був на різографі, накладом 70 примірників. Допомагали нам, гаряче підтримували створення збірника про гімназистів із нашої кляси – Василь Горічко, дописував про своє минуле, згодом також – Надя Майба (переписувала диктофонні записи). Уже покійні…
За вадою слуху, не дуже був я комунікабельним… Найчастіше згадую своїх дрогобицьких товаришів, з якими мешкав у бурсі, що примістилася в колишній жіночій вчительській семінарії при монастирі Сестер василіянок по вулиці Конарського. Дружив з Василем Горічком з Орова, бо ми ділили з ним і з ще одним хлопцем – Левком Савдиком, згодом – повстанцем, одну невеличку келію. Василь закінчив університет і вчителював у Судовій Вишні і в своєму родинному селі. Потім його син, хімік, направлений на роботу в Києві і забрав туди батька, то ж ми переписувалися. Василь дуже гарний спогад написав про нашу клясу. Якщо вийде наш збірник, то я вам подарую. На жаль, Василь Горічко вже помер. То він власне найбільше мене підтримував і додав до тої сигнальної збірки свій список – тих, хто навчався в Дрогобицькій гімназії у 1938-1939 рр. – 54 учні. То власне – основа нашої кляси, яку тільки частково доповнили «прихідці».

– З вами навчалася світлої пам’яті Марія Вальо, визначний бібліографознавець, автор багатьох статей про Борислав.. Чи пам’ятаєте її гімназисткою? Я здивувалася, що її персоналія не увійшла до вашого першого збірника…

– Очевидно, Марійка не встигла подати інформацію про себе до 2001 року, коли вийшов збірник. Дуже багато працювала і не мала часу для збірника… З покійною Марійкою, також із Надею Майбою, – закінчували ми в червні 1941 року сьому клясу Бориславської середньої школи №1. Невисока миловидна Марійка, із зосередженим лицем, пильна учениця, уже тоді вірші писала. Марійка і я мешкали доволі далеко від школи – на околиці міста, Бані Котівській. За моєю вадою слуху, з нею я майже не спілкувався, аби, недочувши запитання, невпопад не відповісти… Та й хизуватися нічим мені було: на першій чверті навчального року в моєму свідоцтві з української «засвітилася» двійка… Хіба охота було їй, гордій поетесі, з таким безнадійним тỳманом спілкуватися?!

Марійка Вальо, Василь Горічко, Надя Майба, Левко Савдик.

З Марійкою й Надею – разом навчалися ми також у гімназії в Дрогобичі.

– Одна з доль, які ви фіксуєте для історії, то – ваша. Як склалася ваше життя після –закінчення гімназії?

– То був 44 рік, вже наближався фронт, і ми з поспіхом здавали матуру. Я приїхав до Підбужа, до батьків, і мене ледь не забрали в німецький будівельний загін – копати рови, інакше могли вивезти до Німеччини. І потім ледве вдалося вирвати мене з того будівельного загону – через те, що в мене поганий слух.

Як удруге прийшла радянська влада, мене покликали до мобілізаційної комісії. На щастя, серед її членів був інженер Швінд, місцевий єврей, який ще за Польщі приїхав до Підбужа працювати на тартаку (лісопильному заводі) і який шанував мого батька. Тепер він був призначений новою владою директором того тартаку і взяв мене туди спочатку табельником, а через тиждень – помічником бухгалтера. Ще через тиждень-два головного бухгалтера арештували і мене назначили на його місце. То був старий, ще австрійський тартак, тут різали дерево на дошки для військових потреб, робили шпали для копалень і шахт Донбасу. А мені – 19 років! У воєнний час очолювати той облік було мені тривожно. До того ж я нічого не тямив у бухгалтерії! Сидів на роботі зранку до вечора і все це намагався зрозуміти. Але ми підлягали лісовому трестові в Дрогобичі, і мені показували, що треба робити. Так я працював на тартаку два роки. Через рік хотів десь поступати вчитися, але не відпустили, бо не було мені заміни. На другий рік змінилася структура – нас передали у підлеглість лісокомбінату в Трускавці. Я став тільки старшим бухгалтером – готував для головного звіти та інші документи. Але то мені все пішло на добре. Бо мусів себе мобілізувати думати, там не можна було розслабитися.

