Ноф

Богдан Смоляк

Він змалку хилився до тих, хто казав йому «ні» або йшов від нього геть, хоча спочатку на перших голосно кричав, а других, наздогнавши, намагався побити, як згодом зрозумів, – щоб з’ясувати їхню силу, психічну й фізичну, бо інтуїтивно передчував себе в цьому світі далеко не найміцнішим, адже навіть мама могла час від часу боляче карати його ляпасом по задку, а батько, так той інколи одним словом примушував сина затамовувати сльози й образи аж до наступного разу, і він ніколи не плакав на повну силу, щоб завжди мати запас плачу на випадок, коли сліз бракуватиме навіть для мами, яка часто проганяла його надвір, а потім, як медик, оглядала синові щоки й долоні, вишукуючи на них ознаки впливу того двору, з його свіжим повітрям і брудом, тож він гордо показував їй болотяні цяточки на своєму виду, не кажучи вже про долоні, за збудженням і дитячою бравадою приховував свої повсякчасні невдачі у стосунках з іншими дітьми: замовчавши або трохи відбігши від нього, вони не бажали слухати його і робити так, як він робив, а він, випробувавши твердість їхнього наміру, надовго прикипав до них усіма своїми гадками й почуттями і, відразу відкинувшись від слабодухих та байдужих до нього, бавився тільки з ними – бавився уявно, віртуально, бо «тверді» мали справи без нього й навіть не дивилися в його бік, «м’які» ж з осторогою поглядали здаля, і так тривало кілька днів, поки він не підкликав слабодухих до себе, показував їм якісь свої іграшки чи розповідав якусь дивну вигадану історійку і знову проганяв від себе, і біг мовчки плакати перед самим собою в люстрі, передчуваючи, що так йому буде все життя – ні друзів, ні ворогів, ні просто добрих людей, – і вже тоді він знав, що перестане цьому противитися, щойно виплаче свої останні сльози про запас.

Ноф – новела однією фразою

Advertisements