Ноф

Богдан Смоляк

У їхній домівці порядкувала біла мишка (сірою можна було б назвати саму літню господиню з педагогів – жінку тиху й затаєну в своїх прагненнях, від бурхливого емоційного сплеску до сплеску, та лише в тому разі, якби вона не перечила), а зараз йдеться таки про справжнє біле мишеня, яке з’явилося на цій двадцятиквадратній партерній території два роки тому – якраз напровесні, коли виснажені зимовою облогою жінки – господиня та її красуня-донька, випробувавши всі засоби стримування невідь-звідки прибулої взаємної неприязні й розуміючи згубність та неможливість цілковитого її стримання, вже готові були потягти одна одну мітлою за якесь там поперечне слово, але вжахнулися й задумались, а донька ще й, глянувши в люстро, встигла помітити, як при тому риси її прегарного обличчя розсипалися, ніби квіти необережно трученого букета, і вона провела поглядом довкола себе підлогою на майже божевільну думку, що позбирати їх уже не вдасться, – і враз усім єством відчула, власне, воно навіть оформило те відчуття конкретним «шусть», чи словом схожого звучання, що хтось третій мав би й міг зібрати розсипане, навіть запобігти такому розсипищу, але людині це не до снаги – вона надто велика й помітна для цієї вкрай делікатної справи, та й час від часу тут гостював уже дорослий син і внук цих жінок, – ні, то мав би бути навіть не песик або котик, а, скажімо, морська свинка чи… яка вимагатиме мінімум уваги до себе, натомість належачи двом, бігаючи від однієї до іншої й таким чином поєднуючи їх і допомагаючи їм спілкуватися й тоді, коли нема до цього охоти, – і невдовзі поселилася в них мишка, бо хтось відраяв господиню зв’язуватися зі свинками через їхню схильність до… забула вже й до чого, а біла мишка, обов’язково з «к» між «ш» й «а», мовляв, усе-таки вміє… вже й забула що, тим більше, що така живе в когось із добрих знайомих і чудово себе зарекомендувала («Я розмовляю з нею, коли цілий день вдома, і вона відповідає мені якимсь свідомісним покручуванням хвостика!»), та й нова мешканка відразу ж підтвердила високий спілкувальницький клас своїх родаків і себе самої, вийшовши із хатинки, з якою її купили і яку поставили в затишному закутку між шафою і підвіконням, – отож вона, ще не нагрівши нового містечка, підкотилася до жінок навпроти і зупинилась акурат між ними – начебто запрошувала їх підійти до неї, а отже, одна до одної, бо за такої близькості саму мишку можна було б не брати в рахунок, хоча це, звісно, домисел автора, ні на що не опертий, якщо мати на увазі першовідчуття двох жінок: вони впускали, ще й запрошували у свій дім третього, на разі чужого, може, – хто ж його знає? – й ворожого, і при тому покладали на нього таку велику надію, що й мудрій людині дай Боже виправдати її, ну хіба що досвідченому психологові – але таки досвідченому (саме психологом із дещицею досвіду була донька господині, й ось до чого все докотилося…), однак тепер вони збадьорилися, глянули одна одній ув очі, всміхнулися й ступили до своєї білої мишки, якій у цю хвилю доручали себе так охоче, що вона від захвату ледь чутно й мелодійно запищала, миттю збігла на рамено схиленої до неї господині, далі так само спізнала плече її доньки, не забувши лизнути крихітним рожевим язичком вухо тієї й тієї, і раптом домовито зиркнула мачинками очей у бік кухні, звідки дихало обідньою смакотою, і жінки з мишкою заквапилися туди, позаяк тут хтось голодний, і напівскляні кухонні двері легенько причинилися за ними.

Ноф – новела однією фразою

Advertisements