І в наступному році директор, колишній партизан, з Архангельська, не відпускав мене. Я, під час відпустки, потаємно поїхав до Львова – складати іспити на хімічний факультет університету. Але … одержую з російської мови письмово – двійку. Отож повертаюся до роботи, та приходить повідомлення з університету, що я прийнятий. Виявилося, що збільшили набір ще на 25 чоловік. І так я вирвався. Слава Богу! Вже студент. Бо дуже небезпечні часи були – запросто могли вас десь вбити, то не була проблема для тодішнього НКВД, тим більше, що вони знали, що я син священика, і могли підозрювати мене в зв’язках з лісом. Ніяких зв’язків з повстанцями в мене не було, і з моєю вадою бути не могло. Якби не моя вада, міг би бути в лісі, і невідомо, чи сьогодні вели б ми з вами розмову…. А мого тата могли щохвилини вивезти. Він мав приготовану постіль коло себе, як вночі прийдуть, щоб її взяти з собою на Сибір, мама все йому приготовила. І то було постійне відчуття небезпеки. То ж коли прийшло повідомлення з університету, я ще боявся, що не відпустять мене на навчання. Криючись, обминув автобусну станцію і аж по дорозі спинив вантажівку. Сів і поїхав до Самбора, і далі потягом до Львова.

– Тобто почалася ваша університетська біографія. І вам вдавалося успішно закінчити університет, незважаючи на вади слуху, а потім – викладати?

– Власне через поганий слух я не міг викладати. Працював тільки в хімічній лабораторії – я хімік. А вчився так… Сидів біля однієї дівчини, яка давала мені свій конспект, і я його студіював. Тоді я ще не мав слухового апарату, але в мене виробилася така впертість, що я це все мушу засвоїти. Я добре складав іспити, на мене звернули увагу. І при розподілі, за справою доцента Тихона Полонського – керівника моєї дипломної роботи, і доцента Романа Кучера, згодом академіка, призначили працювати на кафедрі. Будучи асистентом, Кучер вів у нас на четвертому курсі лабораторні заняття з фізичної хімії, на катедрі якої я згодом спеціалізувався. Сказав мені пам’ятні слова: «Ви завжди знаходите вихід зі складного положення». То мене так навчив Підбуж, де я бухгалтерію засвоював. Підбуж навчив мене добиватися поставленої мети (там не було права на помилку!) Але через моє соціальне походження мені не можна було поступати в аспірантуру. Хоч і декан хімічного факультету Деркач мене підтримував (комуніст як має бути, але в нього було добре серце, і ми його через те цінували), і професор Юрженко, що хотів зробити хід конем – взяв мене на лаборанта, поки все «успокоєтся». Але пройшов якийсь час, я знову пробую в аспірантуру – не пускають, бо було таке розпорядження, кого можна пускати. І так кілька разів. Словом, я не є рівноправний. Не хочеться робити наукової роботи, не хочеться, і все. Але, з іншого боку, я вважав гріхом нарікати. Як мої товариші по тюрмах і на Сибірі гинуть, а я маю нарікати?! Я терпів, не вимагав нічого. Працював лаборантом на кафедрі (спочатку в учбовій лабораторії, потім на спецкурсі налагоджував спеціальні прилади, установки, які залишилися після війни). Через якийсь час професора Юрженка перевели в Одесу ректором – і він вже звідти кличе мене поступати в аспірантуру. Я поїхав – і знову не вийшло: так званий другий відділ мав зв’язок з усіма вузами. То був початок шістдесятих. Десять років минуло, як я закінчив університет.

Аж згодом, коли наукові установи почали укладати договори з підприємствами, щоби робити для них певні дослідження, мене призначили керівником такого проекту для заводу «Кінескоп». І вже від того часу я очолював групу співробітників у рамках Науково-дослідного сектору при університеті. І власне під час одного з таких досліджень я подумав: а чи не варто мені самому написати дисертацію? І так аж у 1971-му – через 20 років після закінчення університету – я захистив дисертацію в галузі хімії дисперсних систем (колоїдної хімії). І якось приїжджаю до одного київського інституту й зустрічаю там професора Юрженка, ректора Одеського університету, який усі ці роки цікавився мною – він був радий, що успішним захистом моєї самотужки виконаної дисертації я виправдав його сподівання.

Ярослав Татомир,  фото 2012 р.

Коли мені сповнилось 75, пішов, нарешті, на пенсію, і зайнявся пошуком та упорядкуванням матеріалів про гімназистів. Друга книжка також буде називатися «Від шостої до восьмої …». Тут – спогади всіх живих, а кого нема, то намагаюся подати якнайповніші відомості про них. Ще є 10 наших гімназистів, доля яких невідома. Я вже 20 років шукаю за ними. Моє завдання – якнайбільше тої інформації зібрати й подати. А тепер я перейшов на ту частину роботи, де я про себе маю написати. І, то є найтяжче.

– У вас повчальна життєва історія, пане Ярославе… Скажіть, будь ласка, ви були один все життя?

– Так, але ви розумієте… Як доживемо, то ви прочитаєте – подумаєте, чому так сталося. Я можу тільки так сказати: для мене самота – то був святий спокій. Коли я працював в університеті, весь час був напружений: що вони мені говорять? Тоді ще не було досконалих слухових апаратів. І тільки коли повертався з роботи, мене огортав спокій – я зрозумів, що мені так найкраще.

– Професор Михайло Шалата з Дрогобича також працює над укладенням спогадів колишніх гімназистів. Чим відмінні ваші проекти?

– Між ними велика різниця. Я укладаю спомини про гімназистів тільки з нашої кляси. А професор Шалата редагує з Лідією Слонською-Дутко укладену книжку – про всю гімназію. То не так просто укласти таку книжку. Я переконався на собі.
Працюю і молю Бога, щоби найскоріше ту працю закінчив. То не є, скажімо, до газети написати. Бо газету перечитають і забудуть, а коли для книжки… Думаю – та книжка не є для нас, які ще живуть, ми й так знаємо про гімназію, а для тих… Багато наших повмирало, вже нема їх, тому ця книжка для їхніх нащадків. Та, серце щемить за покійних: уже не дізнаються про подальшу долю своїх колишніх друзів-гімназистів…

– І там будуть тільки спогади чи ще, можливо, ваші роздуми, коментарі?

– Ні. Кожен писав свій життєпис, дехто ще й спогади, роздуми. Звичайно, в них мова часом така, що треба її поправляти. Може, хтось дивується, що я, не філолог, взявся за цю справу. Але є комп’ютер, є Інтернет, словники… У 1998 році, коли на запрошення Віри Селянської-Вовк (це моя тіточна сестра, поетеса, тепер – лауреат Шевченківської премії) я гостював у неї в Ріо-де-Жанейро, завдяки їй придбав власного комп’ютера – «особистого писаря». Їй я щиро вдячний: інакше – про збірник не було б мови! Тепер – вже другого «писаря» докінчую.

 

– На які кошти ви розраховуєте, щоб видати цю книжку?

– Знаєте, пані, я навіть про те не думаю. Я в першу чергу думаю про те, щоб була якісна книжка. Що мені з того, як будуть гроші, а я добре її не підготую?! Коли нам пощастить успішно завершити працю над збірником, за його обсягом визначити кошти для його видання, тоді-то й оглядатимемося за грошовитими благодійниками, доброчинцями.

– Успіхів вам!

Розмовляла Надія Мориквас